Спочатку це був проф. Олександер Оглоб-лин, а згодом Данило Багазій. Було пущено в рух трамваї, електростанцію, водогін, телефонну сітку. Почало формуватися культурне життя з відділом культури й освіти, що його очолив Іван Кавалерідзе, почала виходити газета "Українське слово" за редакцією Івана Рогача.
І єдиний, кого там ще бракує, це я ... І я мушу там бути. З приїздом Скрипника ця справа починає набирати реальних зари-сів. Розуміється, це мусить бути ще один ризик, якась моя п'ята нелегальна границя до того місця, бо перепустки мені не пощастило здобути. Успішна поїздка Тані й Олени, як також багатьох інших, мене підбадьорила, і рішення запало. Хай буде, що буде!
їдемо разом з Скрипником і його сином Ярославом, знаним нашим старим другом "фіятом", який був ґрунтовно зремонто-ваний і виглядав, здається, надійно. Шоферує наш прекрасний шофер Трифон... Отже нас четверо подорожніх, а до того кілька мішків різноманітних харчів, бо думалося не тільки за наші власні шлунки, а за чисельних наших друзів, до яких ми їхали в гості. Ми ж бо знали, що Київ дослівно голодує.
І от, нарешті, та історична неділя, двадцять шосте число жовтня, восьма година ранку, те замурзане хмарами небо, яке погрожувало не лише дощем, але й снігом. Ми стартуємо від міської управи, нас проводять кілька друзів, ми радісно прощаємося, сідаємо до машини, рушаємо і їдемо під гору в напрямі сходу. Перед нами 318 кілометрів дороги.
Точніше — перед мною ще 318 кілометрів дороги... Бо почалася ця дорога багато років тому і щойно тепер кінчається. У липні 1924 року, у товаристві двох майже забутих друзів, Миколи Шедрина і Лонгина Данилевича, коли я мав дев'ятнадцять років, я робив першу спробу дістатися до Києва. Це було за молодої, романтичної, зарозумілої Польщі, яка спеціяльним законом міністра Ґрабського хотіла протягом двадцяти п'яти років обернути нас на поляків. Було знищене все наше шкільництво, наша гімназія втратила прилюдні права, її абітурієнти мусіли здавати окремі державні іспити, на яких їх нещадно "різали", а тих, що проходили крізь те вухо голки, все одно до державних університетів не приймали. Наші хлопці мусіли студіювати поза кордонами, а це рідко хто з нас міг дозволити, бо самий закордонний пашпорт коштував 500 злотих — сума у наших умовах немислима. Саме собою, що пашпортів до Києва не було взагалі, а до решти країн видавалися лише благонадійним, якими ми в той час рідко бували. Розуміється, ні на яку державну службу ми не мали ніяких шансів, поведінка нашої окупації була нетерпима, образлива. Нас шикановано за семе вживання "гайдамацкєй ґвари", тобто нашої мови.
Що нам лишалося — нелеґальщина. Це був природний наш клімат. Наші очі, душі і серця були звернені до сходу, там десь, двадцять кілометрів далі за Шумськом, лежала межа, яка нагло і свавільно перерізала живе тіло нашої землі і відділила нас від нашої батьківщини, від якої ми сподівалися захисту і зрозуміння. Тоді ще нас не бентежили всі ті дивовижні події, які там пізніше настали, а те, що було, — минуло.
Так, була революція, я сам їздив з обозом Будьонного, але все те відшуміло, відійшло, і настав мир. До цього часу в моїх вухах звучать слова Рильського, які я десь тоді вичитав:
Затихли молоти, не галасує форум.
На обриси домів вже впала голубінь.
І тільки іноді зарже далекий кінь,
Нагадуючи нам, що бережуть наш спокій,
Одважні вартові — стрункі і бистроокі.
Я ніколи ні духом, ні серцем, ні розумом не був комуністом, не поділяв того вірування, не вважав його за господарську систему, але раз воно перемогло, а всі інші програли, що нам молодим людям залишалося? Взятися до науки, творчої праці, будувати нове життя — ніяк не наївний, цілком нормальний хід думання, якби не було десь там Сталіна, якого ми ще тоді не підозрівали і якого пізніше висловив Тичина:
Та нехай собі, як знають,
Божеволіють, конають —
Нам своє робить.
Я ще тоді не догадувався, що вірш Пушкіна "Бесы", якого я мусів вивчати з читанки народної школи, стосувався цієї справи, як також ще не вірив Достоєвському, коли читав його також "Бесы". Думалося нормальними, не бісівськими, а людськими категоріями і не уявлялося, що інколи патологія й перверсія можуть замінити політику, а звичайна глупота — глузд "Ибо, en parenthèse, глупость, как и высочайший гений, одинаково полезны в судьбах человечества" (той же Достоевський).
Такого чарівного літа, 1924 року, я вибирався на Украшу, до Киева, вчитися в університеті, на працю, куди вже пішло чимало моїх товаришів. Деякі з них не мали щастя, попалися на границі, їх покарано, але я вірю в своє призначення і ніякі перешкоди мене не зупинять. Батько не радо мене відпускав, мати квилила, що більше не побачимося. Щоб я не відійшов з порожніми руками, батько продав за шість царських золотих п'ятирублівок телицю і дав їх мені на дорогу. Тяжке прощання з батьками, бурхливе з товаришами, і прощай "матко-польско".
Але наша хоробра виправа скінчилася ганебною катастрофою.
Біля Лановець, на границі, серед темної дощової ночі нас ошелешило несподіване польське "стуй!"; нас спіймали, везли назад до Крем'янця, передали "дефензиві", багато питали, досить били, дома зробили трус, знайшли наші гімназійні журнали, які я редагував, пришили до цього нелегальщину, додали пів року в'язниці, відібрали мої п'ятирублівки (які щойно тепер у Рівному повернув мені Соколенко) і окремо, судово дали тридцять злотих кари за нелегальний вивіз золота.
А головне — перервали і знівечили мою науку. Я повернувся з тієї ескапади аж у січні наступного року, отже рік пропав, а коли пізніше відновив навчання, — прийшла військова служба. І новий нелегальний похід, на цей раз на захід і на цей раз щасливо.
Це був єдиний вихід з становища, і вихід добрий. Бо дома я вже не мав місця, поліція ходила по п'ятах, перспектив на майбутнє ніяких.
. Але бувши в Німеччині, я все таки не забув про Київ. Там тоді бушувала Україна Скрипника й Хвильового, мене тягнуло туди багато магнетів, а головне...
. .. Головне, те головне: моє нестерпне, безупинне, невідступне бажання писати. Бути письменником. Ще бувши дома, я згрішив новелькою в журналику "Наша Бесіда", що виходив у Варшаві за редакцією невтомного редактора Володимира Островсь-кого. Сталася ця епохальна подія на весні 1926 року, але що но-велька ... У моїй теці лежали грубі рукописи, а в моїй голові ще грубілі пляни. Десь з сімнадцятим роком мого життя посіла мене ця пропасниця, з якою я просто не міг дати ради. Я писав днями й ночами, я занедбав навчання, за мене почали хвилюватися батьки: "От буде босяк-ледащо, не здібне навіть до хазяйства". І по-своєму вони мали рацію, бо що те писання значило? Для чого воно? Жадоба світу, знання, слави у селі, "на краю світу", під глухою, мертвою, зачумленою поліційним терором границею ... Що за дика примха! Мене рвало на куски бажання вирватися звідсіль, отрясти порох взуття і відійти на другий "край світу". Я був на краю відчаю, а тому моя військова служба, видалася мені неповторною нагодою позбавитися того конімару. Здавалося, що якась почварна сила бавилась зі мною, як кіт з мишею, і єдиний вихід з цього — кинутись тій миші на свого ката і вбити його.
У Німеччині я вперше пізнав, як виглядають культурні люди. І, здається, коли б я там лишився, я мав би нагоду пізнати і культурне життя. Не знаю чому, але це мені дуже легко давалося. І тут я навчився бачити одне почварне явище, що у нашому слов'янському світі три чверті наших життєвих труднощів походить від нашого невміння поводитися з людиною по-людськи. Можливо, це брак виховання, але дуже можливо, що це просто ті "біси", або той "мелкий бес", про якого так добре писав Федір Сологуб
— маленька, збиточна потворка нашої душі, яка безнастанно мучить нас бажанням мучити один одного. Я навчився розуміти, що колективізація не страшна на сторінках томів Леніна, але вона страшна на полях і селах України, за мурами Кремля, у підвалах луб'янок, на сибірських каторгах — скрізь там, де практично діє "мелкий бес" Сологуба.
Сталін — це суперреалістичне, гіперболічне втілення нас самих у людську подобу. І мало між нами таких, які не хотіли 5 бути хоч маленьким прообразом цього ідеалу. Німці, що спробували з цим зрівнятися, були жорстоко покарані. "Что русскому здорово — немцу смерть ..."
А все таки я не думав лишатися в Німеччині — мене тягнув Київ. Бажання "бути письменником" — основне бажання, а бути ним можна тільки в Києві. Мене опанувала докраю одна ідея — написати епопею у трьох частинах, з трьох різних періодів — княжого, козацького і сучасного, діятись має це обополи ріки Дніпра, а назва її — "Дід-Дніпро". Дніпро — вісь, на якій обертається наша плянета від Перуна і до наших днів.
Я збирав матеріяли, читав відповідні твори, вичаровував образи, підшукував типи, але як це можна зробити тут над Одрою, коли це має діятися над Дніпром? З центром у Києві. На горі, де стояв Перун, де княжив Володимир . ..
Як можна це зробити? Дуже просто. Піти до Києва і зробити. Чи це справді така наївна думка? Що в ній наївного? Йдуть же інші до Африки, до Австралії, до Японії, переїжджають океани, забираються на Аляску. Чому б мені не бути таким Йозефом Конрадом чи Джеком Лондоном у моїй хахлацькій говірці. А чим вона гірша від всіх інших . . .
Але для цього треба бути в Києві, бути в Києві, бути в Києві! Байдуже, яка там влада, мене не цікавить влада, мене цікавить "Дід-Дніпро". І я зважуюся . . . Ще одна нелегальна границя, але я вже хочу зробити її легальною. Я пишу до совєтського посольства у Берліні, щоб мені дозволили їхати до Києва. По часі дістаю великий коверт, а в ньому безліч запитань. Хто я, що я, звідки, чого, чому... Питання, безконечні питання. Зайві, непотрібні, безглузді питання, але коли це данина кесареві — хай. Старанно її віддаю, виповнюю, додаю певну кількість марок, відсилаю і чекаю.
А тим часом пишу ... Знов та сама гарячка. Ночі і дні пишу. Пишу роман, у якому розв'язую страшну проблему "капіталізму". На мою думку, коли переможе соціялізм, він знову поділиться на націоналізм. Людина, мовляв, питання органічне. Появляться нові протиставлення. Появиться Китай, появиться Африка ...