І безвусе, таке довірливе обличчя студента, який освідчувався їй у коханні... Там, біля Ісаакія, коли вона заходила до готелю. І знову, як тоді, з'явився страх за його такі чисті, такі довірливі очі... І знов, як тоді, майже молитовно хотілося сказати: "Життя, не зруйнуй цю чистоту!" Хоч знала, що зруйнує! Хай би виросла на тих руїнах мужність, а не каліцтво!
— Ритм, ритм!— почулася сердита вимога диригента, і Соломія почала слідкувати за його роботою.
Чим більше вникала вона в те, що діялося, тим сильніше в ній стверджувалося порівняння цієї праці з битвою. Так, цей Тосканіні — відмінний психолог!.. Він дражнив оркестр! Доводив його до нестями, змушував скинути ледацт-во. Оркестранти сердилися, але маестро це не хвилювало. Він пояснював їм незрозумілі місця жестами, мімікою, іноді щось наспівував... а потім, якщо всі способи пояснення були вичерпані, вибухав, як вулкан. Слухаючи це виверження слів, в яких було все: і роздратованість, і образи, і прокляття,— Соломія зрозуміла, чому він пускає на репетиції тільки близьких і артистів, зайнятих в даному спектаклі... Хто-хто, а вона знала, що перед нею геніальний, одержимий любов'ю до музики диригент...
— Я не думав стати диригентом! Мені це й на думку не спадало. Знаєте, Mea, я грав на віолончелі...— Соломія вибухнула сміхом. Артуро замовк, придивився... Ця красуня залишалася для нього загадкою. Він ніколи не розумів її реакції, підвладна його розумінню вона була лише на сцені. І то він ніколи не знав, яка реакція Крушельницької буде наступної миті, тільки по лібретто і музиці відчував, що вона має робити... Він важко зітхнув.
— Ах!— і собі жартівливо зітхнула Соломія.— Все просто — це мій найулюбленіший інструмент в оркестрі.
— У сімнадцять років я вперше грав вагнерівського "Лоенгріна" в пармському "Реджо". З перших тактів я був захоплений. Ці чарівні, неземні звуки, ця дивна гармонія... А знаєте, Mea, якби не один російський співак, я б, можливо, ніколи не став диригентом.
— Цікаво, Шаляпін?— Соломія натякала на його захоплення співаком у виставі "Мефістофель" Бойто.
— Ні! Микола Фігнер! Ми з ним познайомилися на гастролях в Аргентіні, де мені випадково довелося замінити одного диригента... Там була ціла історія,— не захотів зупинятися на подробицях Тосканіні.— Так-от, після гастролей я поселився в Генуї і продовжував грати на своїй віолончелі... Аж раптом отримав лист від Фігнера, який був на той час у Мілані і мав виступати в опері Альфредо Ката-лані. Він нещадно сварив мене, що я не їду спробувати щастя в Мілан, і обіцяв свою підтримку. Я довго не погоджувався... Не знаю яким чином, але Фігнеру вдалося переконати синьйору Джованіне Лукку, яка субсидувала цю виставу, що, крім мене, ніхто не зможе продиригувати цією оперою як слід. Нарешті я зважився. Фігнер познайомив мене з композитором... Ось так, синьйоро Mea,— Тосканіні взяв Соломію за руку,— я й став диригентом...
...Венецію Гете назвав мрією, що зіткана з води, землі і повітря. І для Соломії вона завжди залишалася містом-ілюзією, яке можна любити, але неможливо осягнути. Це місто вражало з першої зустрічі, коли, проїхавши чотири-кілометровий міст, що з'єднував Венецію з континентом, бачиш, як прямо з води виникають фасади мармурових палаців. Ілюзорність навколишнього особливо відчувалася на площі св. Марка, коли перед Соломією поставало видіння церкви Сан Джорджо Маджоре, яка, здавалося, пливла по хисткому лоні лагуни.
Соломія приїхала у Венецію на два дні раніше часу, передбаченого контрактом. Перш за все хотіла Нусі показати місто, по-друге, побувати на знаменитому венеціанському карнавалі.
Ніколи історія не здавалася їй такою близькою і зрозумілою, як у Венеції. Що з того, що кілька століть немає Марко Поло, зате є палац, в якому він жив, речі, якими він користувався — ці німі свідки підтверджували його існування, і то вже не була історія, а продовження вчорашнього дня.
Мандрувати по Венеції можна пішки неймовірно вузькими вулицями або каналами — в гондолі. Сестри вибрали гондолу і Великий канал.
— Колись фасад цього будинку,— пояснював їм гондольєр,— був розписаний сріблом і мав деталі зі справжнього золота.
— І де ж воно поділося?— спитала Нуся українською. Соломія всміхнулася, а гондольєр вирішив, що йому не повірили, гордо замовчав і більше не набивався в гіди.
Вони в цей час минали прославлений рибний базар. Навіть звідси їм було видно гори риби, восьминогів, молюсків, величезних червоних омарів, навалених на прилавки.
— Невже все це куплять?
— Безперечно, Нусю, зараз тут багато туристів. Ми там ще побуваємо... Глянь краще сюди. Ти бачиш оті три палаци?
— Але вони не дуже мені подобаються. Вони не гарні!
— Ці палаци належали Моченіго, он у тому жив у 1592 році Джордано Бруно. Моченіго кілька років тримав видатного вченого в страшній тюрмі, під свинцевим дахом Палацу дожів, а потім видав його венеціанській інквізиції... А в другому жив на початку XIX століття Байрон...
Канал почав розширюватися і нарешті суцільна череда палаців розступилася і перед їхніми очима розкинулася широка гладінь Бачіно ді Сан Марко. То була гігантська водяна площа посеред міста.
— Це нагадує мені перспективу Неви біля Стрілки Васи-льєвського острова в Петербурзі. Ніде в світі, здається, не можна побачити нічого красивішого.
— Те місто таке холодне і таке красиве?
— Воно не холодне, воно стримане!
— ...Знаєш, Соломіє, мені в голові паморочиться від цієї мерехтливої води, казкових будівель...— Нуся стомилася.
Ранок у день карнавалу був прозорий і чистий. Вдалині блакитним силуетом над білими хмарами піднімалися гори.
З вікон готелю сестри бачили море. Був час відливу. На оголених мілинах метушилися рибалки, збираючи молюсків, маленьких восьминогів, раковини, креветок.
Карнавал мав розпочатися серед дня, а увечері актори влаштовували в театрах міста доброчинні спектаклі, де кожен міг виконати все, що забажає.
Нусю карнавал вразив буянням барв і веселощами. У цьому вихорі рожево-малинових, зелених, кремових, ніжно-фісташкових, червоних, теракотових барв, безмежжя моря і бездонності теплого неба легко було втратити відчуття реальності. І люди втрачали... Лише не Соломія, вона перша оговталася і нагадала, що вже час іти на концерт, де на неї чекав сюрприз.
Несподіванка була багатозначною, якщо врахувати, що в залі знаходилися Пуччіні, Клаузетті, Артуро Тосканіні, молодий художник із Віареджо Лоренцо Віані...
Добрий знайомий Крушельницької, колишній мер Віареджо, адвокат Чезаре Річчіоні якось повідомив її, що Пуччіні написав нову оперу. Арію головної героїні, японської гейші, Пуччіні присвятив Річчіоні, оскільки він був його другом ще з часів юності.
Коли на сцену вийшла Соломія, одягнута гейшею, і проспівала уривок з опери, зал струснувся від оплесків і вигуків, а над усім розносилося волання Клаузетті: "Баттер-фляй! Баттерфляй! Ви викапана японка! Ви повинні грати Баттерфляй!"
— От тобі і примадонна,— сказав Тосканіні.
Тоді Пуччіні промовчав. Розіна Сторкіо, ніжна, з милим молоденьким обличчям, переповняла його розум і душу, і лише її він бачив у цій ролі. Незабаром міланський "Ла Скала" мав давати прем'єру.
Розділ III
БАРВИСТИЙ МЕТЕЛИК ПУЧЧІНІ. Ніжна японочка з Нагасакі явилася Пуччіні досить прозаїчно і несподівано. Змучений довгими пошуками сюжету для нової опери, композитор нарешті зважився залишити віллу в Toppe дель Лаго, яку дуже любив. Можливо, сподівався він, нова місцевість навіє йому нові ідеї і нові почуття.
І справді, перша ж зустріч із п'єсою "Мадам Баттерфляй" в одному з лондонських театрів стала для Пуччіні коханням з першого погляду і запалила в ньому святий вогонь творчості. Над оперою він працював кілька років, що видалися не найщасливішим часом його життя. Нещастя, з дивовижною послідовністю породжуючи одне одне, переслідували композитора. У розпалі роботи над оперою він потрапляє в автомобільну катастрофу. Вночі його машина сповзла з п'ятиметрового насипу і перекинулася. В машині були його син і дружина. Для рідних усе обійшлося; шофер зламав ногу, а самого композитора знайшли під перевернутою машиною напівотруєного газами і з переломом стегна.
Та диво дивне! Прикутий до ліжка, хворий, композитор лише активізував роботу над оперою. Чарівний образ, створений власною фантазією, полонив Пуччіні і відкрив у його душі нескінченне джерело звуків. Він творив оперу з одержимістю закоханого, з упевненістю майстра.
Ближчав день прем'єри в "Ла Скала"— 17 лютого 1904 року. Пуччіні так вірив в успіх, що запросив до театру двох своїх сестер з Лукки. Був запрошений також Тосканіні, але суперечності, які виникли між постійними глядачами театру і диригентом, були ще такі шалені і гострі, що той не хотів з'являтися в "Ла Скала".
Пуччіні чекав тріумфу. Виконавчий склад опери був відмінним: Розіна Сторкіо, Джованні Зонателло, Джузеппе де Лука, диригент Кампаніні. Але вдарив грім! День прем'єри став найприкрішим днем у житті композитора. Поведінка публіки була вкрай негативна, в залі утворилося справжнє пекло... Опера провалилася беззастережно. Розіна Сторкіо — перша виконавиця ролі Баттерфляй — у своїх спогадах підкреслює, що іще на початку спектаклю багатьох артистів гнітило передчуття катастрофи. "Пуччіні наблизився до мене,— пригадує Розіна Сторкіо,— і сказав: "Дев'ята. Починаємо. Кампаніні вже спустився в оркестр".
Підходжу до завіси. В залі неспокійно. У мене злі передчуття. Вертаюся до своєї убиральні. В той час коли оркестр почав грати, я притулила ліву руку до серця, а правою перехрестилася. Пуччіні, який спостерігав за мною, відходить убік, щоб непомітно самому перехреститися.
Епізоди, яких дуже багато, в першій частині починають набридати. Хтось із співаків виходить межи куліси і кляне: "Чорт зна, що то за глядач! Нічого не роблять, тільки кашляють! Щоб їм!" На лобі в мене виступає холодний піт. Тепер моя черга. Співаю: "Іде від моря і землі радісний повів весни", з партеру лине вороже мовчання. Раптом йогопроймає чийсь крик із гальорки: "Богема! Богема!" Наче розв'язалися язики: "Богема! Богема! Вже чули це!" Частина глядачів для реакції аплодує. Але тільки збільшує протести. Чари збиті. Дуже довгий акт нарешті кінчається.