Знав, що тепер усе почнеться знову, буде багато випито, наговорено, буде ще довге-предовге сидіння, а йому нетерпеливилося скласти свої грамоти, цим прагнув якомога швидше заспокоїти, очистити власне сумління, свою провину перед Долгоруким, якого, тепер міг визнати перед собою, полюбив щиро й назавжди.
Ніхто не помітив, здавалося, зникнення Дулібового. Навіть Іваниця, що вже давно відніс до їхньої повалуші писемне приладдя і знову сидів за столом між отроків, не пішов слідом за лікарем, вважаючи, мабуть, цілком слушно, що допомогти йому в писанні й так не зможе, а пропустити нагоду поласувати знакомитою смажениною було б цілковитим безглуздям. До того ж не хотів іти звідси, перш ніж піде віспуватий Кузьма, який розпився і роз'ївся, мов у себе вдома, і, мабуть, вважав Іваницю мало не своїм попихачем в солодких згадуваннях про те, як перевищив його своєю силою. Однак силою чоловіка можна й перевищити, дух же його перемогти не дано нікому. Принаймні такого чоловіка, яким Іваниця вважав себе.
Він прийшов, коли Дуліб уже понаписував грамоти й позапечатував їх своєю печаттю, розвеселено впав у м'яку постіль, в захваті поцмокав:
— Оце! Поспимо, лікарю, на лебединому пуху. Чи всі берладники так сплять?
— То, мабуть, для гостей лиш.
— Хотів би стати князем, Дулібе?
— Пусте говориш, Іванице. Не про се треба думати.
— Про що ж?
— Щоб безганебно прожити життя.
— Оце! А я, дурний, думав, аби щастя, та й годі; А щастя — щоб легко жити. А легко жити — в обмеженнях. Коли відаєш, чого тобі не можна, тоді легко на душі. Не дбаєш ні про що. Дбає, думає про тебе хтось. Той, хто тебе обмежує. Слава тим, хто обмежує…
Дослухати Дулібові не вдалося. Увійшов князь Андрій. За ним стало кілька отроків. Чомусь мали оголені мечі.
— Готові твої грамоти, лікарю? — спитав князь Андрій.
— Готові, князю, — трохи подивовано глянув на нього Дуліб.
— Давай.
— Вони запечатані мною.
— Будуть відіслані. Слово князя Юрія.
Дуліб віддав грамоти, князь Андрій передав їх комусь за спину, знову стояв перед лікарем, не збирався відходити. Це було так несподівано, що навіть п'яний Іваниця, струснувшись і скупчивши рештки свідомості, сів на ложі, поблимав очима на князя Андрія і на отроків з мечами.
— Оце! — не стерпів він. — Зарізяки! Нащо?
— Князівська воля, — мовив суворо князь Андрій. — Обох вас, тебе, лікарю Дуліб, і тебе, прислужнику Іванице…
— Товариш мій, — перебив його Дуліб.
— Однаково. Вас обох велено великим князем Юрієм взяти в залізні кови, і так перепровадити до Суздаля, і там тримати в належній суворості.
Дуліб, вражений у саме серце, відступився від князя. Скакало йому, мов синиця на засніжених гілках; "Князівська воля… самоволя… сваволя…"
Сказав глухо, болісно:
— Не віриться, щоб князь Юрій піддався низькому чуттю мстивості. Винен я перед ним, спокутувати готов свою провину, хотів би служити йому до кінця життя, готов пробачення просити хоч навколішки перед натовпами цілими. Але повірити в його мстивість? Ніколи!
— Бог використовує людину для своїх цілей, часто недоступних для її розуму, — ухильно відповів князь Андрій. — Взяти їх!
Отроки мовчки стали коло Дуліба й Іваниці, князь Андрій вийшов з повалуші, їх повели слідом.
— Оце! — зітхнув Іваниця в темних переходах. — Поспав на перинах! Тоді, як треба було, нас з тобою не зачеплено, лікарю, а нині беруть у кови! Де ж глузд?
— Князі не завжди стоять на боці здорового глузду, Іванице, — сказав Дуліб, і то були його останні слова до самого Суздаля.
Довго ще лежатимуть тої зими сніги в далеких пущах, сходитиме над ними жовтяве примарливе сонце, стоятиме вільготна імла над замерзлими багнами, помережаними вовчими слідами, і везтимуть крізь ту запізнілу, але затяжливу незмірно зиму двох закованих у залізо, гнатимуть їх за саньми позаду княжого походу, щоб бачило їх якомога більше очей, щоб чутка про закованих летіла, може, й через ліси, аж до самого Києва, щоб ридала вслід цим загадково-нещасним принесена з сумної давнини пісня:
Ой не ший мені, мамо,
Сорочки лляної:
Проб'ють її стріли злії.
Ой не ший мені, мамо,
Сорочки шовкової:
Заллється кров'ю моєю.
А поший мені, мамо,
Сорочку дубовую.
В ній лежатиму-спочиватиму,
Крізь всі віки вікуватиму.
СМЕРТЬ ДРУГА
КИЇВ
Чорніли незасіяні ниви, стояли спалені городи, вітер розносив задавнений чад з опустілих осель, земля поросла терном, наповнилася печалями й горем; людей до самих дверей переслідували вовки, ошалілі від голоду; відчай зіпсував серця людям і штовхав їх на нові безрозсудства і злочини.
Хто ж не хотів дбати ні про людей, ні про богів і таким чином позбувався всіх суєтних бажань, які керують світом, той ставав жебраком, волоцюгою, і тоді перед ним стояло лиш одне: жити або вмерти. Більшість умирала непростежено, а ті, хто міг уціліти, ще кудись ішли, але йшли тільки назустріч власній смерті. Повесні, зроджуючись із снігів довгої зими, вони вирушали насупроти птахам, які летіли з вирію. Знесилені птахи все ж добиралися до своїх гнізд, а жебраки й волоцюги не могли нікуди добратися, вони вмирали на дорогах, на околицях сіл, перед городськими валами, може, вмирали в пущах і на болотах, але того вже ніхто не бачив.
Ізяслав розпочав цю безконечну війну з того, що кинувся сам грабувати київських своїх супротивників: захоплював села князів Ігоря й Святослава Ольговичів, землі, гаї, діброви, ліси, борті, бджоли, болота, ріки, мийниці і ловища, потоки, всі ужитки, худобу, коней, готовизну, вина й меди в бретяницях і погребах, токи з хлібом (в самому лиш Ігоревому сільці на токах стояло дев'ятсот стогів хліба), тяжкий товар усілякий аж до заліза й міді.
Слідом за князем грабували воєводи, старші дружинники, прості вої; коли ж грабувати було вже нічого, тоді починали збиткуватися над людом, влаштовували дикі вояцькі забави: примушували нещасних людей танцювати до безпам'ятства, підкидали до знесилення на ряднах, били палицями по п'ятах, щоб довідатися, чи це справді так страшно і чи вмирає від цього чоловік; виривали бороди по одній волосині, обпалювали скіпками волосся на руках і ногах, клали вугілля в руки й примушували затискувати в долоні, поки воно погасне; лили в рани оцет, сипали сіль, капали гарячий віск із свічок; жінкам піднімали спідниці на голови й обливали з відер холодною водою; надто крикливих прив'язували до стовпа і, як тільки хотіла щось сказати, плювали їй у рот.
Ізяслав попалив городи Унеж, Белавежу, Бохмач, Глібль, намірявся був на Чернігів, та відклав надалі, по-вернувся до Києва, поклонився багатими дарами церквам і був у веселії, як записав у пергаментах, що мали дійти до нащадків, наближений до князя високовчений Петро, син київського боярина Борислава,
Цей князь любив війну, і війна, здається, теж любила його й оберігала. Він нападав завжди несподівано й підступно, міг за одну ніч зробити такий великий перехід, що супротивникові й не снилося; шалено й дивним чином захоплював укріплені многолюдні городи, завжди обставлявся союзниками, бо король угорський Гейза одружений був на сестрі Ізяславовій Єфросинії, а князь польський Болеслав Кучерявий за жону мав братеницю Ізяславову, отож обидва на першу вимогу свого іменитого родича посилали йому свої полки. Ще мав за постійних і вірних союзників берендеїв, яких лякав половцями, для чого посадив берендеїв коло торків на краю половецького степу, так що тим доводилося вибирати: або вірність Ізяславові, який при потребі міг захистити їх від половецьких набігів, або ж смерть від могутнього степового ворога. Окрім того, завжди мав Ізяслав полки від свого брата Ростислава, який сидів у Смоленську, а також від стрия В'ячеслава, старого й надто доброго, щоб втручатися в суперечку за київський стіл, наляканого Ізяславом мало не до смерті й водночас гнівного на свого молодшого брата Юрія, що, як переказували В'ячеславові, мав заміри на київський стіл, забуваючи про існування брата старшого.
Та й тоді, коли Ізяслав не мав коло себе союзників, йому щастило, бо в стані його ворогів панували незгоди, великі відстані між Черніговом і Суздальською землею не давали змоги Ольговичам вчасно попросити допомоги в Юрія, допомога звідти йшла занадто довго, Юрій посилав одного за одним своїх синів з дружинами, Ізяслав зустрічав їх і розбивав поодинці. І ось так син Юріїв Іван помер, тепер колотився тут, на півдні, другий син, Гліб, бігав між Переяславом і Остерським Городком, поки виступив проти нього київський князь, запер у Городку, тримав його там три дні, а поміч від Святослава Ольговича не йшла, і Гліб вимушений був вийти з Городка, вклонитися Ізяславу, цілувати хреста поневолі.
Цілу зиму ждали помочі від Юрія, але в Суздалі щось творилося незбагненне. Долгорукий мовчав, не озивався ні до ворогів, ні до союзників своїх. Два гінці, які пробилися крізь морози й сніги, привезли грамоти для київського митрополита Климента й чернігівського єпископа Онуфрія, однак у тих грамотах не було за що зачепитися ні одній ворожій стороні, ані другій. Ізяслав не міг звернути вину за вбивство Ігоря на Долгорукого, а Ольговичі не могли звинуватити в убивстві Ізяслава; справа лишалася нез'ясованою далі, ворожнеча між князями не втихомирилася, а коли так, то ждати Ізяслав не міг і не хотів, бо мав уже сорок вісім років, вік, коли в людини пропала охота ждати, хоча, коли подумати, то, здається, такого добродушного віку взагалі не існує: молодим завжди нетерпеливиться, люди досвідчені занадто впевнені в своїх силах і здібностях, щоб відкладати будь-що, літніх же людей всяк зрозуміє і виправдає, бо їм лишилося обмаль часу на сім світі.
Отож Ізяслав знову прикликав своїх союзників, узяв полк у свого стрия В'ячеслава, про якого розповідати ще не час, привів угрів, берендеїв і пішов на Чернігів. Однак той, хто стане зосереджувати свою увагу лише на описові облог і сутичок, неминуче знехтує великою картиною понять, звичаїв і схильностей як окремих людей, так і цілого народу; тому ліпше надати на короткий час слово тим, хто вів цю безглузду, дріб'язкову й ганебну війну, не перестаючи водночас дивуватися, що нікчемні слова про нікчемні справи перетривали цілі століття, тоді як загинуло стільки мудрості, що змалювати велич і багатство її наша уява цілковито безсила.
Ізяслав написав після походу братові своєму Ростиславу в Смоленськ: "Брате! Об'являю тобі, що ходив на Ольговичів до Чернігова і стояв на Олеговім полі, і много їм зла вчинив, землю їхню повоював, і туди до мене не змогли вийти битися полком.