Десантник розповідав про той день скупо. І його вже не розпитаєш. Ось вони — троє. Надвечір'я. А по той бік трясовини — поліцейські патрулі, фашисти... Втім, досить швидко Радомир зрозумів, що всі сцени, пов'язані з цим островом, уявляються йому тільки такими, якими він сам описав їх у повісті. На щось нове фантазія його зараз не здатна.
— Нам треба йти звідси, — раптом спохопилася Марія, підводячись. — Я боюся. Треба пошвидше вирватися з трясовини. Мені не віриться, що нам удасться пройти її. Мені страшно.
Край острівця Крижань знайшов озерце з більш-менш чистою водою і полоскав у ньому плаття. Марія чекала кінця цієї процедури, походжаючи в крижаневому піджаку і чоботах, які віддав їй Оснач.
Ніч видалася теплою, тільки час від часу звідкісь із глибини озера раптом повівав холодний світанковий вітерець. Та вже ж таки земля під босими мокрими ногами здавалася Радомиру крижаною. Одначе він розумів, що Марії зараз не легше.
Була вже четверта ранку, коли з великим зусиллям здолали Сатанинський брід і пробилися через плавні до узвишшя, на якому їх чекав за кермом "Запорожця" кульгавий рибалка. Він сидів мовчазний, врочисто-суворий і, поки їхали до хати Марії, не задав жодного запитання ні їй, ні чоловікам. Своєю мовчазністю він немовби спокутував провину перед ними — що відмовився іти на пошуки дівчини.
— Я буду в тебе через півгодини, — поспішливо проказав Радомир, довівши Марію до ганку. — Рівно через півгодини. І ми підемо з села.
— Куди? — вражено запитала вона, ніби досі між ними ні про що й не йшлося.
— Та куди завгодно. Геть, подалі. Сядемо на перший-ліпший автобус.
— Ми? З тобою? — дивилася на нього широко відкритими очима Марія, чи то не розуміючи до пуття смислу того, що він казав, чи просто не вірячи собі.
— Одягнися і візьми в сумку найнеобхідніше, — гукнув Радомир уже від машини. — Всі формальності: робота, прописка, хата — згодом. Через тридцять хвилин я буду тут.
— Ой, наберешся ти лиха з цією дівкою, — співчутливо зітхнув рибалка, заводячи мотор. — Якщо вже вона взяла собі щось дурне в голову, то вибити його нелегко.
— Не знаєш ти її, а кажеш... — заступився за Марію Крижань. — Нехай молоді самі одне до одного придивляються. І думають теж самі.
— А чому самі? Чому тільки самі?! — обурився рибалка. — Іноді варто й підказати.
До хутора від довіз їх мовчки, попросив у Крижаня пару цигарок і, сухувато попрощавшись, поїхав геть, вирішивши, що далі тут розберуться без нього.
— Невже справді підеш? — не повірив Крижань, стежачи, як Оснач гарячково спаковує свою спортивну сумку.
— Заразже, негайно, — рішуче мовив Радомир. — Це вже вирішено.
— Але жп'ята година ранку. Автобус приходить...
— А ми не чекатимемо автобуса. Подамося до сусіднього села і добуватимемось до міста звідти. Скільки від Рибані до залізничної станцїї?
— Дванадцять кілометрів.
— Всього-навсього?! Прогулянкова відстань! Якщо треба буде, ми подамося пішки аж до Одеси. Ми повинні піти звідси, доки зійде сонце. Я хочу, щоб усе, що відбувається з нами зараз, розвіялося до ранку, наче сон: ні села, ні плавнів, ні Вандевури. Особливо Вандевури.
— Вважатимеш, що коли вдосвіта втік, то вже й позбувся?.. Вже Вандевури не існує?
— А хто сказав, що я тікаю від нього? З Вандевурою ми ще обов'язково зчепимося. Це неминуче. А поки що треба вирвати цю дівчину з трясовини. Вирвати, врятувати. Я просто боюся залишати її тут ще хоча б на один день, одну ніч.
— Розумію, розумію, — кивнув старий. — І від слова свого, бачу, не відступишся, — Крижань попросив дружину зайти до спальні, зачинив за нею двері. — Чесно кажу: не думав, що наважишся забрати її звідси... Хотів, щоб так сталося, але не вірив. Після всього того, що ти наслухався тут...
— А ви хіба не наважилися б? Не погодиться їхати до міста — тут житиму, з нею.
Старий покректав, ніби йому раптом зсудомило горло і стиха, розчулено проказав:
— Мудро, хлопче, мудро, по-людяному. Рідко ми зважуємося на щось таке, що може перевернути все наше життя, рідко... А знаєш, я теж... словом лихим не виказав люті, яку затамував на її діда. Батька її ще недолюблював — чесно кажу, але дорікати чимось Марії... Хоча Вандевура, клятий, провокував, ох як він мене провокував! І нацьковував, і листи підсовував: підпиши. І ти теж, чуєш? Людяним будь. Все в нас тепер нібито є, всього навіть за всіляких негараздів наших вистачає, — ото біда: людяності нам бракує, людяності, щоб ти знав...
* * *
Захід сонця вони зустріли в глибокій долині, якою бронетранспортер уже ледве пробивався. Нарешті зупинили його, роззирнулися, прислухалися... Дністер був за кілометр звідси. В'їжджаючи в долину, вони вже бачили його, і зрозуміли, що фронт ще й досі проходить по річці, і що дістатися до своїх можна буде, тільки перепливши її вночі під зливою куль. Оснача це вразило. За всіма його припущеннями радянські війська вже давно мали б форсувати Дністер і закріпитися на цьому березі. У те, що ріку форсовано, вірив ще старшина Романчук, там, на Кричинецькому. Як же могло статися, що?.. Шкода, шкода... Якби лінія фронту пролягала вже по правобережжю, вони спробували б прорватися прямо на бронетранспортері, Святослав і Григорій на це, власне, й розраховували.
— Що робитимемо? — першим порушив мовчання старий.
— А чому ви й досі тут? — ніби тільки тепер помітив його присутність Оснач. — Ми ж домовлялися, що зійдете біля першого села. І рятуватиметеся, як знаєте.
— Я і рятуюся... як знаю, — сумирно відповів старий, сидячи на ящику з мінами, ніби на мішку з картоплею; накопав та й оце відпочиває. До свого села повертатися мені не можна: повісять. А крім нього мені йти нікуди.
— То що, збираєтеся переправлятись на той берег?
— Хотів би, — стомлено мовив старий, імені якого Оснач так і не знав. — Одначе таку ріку й замолоду не переплив би, а тепер... Оце візьму автомат, заляжу там, на схилі... Коли з'виться хтось поблизу, подам знак.
— Слухайте, батьку, ми врятували вас від смерті, витягли з могили. А ви плачетеся, що нікуди йти. Та куди завгодно! Попросіться в якусь хату. Назвіться чужим іменем. Сховайтесь десь, пересидьте. Рятуйтеся ж, до дідька, рятуйтеся!
— На схилі і пересиджу, — спокійно відповів старий. — Скільки мені тут лишилося?
Він узяв автомат, зліз з машини і подерся на крутий схил узвишшя. Оснач, Караджі і Стефан теж зійшли на землю і якийсь час мовчки, напружено стежили за ним, мовби старий долав останні метри підйому, що лишилися до вершини Евересту.
— Над річкою затихло, — мовив Григорій. — Але й та стрілянина, яку ми чули... щось не схоже, щоб наші збиралися форсувати Дністер.
— Тому що не знають, що ми вже тут. А то б вони обов'язково кинулися форсувати його, — похмуро віджартувався десантник. — Прорив по всьому фронту.
— А що, ми й справді могли б допомогти їм переправитися. Четверо. Кулемет.
— Недооцінюють вони нас — це точно.
— Долина веде прямо до ріки, — як міг, пояснював Стефан по— німеькому, зрозумівши, що їх зараз хвилює. — Почекаємо ще годину. Я під'їду до очеретів. Поки вони там в окопах розберуться, що й до чого, ти, десантнику, пірнеш у плавні.
— А ти? Ви обидва?
— А я розвернуся і втечу в степ. Поки зійде сонце, кілометрів сімдесят відмахаю. А там, десь під Дунаєм, кину бронетранспортер і далі, як бог дасть.
— Що він каже? Що повертається? — не зрозумів Стефана Григорій.
— Так.
— Він боявся, що ти не відпустиш його. Не захочеш відпускати. Застрілиш.
— Ти теж вважав, що я здатний віддячити йому в такий спосіб?
— Зі мною вся складніше, — відвів погляд Караджі. — Та все одно через Дністер тобі доведеться йти одному. Я не вмію плавати. Якби невеличку річечку, то ще якось би... А Дністер — ні. Дністер не перепливу, навіть утікаючи від смерті.
— Отже, разом зі Стефаном?
— А що вдієш? Бачиться, звела нас доля.
— Колона румунських солдат, — попередив старий. — Путівцем тюпають.
Кілька хвилин усі троє нашорошено дивилися на нього, чекаючи, що скаже далі. І тільки по тому, що старий тримався досить спокійно, зрозуміли, що небезпека минула. Цього разу минула. Одначе з хвилини на хвилину їх можуть виявити і розстріляти зі схилів, наче в тирі.
— Туди далі долина ширшає, стає розлогою. Проскочити по ній до очеретів непоміченим буде важко, — знову заговорив Караджі. — Ми підкинемо тебе і, якщо знадобиться, прикриємо.
— Якщо на той берег не прориваєтеся, не варто й ризикувати, — відповів Оснач.
— Ми прикриємо, — стояв на своєму Караджі. — Після того, як ми стільки пройшли разом... Кинути тебе одного... Нечесно це.
Стефан, який уважно прислухався до їхньої розмови, щось запитав Григорія по-румунському, а вислухавши відповідь, сів на траву й, обхопивши голову руками, замовк. Святослав зрозумів, що зараз він вирішує для себе щось дуже важливе, і знаками пояснив Григорієві: не заважай. Іди за мною.
Вони піднялися схилом і залягли поруч зі старим. Той лежав, припавши скронею до ледь помітного пагорочка, і зсірілими зморшкуватими щоками його текли не по-старечому щедрі сльози. На появу десантника і "майора" він просто не зреагував.
— Не переходь сьогодні, десантнику, — проказав Григорій майже пошепки, ніби побоювався, що розбудить старого. — Навіщо ризикувати? За цю ніч ми повернемося вглиб Буджака, знайдемо собі притулок і кілька днів почекаємо. Ти казав про якусь стару жінку, яку нарадив тобі капітан катера.
— Туди я вже не повернуся. Я йшов до фронту, до Дністра... Стільки днів ішов сюди... А ви розшукайте її. Вам її прихисток знадобиться. — І Святослав коротко пояснив, як це зробити і що слід сказати, просячись до хати.
— Ні, справді, навіщо так ризикувати? — знову заговорив Караджі, вислухавши його. — Якщо наші перейдуть Дністер, румуни і німці одразу відкотяться аж за Дунай. Ти бачив хоч де-небудь якісь серйозні укріплення? Отожбо. Жодного.
З-за Дністра з'явилися три ланки літаків. Розвертаючись над хутором, руїни якого виднілися вдалині, вони один за одним пікірували на очеретяні зарості і бомбардували та обстрілювали з кулеметів побережжя обабіч долини.
— Якби дужче стемніло... — стиснув кулаки Святослав. — Саме б раз прориватися через очерети до ріки.
— Ага, — озвався старий. — Ніби знають, що ми тут. Допомагають.
Не встиг він сказати це, як один з літаків несподівано розвернувся і пронісся над долиною, прошивши чергою кузов бронетранспортера.