Тим часом у самій Росії основні політичні партії стояли на централістичних засадах, про федерацію і не гадали.
Ідеї Міхновського також розчинилися в суспільстві, не вилилися в окрему політичну силу, так само, як і ідеї Липинського. Це мало фатальний вплив на перебіг революційних подій пізнішого часу. Провідна політична українська верства стояла на нерішучих позиціях, вичікувала від Росії поступок і прав на своє національне життя й управління.
Отже, хоча процес творення модерної української нації пішов інтенсивніше на початку XX ст., але був ще далеко не завершеним. А завершився він усвідомленням українців себе як нації політично зрілої спільноти лише в період буремних революційних подій в Україні 1917–1918 рр.
У вогні Першої світової війни
"Історія — великий учитель, але, на жаль, вона нікого не учить, тому що надто пізно подають її людям",— пророчо сказав свого часу Михайло Драгоманов.
Пригляньмося уважніше до історичних явищ в історії розвитку української державності в нові часи. Катаклізми і катастрофи бурхливого XX ст. почалися з теренів Російської імперії, яка дала світові майже без історичної перерви три соціально–політичні вибухи. Вони сколихнули не лише саму імперію, а й перевернули соціальне, політичне, моральне мислення і стандарти всієї цивілізації, всього світу. Навіть у наш час, уже в XIX ст., і світ, і Східна Європа, а отже і Україна ще живуть під впливом отих глобальних катаклізмів, якими починалося століття двадцяте.
Перший могутній вибух у Росії у XX ст. — це була революція 1905–1907 рр. Вона була спрямована на зміну соціального політичного ладу найбільшої у світі імперії, що займала одну шосту земної кулі. Але імперський трон лише похитнувся і залишився стояти далі — натиск революційної бурі був недостатнім. Проте це піднесло хвилю політичного руху; нові партії, політичні групи, організації "Просвіти", кооперативи, зрештою поява в Росії парламенту — Державної думи — все це сприяло виробленню нової політичної свідомості і в лавах української інтелігенції, і в масах робітництва та селянства.
Невирішеність суспільних питань у першій російській революції призвела до другої революції, яку прискорила Перша світова війна 1914–1918 рр. Це сталося в лютому 1917 р. Російська імперія цього разу не витримала економічного напруження і розвалилась, як старий, прогнилий дім. З–під тих руїн почали вибиратися численні народи, що були пригноблені в імперії й ніби безмовні, а тепер взялися самі будувати свої держави. Ось чому соціально–класові вибухи 1917–1918 рр. — це не лише гігантська битва класів. Це, насамперед, національні революції народів колишньої Російської імперії, де соціально–економічні проблеми, безперечно, відігравали надзвичайно важливу роль.
В Україні, як і в багатьох регіонах Російської імперії, також були сили, які порушували питання про соціальне становище, національне відродження та відновлення свого державного існування. На початку XX ст. виникли політичні партії й течії, які працювали над піднесенням політичної свідомості народу. Більшість партій мали досить нечіткі програми і стояли на позиціях автономізму і федерального зв’язку з Росією, про який російська демократія і слухати не хотіла.
Як відомо, імпершовіністів страхало відродження України навіть на правах автономії. Тому й не дивно, що в часи реакції і Першої світової війни були заборонені в Україні й закривалися "Просвіти", товариства грамотності, українські клуби й бібліотеки. Заборонялося навіть продавати українські книжки, Євангеліє українською мовою. У 1914 р. заборонили святкувати 100–річчя від дня народження Т. Г Шевченка, правити панахиду по ньому. Таємними розпорядженнями російського уряду не дозволялося брати на посади вчителів та професорів так званих українців–мазепинців, нібито сепаратистів і зрадників. Урядовці не мали права передплачувати українські газети, твори української літератури. І взагалі більшість книг українських письменників роками лежала у видавництвах, їх не друкували.
Роки Першої світової війни принесли неймовірні утиски й матеріальне розорення України. До російської армії було мобілізовано три з половиною мільйони українських чоловіків. Із Західної України до австрійської армії забрали двісті п’ятдесят тисяч українців.
Наші земляки вмирали з обох боків фронтів за імперії, котрі гнобили їх століттями. Українці вбивали один одного за інтереси чужих держав. Час вимагав негайних дій від політичних лідерів і партій.
У Львові 3 серпня 1914 р. була створена Загальна українська рада, на чолі якої став юрист, парламентський діяч Галичини Кость Левицький. Ця Рада проголосила боротьбу за конституційну Австро–Угорську державу і автономію Галичини в цій державі та стала допомагати у створенні військових частин з українців, до яких набиралися вояки із численних галицьких спортивних організацій, з таких, як "Січ" та "Пласт".
Слід сказати, що галицька молодь активно відгукнулася на заклик. Двадцять вісім тисяч юнаків записалося до українського легіону. Це перелякало польських урядовців, які керували Галицьким намісництвом в Австро–Угорщині. Вони зробили все, щоб не допустити утворення українських збройних сил навіть у складі австрійської армії. Зрештою, було дозволено створити легіон українських Січових стрільців, що налічував дві з половиною тисячі юнаків. Цей військовий підрозділ прославився в боях на фронті з російською армією.
З іншого боку, представники українських соціалістів з Наддніпрянської України, які опинилися у Львові в еміграції, 4 серпня 1914 р. створюють Союз визволення України (СВУ). Його організаторами стали Володимир Дорошенко, Дмитро Донцов, Андрій Жук, Мар’ян Малиневський, Микола Залізняк, Олександр Скоропис–Йолтуховський. Ця група патріотів–однодумців уперше в історії визвольного руху українців у XX ст. проголосила своєю метою утворення незалежної Української держави.
Це дуже важливо, бо досі всі українські соціалісти стояли на позиціях федералізму з Російською імперією. Задля здобуття незалежної Української держави СВУ вважав за необхідне співпрацювати з Австрією та Німеччиною проти Росії, яка споконвіку гнобила народні маси Наддніпрянської України і нищила українську інтелігенцію.
12 травня 1915 р. ці дві українські організації — Загальна українська рада та Союз визволення України — об’єдналися й утворили Українську головну раду. Її метою було визволення України з–під влади Росії та утвердження Української незалежної держави. Не виключалось, що західний регіон залишиться в складі Австро–Угорщини як автономний коронний край.
Звичайно, намагання Української головної ради домогтися української державності за допомогою іноземних держав, а також виступ проти Російської імперії викликали негативне ставлення до неї і ТУПу (Товариства українських поступовців) і Грушевського, які намагались здобути автономію України у федеративній Росії.
Перебіг Першої світової війни у 1915 р. був несприятливим для українців. Оскільки російська армія прорвала фронт і окупувала Східну Галичину, а австрійці зазнали поразки, в Галичині почалися пошуки винних. Польські урядовці, які тут і далі управляли, звинуватили в усьому москвофілів–священиків, усіх галичан, які буцімто сприяли успіхові російського війська в Галичині.
На українців у Галичині звалився жахливий терор: австрійські війська, зокрема загони угорських вояків, знищували (звичайно ж, за вказівкою цих урядовців) українців–галичан. Українцями заповнили концтабори Талергоф (де їх налічувалося 30 тис.), Ґмюнд, Терезієнштадт. Були там священики, вчителі, лікарі, селяни. Без суду й слідства людей хапали на вулицях, вішали, рубали. У Перемишлі 15 вересня 1914 р. на вулицях за один день загинуло сорок українців. Тридцять тисяч жінок, дітей, старих людей було розстріляно і повішено під час відступу австрійської армії з Галичини. Важкого удару зазнав українсько–галицький національний рух, бо винищували передусім свідому частину українців.
Коли ж прийшла російська армія і запанувала російська адміністрація, частина польських діячів, зокрема соціал–демократів та організацій "Сокіл" і Товариство народної школи, почала співпрацювати з новими господарями. Вони сподівалися, що тепер Галичина належатиме Росії, і готували собі місця, щоб керувати краєм, як за Австро–Угорщини. Російська адміністрація почала масово вивозити з Галичини до Сибіру українське населення. Закривалися українські школи, бібліотеки, клуби, читальні, церкви. Двісті церковних парафій було передано священикам, які прибули з Росії, бо, як сказав дядько російського самодержця великий князь Микола Миколайович у своєму маніфесті, віднині "російський народ об’єднався і завершено діло Івана Калити".
Нове політичне життя
Напередодні Першої світової війни Петро Струве писав: "Передусім Росія мусить об’єднати всі частини російського народу в імперії… Історична необхідність приєднання до неї російської Галичини необхідна для оздоровлення Росії, бо існування малоросійської гілки в Австрії стане причиною відродження українського питання".
А вірний слуга російського царату граф Бобринський так виклав свою програму діяльності в окупованій російськими військами Галичині: Східна Галичина і Лемківщина є давно невіддільні частини однієї великої Росії, твердив він. На тих землях місцеве населення "завжди було російське". Тому і нова адміністрація, яку він представляв, має бути основана на російських засадах. "Я буду впроваджувати російську мову, закон і порядки", — заявляв російський урядовець.
І впроваджував. Були складені списки найвидатніших українців, куди потрапив і популярний греко–католицький діяч — митрополит Андрей Шептицький, який користувався надзвичайно великим авторитетом серед українців–галичан. Російська влада його арештувала і запроторила до монастирської в’язниці в Суздалі. До Сибіру вивозили священиків, учителів, агрономів, громадських діячів і просто свідомих українців. Як свідчать дослідники, в початковий період російської окупації лише через київські в’язниці було вивезе до Сибіру 12 тис. осіб.
Це було звичайнісіньке винищення в Галичині політично свідомої української верстви населення. Коли ж російська армія почала у червні 1915 р.