Заньковецької. Оце ж я ночувала в цьому самому домі, де живе господиня Костюшко. Я тоді ще зчудувалася тим палацом, що повз нього я тоді бігла. Чудо! Мабуть, найкращий палац на всі Липки. Стоїть він на цім взгір'ї, фасадом виходить на Банкову, "партерно", а ззаду є до нього сходи.
Весь будинок обліплений наядами з риб'ячими хвостами, рибами в тенетах, раками, дельфінами, китами, медузами, — а ось і сам Нептун, бог цього морського дна, спирається на тризубі. Якорі. Будинок цей так і зветься: "Морське дно". Всі ці скульптури, що чудують око, — витвір ума колишнього власника його, морського адмірала. Оточив він свій палац садом із крученими стежками-серпентинами, де грають водограї та стоять замріяні німфи. Всю оцю мальовничу кручу було обнесено залізними штахетами. Та гай-гай! Як я бігла вранці від Ніни Таращук, то вже цих штахетів не було, водограї замовкли, німфи деякі ще стояли, але з відбитими руками й носами, за колись плеканий сад ніхто не пам'ятав, а вдячні кияни ото й протоптали стежечку, просто кручею з Банкової на Миколаївську.
Нині, як я оселилась на Левашівській... (Тепер — Карла Ліб-кнехта. І генерал-губернатор Левашов, і Карл Лібкнехт — наші приятелі, в їх честь названа така розкішна вулиця столиці України). Нині круча-стежечка уперто існує, узаконена, але колишній сад прийшов уже в крайній занепад, німфи позникали. Зате внизу біля Франківського театру завівся чудовий вишневий садочок і в ньому — пасіка, так таки поруч театру та за три кроки від найшикарнішого київського готелю, "Континенталь". Приємно було пройти біля шматочка села в центрі міста. За НЕПу хтось то цей куточок відгородив, опорядив, доглянув... Потім вишневий садок із пасікою зник, натомість був зроблений скверик, де висиджували няньки з дітьми нової аристократії та виспівували підкиївську пісню "Гей, вітер з поля..."
Як же хочеш іти до Хрещатика вулицями, то є чотири шляхи. Горбатою Лютеранською, що йде-йде ніби рівно, а потім різко вламується і показує частину Хрещатика. Можна й Інститутською. Це значить — треба повернути ліворуч, впірнути в гущу крислатих каштанів і лип на вулиці і пройти глухо обгороджений високим парканом сад (Колись резиденцію губернаторів, а тепер засекречену, невідомо чию) і... вниз. То вже краще дійти до Олександрівської, увійти в Пролетарський (Царський) сад і доріжками-алеями, горбатим місточком увійти до того самого Хрещатика, якраз біля музею та публічної бібліотеки, ніби перенесених сюди з Греції храмів.
Але найчастіше ходила я (вірніше — бігала) Крутим Узвозом, серпентиною на Басарабку. Зимою там було дуже слизько, то як поволі — швидше впадеш, ніж збігаючи. А перебіжиш через Басарабку (Площу Богдана Хмельницького), входиш в урочистий Шевченківський Бульвар з двома рядами могутніх тополь, зеленими ослонами, може хто втомився...
Оце там, на будинку Критого Ринку, бачила я барельєфи із задніпровськими й задеснянськими молодицями у ряснованих до стану юпках, із глечиками на коромислах. Зовсім так убрані, як за гетьманщини. І кому це потрібно було ці барельєфи збити? Осліпили будинок, а натомість нічого не дали. І нащо? Це ж було так гарно!
Коли ж не треба до Хрещатика, а йти просто Левашівською, то по обидва боки відкривається ген-ген далеко' уся Україна. Ну, нехай пів, то й то Грандіозна панорама. Ось пройди но в напрямку в і д Дніпра. За 13-й поверховим рожевим будинком Левашівська руба зламується і падає вниз. Там стань і дивись на далекі поля-лани за Києвом. Як же повітря прозоре, то побачиш навіть будинки селекційної науково-дослідної станції, де я колись мішки латала. Оце стоїш у Києві й бачиш Україну.
Другу половину України можеш зараз таки побачити, повернувши назад Левашівською в напрямку д о Дніпра. Треба тільки обігнути блакитно-білий царський палац у глибині, за широким розгоном Газонів, відділений від простих смертних високими узорчастими штахетами. Сміливо проходиш повз резиденцію царів, згадуючи при цьому, що цей палац збудував італійський архітект Растреллі для цариці Єлисавети Петрівни з таким розрахунком, щоб цариця могла з своїх вікон бачити Андріївський собор, наче завішений у небі... По другий бік сірого асфальту горять вогнями пишні купи кан... Минаєш їх, аж до самого урвища доходиш і — ах! — внизу стелеться синім шовком Дніпро, оперезаний жовтими пісками, замережаний лісами, що далеко на обрії стають синіми. Ген-ген — далека Чернігівщина...
Це ж тут за Марийським садом (чомусь називалось не "парки", а "сади") вже й славнозвісна Аскольдова Могила, що з нею зв'язано стільки київських подій. Це тут ніби стояли полки і вежі угрів, коли вони йшли на захід. Тут ніби похований князь Аскольд, хоч ніхто могили не може знайти. Може ота каплиця, що посеред тутешнього кладовища? Тут можна бачити укріплення Миколи Першого — цегляні червоні стіни з бійницями, що підпирають яри та урвища... Отож звідси весь Дніпро лежить на долоні, з усіма мостами, Дарницею, пісками, набережною дорогою... Прийдеш сюди, сядеш на краю урвища — і нападає мрійливий настрій, нічогонедумання, блаженство. Недаром сюди спасалися від світської метушні іноки, літописці, аскети... Це ж те саме повітря, що й у Лаврі, яка ось за цими ярами вже золотіє своїми верхами...
І все це — за десять-двадцять хвилин ходу від моєї кімнати!
41
Таке відмінно-чудове самопочуття в цьому місті-лісі, Липках, наче в свята, наче на курорті. І це ж правда, хіба ж усе це навколо не курорт? Повітря санаторійне, зозуля десь кує, куди не повернешся — зелені масиви, Дніпро безперестань присилає свою прохолоду. На цих вулицях не дозволено жадних крамниць, кіосків, яток. Як ідеш хідником Левашівської під липами, — аж луна розлягається, від кроків...
У моїй маленькій кімнатці повно зеленавого світла. Липа пахне, цвіте. Крізь мереживо липового листя видно на протилежному боці вулиці сірий замок у мавританському стилі, за ним — обгороджений високим парканом сад і це доповнює враження, що живеш у якомусь зачарованому царстві.
А хто ж мої сусіди в мешканні ч. З, з ким це я маю зустрічатися щодня, ходити одними дверима, брати з одного кранту воду?
Квартира складалась із чотирьох кімнат, кухні, ванної, туалету, кімнатки для служниці і вхідного коридорчика, що переходив у довший. Колись призначене для одної родини, тепер живе чотири.
Мій найближчий сусід, стіна в стіну, Зубов із жінкою й дівчинкою 3-4 років, посідав дві кімнати і підручну кімнатку для служниці. Йому було тісно, бо служив він у музичній фабриці касиром і купував "по собівартості" піяна, які продавав за ціну нефабричну, знов купував... Кімната, що я зайняла, мала бути його, а не моя, тому вічно між нами були напружені взаємини, трохи зм'ягчені тим, що мала Фаня любила приходити до мене і я з нею мала якісь там маленькі справи.
Дальшу одну кімнату займав Рожков із жінкою й такою ж маленькою дівчинкою, Валею. Рожков був типовий москаль, що й не пробував українізуватися, а Марія Рожкова — з сліса-ветградського міщанства, говорила отим українським жаргоном російської мови. "Для краси" вона не вимовляла літери "р", але любила поговорити. Оце від неї довідалась я, що Рожков "ра-ботнік ҐПУ", ночами не може спати від нервів. Справді — молоде обличчя, а весь сивий. Може з рік ще жив він тут, а потім десь дівся, нібито відпросився на кооперативну роботу, мотивуючи тим, що має сухоти. Відтоді я його не бачила, а Рожкова з Валею жили вдвох, тільки все якісь інші кавалери приходили. Рожкова працювала робітницею, але де — ніколи не почула від неї... Одна з найраніших сценок: з мого вікна я бачу, як Рожкова поставила під липою балію і пере, а мала лялька й собі крадькома від матері щось віджимає...
Кухня квартири була не кухня, бо в ній жила богомолка Євдовкимівна. Там було повно образів, за ними сухі квіти, зілля, лямпада, свічечки. Обличчя її тихе, "великомученицьке", приматкобожене...
Воду ми всі брали з ванної. Дрова можна було тримати у подвір'ї, в дровітничках, варити кожне могло в себе в кімнаті на примусі.
Тісно, але треба миритися й пристосуватися. В Києві всі так. По кілька родин у одному мешканні, а ще навіть із диктовими перегородками... Дістати в Києві кімнату — щастя.
* * *
Отож оселилася я — а грошей чортма! На що я надіялася? Як могла я так сміливо витратити на кімнату збереження цілого року? Що я собі думала?
Та це ж мені не первина! А як я пішки йшла до Києва, то на що я надіялася? Найбільша моя опора — невибагливість, намагання бути без потреб, нікому не робити клопоту. Ось це, що є, що зосталося від купівлі кімнати, треба розтягти якнайдовше і старатися не витратити останнього карбованця. Може знайдеться для мене яка вчительська посада, хоч навряд... Тепер, взагалі, безробіття. Та й не дуже я до неї... Одне ясно: з Києва нікуди не поїду. Несила жити в тюрмі-провінції. Тут зустрінеш на вулиці Гасю Турчинську, поговориш із нею, то й то вже стане ширший світ. Від неї довідаєшся про всякі новини, бо вона якось уміє бути скрізь своя.
От пробувала я колись писати рецензії — чому тепер не спробувати? І вже несу до редакції Життя і революція рецензію на книжку М. Галич "Друкарка". А другу висилаю до журналу Плужанин на книжку Д. Тася "Ведмеді танцюють". А може який переклад зробити? Я вже зневірилась у своїй белетристичній здібності, уже все порвала, а нового нічого не виходить у мене. Але працювати над словом можна і в інших формах. Хай, я не белетрист. Але я так безконечно люблю літературу, що на все життя мені вистачить черпати з її бездонної криниці. А по-студентському жити мені не звикати. Тут сталося таке:
42
Якогось серпня, біля дванадцятої години у мою чистеньку, аскетично безіжну кімнату несподівано приходять гості. Ярина Михайлівна Коберничка із дочкою Надею і її нареченим Мішею Кривеньким. Цього Мішу, студента Медінституту, я давно знала, бачила не раз у хаті в Коберників, він там був ніби ще один син. Вже тому, що це був друг-приятель Серьожі, він не викликав моїх симпатій. Той Сергій був "шматок дерева", — ані вчитися не хотів, ані читає, ані про щось цікаве поговорити. Я жила в Коберників колись до Різдва, то надивилась і наслухалася. "Скажи мені, хто твій друг, я тобі скажу, хто ти". Оце таку сентенцію почуєш від цього Міші: — За гроші все можна купити.