Парад планет

Навіть не чхнув ні разу, хіба що через вихлопну трубу.

Еге, видать, добряче звик Хома, тракторозавром будучи, до харчів таких, як дизельне паливо певної кінематичної в'язкості й кислотності, до консистентних мастил та до їхніх ароматів. Бо як поставить Мартоха на стіл миску борщу з м'ясом чи курячої смажені, то грибок маслючок носом крутить.

— Що, закортіло консталіну жирового? Щоб змащувати підшипники та всякі вузли тертя? — гнівалась Мартоха. — Вже не тракторозавр, то пора відвикнути. Не жди, я тобі на стіл не поставлю мастила графітного чи тавоту. На­минай те, що люди наминають. І чого ото хліб у пальцях качаєш? Не з'їсть собака калача, як не покача, еге?.. Випий для апетиту, коли такий...

Грибок маслючок охоче випивав для апетиту чарку-другу, брався до ложки.

— О, випив, о, їсть! — гомоніла сердешна Мартоха. — Бо всяке дизельне паливо й консистентні мастила з чого? З нафтопродуктів! І оцю прокляту сивуху, подейкують люди, тепер женуть із нафтопродуктів, ось вона тобі й до смаку, ось і закусюєш.

— Хіба в нашої Вівді Оберемок уже не з буряків чи цукру?

— О, бач! Сам захотів бігти попереду прогресу, запи­сався в тракторозаври, то чого Вівдя має відставати? Раз хоче йти в ногу з прогресом, то жене з нафти для таких ротів, як твій... І вишкварки з сала не лізуть у рот? Може, кортить червоної й чорної ікри з нафти? А білого хліба з газу?

Жінка завжди знайде, за що шпетити чоловіка, навіть коли немає за що шпетити... Ото йдуть удвох по вулиці, тільки Хома лупнув мимоволі очима на яку машину чи цистерну, що просунула по в'язкій осінній багнюці, а Мартоха відразу ставала сердита, наче на обидві кована, наче єгипетська мума. Аж у стані тоншала через свій гнів:

— І досі тобі всякі сівалки та машини тримаються голови? Хай би тобі добро, коли ти їм під колеса загля­даєш! Коли такий ненажер напав, то хоч на дівок дивись, не так обидно. Бо що про мене люди скажуть, як ти на залізні мотори ладен кинутись, що тобі й досі техніка на умі!

Отак не могла Мартоха довго заспокоїтись, пнулась до Хоми, як жаба до гусяти. А що грибок маслючок? Наче подеколи й не бачив Мартохи, бо впам'ятку трималось недавнє життя тракторозавра, а тракторозаври не так поводяться, як чоловіки. Ото іноді загурчить на Мартоху, наче мотор йому в грудях озвався, ну сердито блимне очима, як блимав фарами, та ще з рота йому звук клаксона вирветься, та ще почується мелодія, наче з вихлопної труби, а так більше нічого. А так більше нічого, хоч ізбоку могло здаватись, що, слухаючи пащекувату жінку, Хома побіля неї не на двох ногах огинається, а прокочується чотирма колесами на гумовому ходу.

І тут маємо зізнатись у найдавнішому, найхимернішому...

Тепер, коли Хома надумав випередити прогрес і став самодіяльним тракторозавром, здавалося, зоря його слави має зійти так високо, як ніколи не сходила. Щоправда, за простотою душевною він ніякої слави не бажав, але ж Мартоха... Але ж Мартоха, котра стільки звідала зли­годнів, коли Хома обернувся на тракторозавра, аж поки магічний чар української пісні та ще її закохані поцілунки знову обернули його на чоловіка!..

Мартоха не могла втямити людської байдужості, наче грибок маслючок і не був тракторозавром, а вона — з його лихої волі дружиною тракторозавра. А тому кожному стрічному сокоріла:

— Як без діла сидіти, то можна одубіти, а мій Хома без діла не сидів, тому-то й не одубів. У тракторозаврах він поза хахольками-заулками не тинявся, а землю орав і землю засівав, буряки збирав і в бурти складав, кар­топлю копав і в ями клав, сінаж набирав і на ферму доставляв... Тракторозавр Хома ні дня ні ночі не відав, не вечеряв, ні снідав і не обідав, ще й від мене зазнав гіркої обиди!

Якось їй здибався голова колгоспу Дим у машині, за­просив сідати, ось вона й сіла, зрадівши, бо хотілося швидше додому втрапити.

— Мартохо, — мовив голова колгоспу, — про яких трак-торозаврів ти всім розказуєш, вуха протуркотіла?

— Та з Хомою ношуся, як дурень із писаною торбою, — похвалилась. — Чи ви й не примітили, що він ходив у тракторозаврах?

— У яких тракторозаврах? — розсміявся чудно, як отой, що його пізнають по реготу.

— Не примітили? Ну, його машина часу в колгоспі не знадобилась, еге?

— Техніки маємо доволі, поки що обійдемось без ма­шини часу.

— То Хома що придумав? Тракторозавра такого, що ні трактор, ні людина... Брешу, бо до пояса людина, а вже від пояса трактор. Два тижні в колгоспі на різних роботах крутився, поки я його додому забрала.

Голова колгоспу Дим чудно так подивився на Мартоху, наче аж нині пошкодував, що колись у май оженився — й тепер мається.

— Ну, пособив Хома трохи, не все ж на корівнику біля гною, подихав свіжим повітрям. Та яблунівські ме­ханізатори хіба по два тижні з трактора не злазять? Трапляється, місяцями трудяться, раз трудовий фронт ви­магає. Ні жінок, ні дітей не бачать!.. Заскучала — й додому забрала?

— Та я його поцілунками до тями вернула... Та ще пісня помогла!

— Поцілунками всякого тракторозавра знімеш із ма­шини, відірвеш від робочого місця.

— Михайле Григоровичу, та я ж не про тракториста, а про свого тракторозавра Хому!

— Не один чорт? — здивувався голова колгоспу, ведучи машину по розкислому баговинню дороги, що примарно блищала під промінням низького сонця. — В нашому кол­госпі всі професії почесні.

— Та він — до пояса людина, а від пояса трактор, ось як!

— Не дорікай, Мартохо, за тимчасові труднощі. Еге ж, кожен механізатор іще так трудиться. Але скоро самі тільки машини в колгоспі робитимуть, от згадаєш моє слово. А Хомі спасибі, що поміг на тракторі, бо в нас із людьми завжди запарка... Ну, виходь, ось і твоя хата.

— Не повірив, бо не бачив своїми очима, — проказала, вийшовши з машини. — Звісно, осіння пора, в голови колгоспу стільки клопоту, що за кожною людиною не впильнуєш.

Переступивши хатній поріг, Мартоха завважила, що її грибок маслючок із довгожителем Гапличком сидять за столом і підвечіркують. І стоїть перед чоловіками пляшка міцної казьонки, а не від Вівді Оберемок напій із наф­топродуктів. А що раптовий гнів пойняв запальну Мар­тоху, то схопила недопиту пляшку зі столу й розкрича­лась, як на пуп:

— Бач, як призвичаївся до цього оковитого нафтопро­дукту! Ну, поробив трохи тракторозавром, то хіба інші трактористи менше роблять? Роблять не менше, хоч вони люди до пояса й від пояса, а ти не перетрудився, бо нижче пояса був трактором, нижче пояса трактор за тебе трудився. Так що годі горювати й пити!

РОЗДІЛ П'ЯТДЕСЯТ П'ЯТИЙ,

де автор марно намагається перерахувати всі спекуляції так званого вільного світу на чудотворних діяннях яблунівського колгоспника, а також побіжно згадано колишнього радника вашінгтонської адміністрації, котрий, наче вуж, присмоктався до всепланетарної слави грибка маслючка

Чи варто розповідати про те, що білий світ наче здурів, стежачи за тракторозавром Хомою? Авжеж, голова кол­госпу "Барвінок" Михайло Григорович Дим помітив чи й не помітив сміливий експеримент старшого куди пошлють. Як він сказав Мартосі? Сказав: "А Хомі спасибі, що поміг на тракторі, бо в нас із людьми завжди запарка". Голову колгоспу легко зрозуміти, бо в Яблунівці стільки всяких чудес творилось і твориться, що на кожне чудо й не навитріщаєшся, й не надивуєшся. Але білий світ — це вам не Михайло Григорович Дим, білому світу тільки дай, щоб позахоплюватися з грибка маслючка, примовля­ючи: "В Хоми життя не звелось на бугаї, себто не пішло по-дурному, він усьому людству довів, що без хвоста і редька не родиться".

Власник порнографічного журналу Боб Ґуччоне зали­шився вірним собі, випустивши на екрани в рекордно короткі строки новий суперкінобойовик про тракторозавра Хому. Постановка фільму обійшлася в двадцять п'ять мільйонів долорів, тут знімались кращі актори США, За­хідної Європи, Японії. Ще до того як фільм надійшов у прокат, виконавець головної ролі тракторозавра Хоми якийсь Джон Маккінлі став знаменитістю, його ім'я не сходило зі сторінок газет.

Не станемо переповідати епізодів цього шедевру масової культури, від якого божеволіли в захваті по обидва боки Атлантичного океану. Скажемо тільки, що фільм подиви­лось понад мільярд глядачів, він приніс Бобу Гуччоне нечувані прибутки, викликавши чорну заздрість у конку­руючих ділків кінобізнесу. Крім того, цей фільм спричи­нився до масового каліцтва серед західної молоді. Вбача­ючи в тракторозаврі Хомі новітнього ідола, якому слід поклонятись, безвусі молодики, здурманілі від наркотиків, прагнули стати машино-людьми, причім за машинну ча­стину своєї квазісубстанції вибирали моделі автомобілів найновіших марок. А що нікому з них не пощастило повністю зростися з автомобілем так, як грибку маслючку з трактором, то поліклініки й госпіталі переповнились травмованими безумцями, яким доводилось ампутувати обидві ноги, а автомайстерні — пошкодженими автомо­білями, що потребували серйозного ремонту.

Хомопоклонники всіх мастей, вбачаючи в тракторозаврі Хомі великомученика, й далі творили його культ: різали, рубали, тесали, стругали, ліпили його погруддя з будь-якого матеріалу, котрий тільки надавався до цієї мети. Проте витвори своїх рук у Яблунівку не надсилали, як перше, бо знали про те велике побиття бовванів у колгоспі "Барвінок", коли з потрощених уламків звели не тільки корівник, а й інші господарські будівлі. Хомопоклонники знали, що й сам Хома брав участь у побитті бовванів, проте, звичайно, в цю акцію старшого куди пошлють не вірили. Не вірили, вважаючи, що не було й нема людини, яка ще за свого життя не хотіла б собі звести храм, де схилялися б перед її іменем. А коли вже й справді Хома побивав бовванів, міркували найцинічніші хомопоклонни­ки, то лише з примусу правління колгоспу "Барвінок", остерігаючись відлучення від роботи, бо найстрашніша кара для старшого куди пошлють — не працювати на корівнику.

Й хомопоклонники, й магістри всяких окультних наук, і майстри оригінального жанру, навіть політики — фокусники й дипломати-жонглери на Заході не переставали гомоніти про феномен людського духу, явлений Хомою із Яблунівки. В моду ввійшли інтелектуальні балачки про біологічне поле грибка маслючка.