Посадивши гостя в своє вольтерівське крісло, суддя запропонував йому люльку.
— Я весь до панських послуг,— промовив він, підсідаючи
ближче до свого одвідувача, який із зусиллям розкурював люльку.
— Вельми вдячний шановному панові й тисячу разів прошу пробачити за турботу, якої я мав сміливість завдати його-мосці,— заговорив вишуканою польською мовою гість.— Справа ось у чому: я давно хотів придбати маєнток на благословенному Поділлі... Але то була мрія. Не маючи в тутешньому краї знайомих, я не знав, до кого звернутися, а купувати кота в мішку, та ще з зав’язаними очима, вважав за неслушне... Але мене виручив, нарешті, із скрути мій добрий знайомий, навіть добрий приятель граф Ржевуський; він дав листа до тутешнього дідича, пана Хойнацького, що у Вівсяниках, а цей зачарував мене своєю ласкою... Він мав стільки нещасть... Той звір Кармелюк, той виплодок пекла, пограбував його... убив дружину, небесного ангела, котрого пан не може забути...
— Щодо вбивства пані Доротеї,— нахмурив брови суд
дя,— то це справа —темна..; передана земним судом єдиному суду бога, а щодо Кармелюка, то вельмояший пан справедливо висловився, що то — виплодок пекла... І той виплодок пекла знову на волі й знову нам даруватиме криваві презенти. ■ >
— Єзус-Марія! — сплеснув руками, затремтівши від страху, дід.— Мене головним чином тримали дома страхіття, які панували в нашому краї... Я вибрав, нарешті, спокійний час... і наразився якраз!..
— Так, на жаль, не можу я пана втішити... Нас ось попереджають, щоб ми бестію піймали... Але, тисяча перу-нів! Розпусти всіх чортів, то й вони того диявола не піймають: то стоголова гідра!
— Матка найсвєнтша! — захрестився старий і з таким жахом почав озиратися, на всі боки, немовби тут, у цій кімнаті, був схований розбійник.—Ні, бог з ними! Скоріше до себе! Закінчити все, і додому!
— Я б теж радив,—* сколихнувся суддя й витер шовковою хусткою рясний піт, що виступив на його лисині.
— Так от до діла,—заквапився волинський; пан.— Я був
надумав придбати Хойнаці... Вони мені спершу сподобалися, ну, почав торгувати й напевне погодився б у ціні, але там мало води, а я звик до неї..; Між іншим, поки точилися переговори, панові Хойнацькому стали потрібні гроші, і я позичив йому невелику суму, як несподівано прилетіла естафета з дому, треба їхати, а в пана Хойнацького не знайшлося грошей, і він дав мені, замість них, панський вексель на десять тисяч злотих... г
Мій?! — суддя навіть підскочив у кріслі.— Ах, він... і це зветься по-шляхетському! Давав мені на два, на три роки... І нараз до року плати! Та дозвольте... Який вексель? Дворяни не мають права...
Гість остовпів: ~
— Та як же? Пай казав... Ось...— вийняв він аркуш з гербом,— і написано: "По пред’явленню".
— Знаю, знаю... Але далі стоїть "сієї розписки"... Отже, це навіть не позичковий лист, а проста розписка... Але справа не в тому: звичайно, і по ній я плачу, але тільки, на слово гонору, була умова віддати через три роки...
— Але й пан Хойнацький поставлений у безвихідне ета-новище... Він запевняв, що в пана судді завжди знайдеться така дрібничкова сума.
— Даремно, даремно... Чим рахувати в чужих кишенях, дивився б краще за своєю та" пильніше беріг би її від хамки... Еге ж, поганий у нього характер... Я й не гадав... Він у руках покоївки, і оте злочинство — темне, темне діло!
"Ого! — подумав Кармелюк (звичайно, це був не хто інший, як він сам).—Не хоче суддя віддавати гроші, і за це перепаде моєму ворогові по саме годі".
— Пробачте, шановний пане,— казав він далі голосно,— але мені вкрай потрібні гроші... Я мушу, не гаячись, мчати на Волинь... та й, правду кажучи, мені до панських стосунків немає діла...
— Так... так...— і суддя, нахилившись над столом, заходився барабанити по ньому пальцями...— але в мене грошей немає!
— Як немає?— злякався старий.—Розписка ж по пред’явленню: пан зобов’язаний платити...
— По-перше, на нема й суду нема,— заговорив сухим
тоном суддя,— по-друге, строк виплати по сій розписці — справа спірна й забарна, а по-третє, сама виплата може відбутися у вельми далекий час. .
— На бога, пане, я того нічого не знаю в російських законах; дав гроші "на малий час", на слово гонору — і що щ тепер? Мушу їх викинути, чи що? Мені чекати не можна... Доведеться звернутися до жида: і пан Хойнацький, і пан суддя — певні платники.
— Але жид з пана здере карбованець' за карбованець...
— Ну, це занадто, пане.", але, звичайно, доведеться йому дещо скинути...
Суддя задумався: жид скористається нагодою, та йому від того буде не легше. Несподіваний і непередбачений платіж обурив його страшенно, і він гадав однією різкою відмовою одразу відкараскатися від непроханого кредитора; але можлива перездача векселя жидові збентежила суддю й надвела на іншу думку: чи не можна самому скористатися знижкою й заробити чималі гроші?
А скільки пан скинув би? — спитав він після роздуму*
Та для скорішого виїзду я ладен би втратити тисячу злотих.
— Хе-хе! За такою дрібничкою не поженеться ні один жид...
Ну, дві тисячі... Звичайно, не більше...
Навряд,— похитав суддя головою.
— То я назад поїду до Хойнацького й зажадаю сатисфакції, якщо віп шляхетського слова додержувати не вміє.
— Не хвилюйтеся, шановний пане,— заговорив лагідним голосом суддя, притримавши рукою гостя, що був підвівся.— Хойнацький теж пе винен: в нього, бідолахи, тепер сухо, як в Аравійській пустелі... Він хотів, мабуть, землею розрахуватися, а пан роздумав,— ну от... Я панові одверто скажу, що в мене в цей момент немає теж пеньонзів, а то б я шановному гостеві моєму з великою радістю... Хіба ось що? Еге ж, це цілком слушно; пан тут не має знайомих, а жиди з незнайомим... ой-ой-ой!
— То що ж? — нетерпляче спитав Кармелюк.
— Гм... Ось що...— тяг суддя, уважно стежачи за виразом обличчя свого кредитора.— Я б звернувся до жидків для себе, мовляв... Звичайно, вони з мене заломити надміру не посміють... Хоч певен, що й з мене попросять знижки тисяч три-чотири... а тому краще почекаємо: у мене сьогодні збираються на дябелку, може, хто з сільських тузів до нас прикотить... ну й роздобудемо, справді! Я й шановного мого гостя запрошую зостатися пополювати на зеленому полі: пополіруємо собі трохи кров... роздушимо кілька жбанів меду, венгржини... га, мій коханий?
Кармелюк кілька хвилин мовчав. "От,— думав він,— надала мені лиха година влізти в цю історію: і грошей, очевидно, не віддасть', і ще якийсь диявол мене впізнає, ну й буде кепсько!.. Ех, закінчити як-небудь", або просто плюнути та хода!"
— Дякую вам, шановний пане, за ласку,— промовив він рішуче,— я й сам вважаю дябелку шляхетною розвагою, але зараз мені не до неї: перше — для гри потрібна готівка, а зоставатися, тільки сподіваючись на неї — незручно, друге й головне — мені треба поспішати додому... А тому, якщо можна негайно,— підкреслив Кармелюк,— одержати гроші, то добре... Я ладен скинути вже три тисячі абощо...— а коли ні, то я негайно їду до Хойнацького, а звідти до Кам’янця, подам позова і додому...
— Пане ласкавий... пшепрашам,— збуджено заметушився суддя,— всіх заходів уживу... пошлю зараз по жидків... І за півгодини... Я дуже співчуваю панові... Звичайно, з наших проклятих місць поли вріж та тікай...
— Та й мене, старого, бентежить цей гадючий виплодок, чортів сват Кармелюк...
— Хо-хо!! Справді чортів сват і відьмин зять! — засміявся суддя.— І пан не знає ще, яка то бестія? Будь-кого одурить, вужем з рук вислизне...
— А, бий його нечиста сила! — стукнув Кармелюк палицею.
— Звичайно, знаете, нападає здебільшого на дурнів...
— Ха-ха! Звичайно, звичайно... А от попався б мені!
— Та й у мене, проше пана, не зірвався б з гачка... Го-го! Проше!.. То я зараз... Пошлю... І з божою допомогою...
— Тільки поквапте жида... Та прикрикніть на нього... Ви ж суддя.
• — О, ма ся розуміць... Так я в мент.— І суддя, незважаючи на свою огрядність, вилетів з кабінету піжоном.
Кармелюк зостався сам. Сутінки густішали. В залі вже лакеї готували картярські столи; з сусідньої кімнати чути було якийсь’ підозрілий шерех... З кожною хвилиною в душі Кармелюка зростала тривога, і якесь передчуття ніби шептало йому: "Тікай — тебе жде пастка!" Нарешті, Кармелюкові стало ясно, що лукавий суддя пішов не до жидів, а до городничого по солдатів.
"Та що ж я за дурень, щоб чекати? Ні, вже другий раз кумом не буду..." — і Кармелюк рішуче схопив свого капелюха й квапливо попрямував через залу до передпокою; але тут зустрів його господар і знову завернув до кабінету...
— Дістав,— заговорив суддя задихавшись,— але чого це коштувало! Ой матко найсвєитша, що то за проклятий народ жиди! Понад чотири тисячі здер... Я вже п’ять сотень своїх доклав... Нашкріб, де тільки міг... Так ось усі пеньонзи... Шість тисяч, якщо пан дозволить?
— Гм! гм! Це наче Кармелюк...
— Цілком справедливо,— погодився суддя,— то якщо пай вирішив, то прошу розписку...
Кармелюк добув папірця, поклав його на столі... Суддя оглянув його:
— Так, моя рука... Моя розписка... Ну, прошу пана — ось шість тисяч золотих...— висипав він з великого гаманця чималу купу червінців.***** І сподіваюся, що пан дасть мені велику втіху тим, що проведе з нами сьогоднішній вечір. Як бога кохам, виїжджати вночі — то безумство: тут навколо нашого міста невилазні болота й нетрища... На кожному кроці може зустрітися Кармелюк.
— Ха! Навряд чи він мені зустрінеться,— засміявся гість.
— А проте!.. Ой пшепрашам пана! — раптом заметушився суддя, перевертаючи то на той, то на другий бік розписку.— Пан Хойнацький нічого, крім цього паперу, не вручив!
■— Ні, а що?
— Як же так? Він не зробив передаточного напису... В мене ж немає юридичного сліду, що ця розписка належить тепер шановному панові?
— Та вона в меце в руках... отже, моя... а пан порве її — виходить, поквиталися з Хойнацьким, та й годі!
— Хе! Так-то воно так... а най, виходить, поганий юриста... Звичайно, ця розписка домашня... порвав її — і квит... Але...
В цей час у залі вже почулися два-три голоси, серед котрих звучав і сріблистий жіночий: "Якщо пан суддя ще зайнятий, то я зайду до наймилішої пані Агати".
У Кармелюка мороз пробіг по спині; він з неприхованим роздратуванням перепитав суддю:
— Ну...