Для чогось заглянув у порожню пляшку і подумав, що віднині цей напій не знадобиться для представниць слабкої статі. "У "Фіндіпоші" грона гніву перестигли. Настає доба великих перемін. Пора гнати крамарів з храму. Ковбику час доглядати сад, а для мене знову запахло кавою, до того ж добре пригорілою…" Він підійшов до дзеркала і накинув петлю на шию.
— А що, коли й справді? — запитав він у свого відображення. — Взяти ось так, зсукати петлю з цього імпортного галстука — і до отого шворня, на якому дзеркало висить… І всі проблеми розв'язані. Хай поплачуть за мною. Першою, мабуть, прийде на могилу моя Капітульська…
— Ще не твоя! — заперечило відображення.
— Пардон, уже моя… Потім, перевалюючись з боку на бік, приповзе, напевне, мадам Карапєт. А за нею Ія. А, може, І я й не прийде. Вона горда! Зате прийде Тамара… Тоді Антонія. Ця стоятиме за хрестами, спочатку обдивиться, чи нікого поблизу немає, а тоді, можливо, й покладе квіточку. Невже не прийде Айстра?
Сідалковський розмріявся.
— Уявляєш, — підморгнув уже п'яненькому своєму двійникові,— мчить у бік кладовища зелено-голубий кортеж автомобілів, зупиняються біля центрального входу, а з них виходять елегантні дами в каракулевих шубах, песцях, норках, уже не молоді, але ще милі й привабливі. І кожна з цих дам-модниць з букетом квітів, кладуть і кладуть їх на мою могилу. На кладовищі біло-біло. А на моїй могилці яскравим вогнем давноминулої любові горять вогненні троянди. Троянди й тюльпани. З напіврозкритими устами-бутонами, наче кличуть: "Сідалковський, прийди!.." А Сідалковський не приходить. Тільки молодо посміхається до них з фаянсової фотокартки пам'ятника… і немов каже: "А чи жив я коли-небудь справжнім життям? Чи був лише отакою застиглою карткою на вітрині фотосалону чи на лицевій стороні пам'ятника з похоронного бюро?"
"Який ти фантазер, Сідалковський", — тверезо подумав він і відійшов од дзеркала. Знову згадав Айстру. Це ж вона так любила казати: "Який ти фантазер, граф! Поцілуй мене, граф… Поцілуй в очі. Жінки люблять, коли їх цілують в очі, бо хочуть, щоб їх завжди пам'ятали, щоб про них завжди думали. Я хочу, щоб ти мене завжди пам'ятав, щоб ти про мене завжди думав. Не цілуй у вушко, граф. Я боюсь оглухнути до тебе!.." — "Де ти, Айстро?"—запитав він у чотирьох стін. Вони мовчали. "Примчала б ти! Плюнув би я на оцю низьку стелю, продав би все в комісійний — і майнули б з тобою на той далекий і загадковий Шпіцберген, подалі від усіх оцих судів, від одруження заради… Європи. Здоров'я є. Копав би те буре вугілля, пив би горілку й любив би тільки тебе одну, Айстро!" — "Там, напевне, на острові більше нікого і не було б!"—подав голос двійник. — "З нею, мабуть, тільки на оголеному острові було б добре, — заперечив йому Сідалковський. — Айстра — як ботанічний сад, куди щоразу приходять різні відвідувачі у будні і вихідні".
Сідалковський ще раз поправив на собі імпортну краватку, ще ні разу не купану у вітчизняній воді з доброю порцією хлорки, накинув на плечі кожушок і вийшов. Підігрітий теплими словами адвоката і гарячим французьким коньяком, Сідалковський помчав у "Фіндіпош", де вже повинні були чекати його свідки: Грак, Мамуня і Панчішка.
Найдовше довелося умовляти Грака.
— Ви, Грак, не прокурор, — говорив Сідалковський. — І я глибоко переконаний, що ніколи й не станете ним. Хоча без зустрічі з прокурором у недалекому майбутньому обійтись не зможете… Саме тому вам чесно й признаюсь… Вам, Грак, а не прокуророві! Мало того, що я Ію цілував, я навіть її пестив…
— Тепер це називається "пестив"?
— Грак, не підкреслюйте своєї невихованості й цинізму. Не намагайтесь списати це на сегеакадемію. Академія в цьому не винна. Гляньте на мене. Я академій не кінчав. А яка європейська вихованість і культура! Це дається великим творцем, а закладається природою в генах, як перфокарти в комп'ютер. Досить натиснути на кнопку — і перфокартка показує, хто є хто! Так от, я її цілував і спочатку, здається, по-справжньому любив… Але коли я уявив свою майбутню тещу — відмовився від любові… Грак, я не хочу вам докоряти минулим. Але повірте, ангельська характеристика, яку на вас складав, коштувала мені кількох безсонних ночей. А зв'язки, які шукав навіть через консульство? — прибрехав Сідалковський. — Не забудьте, Євмене Миколайовичу, цього і будьте мені за свідка. Ви ж у мене вдома бували, але жодного разу ніякої Ії і в очі не бачили! Не бачили ж, Грак? Чесно?
— Чесно, не бачив. Ні Ії, ні іншої зозульки…
— От і все, що від вас на суді вимагається! З Мамунею розмова вийшла дещо інша.
— Вітаю онука Кампанелли і Монтеск'є. Більше не вимагає гасел Стратон Стратонович? Моя вам допомога не потрібна?
Мамуня дивився на нього, широко розкривши очі.
— Ви хоч знаєте, за чиє гасло ви поклали гроші до власної кишені?
— Грошей не було, — щиро признався Мамуня. — А чиє гасло— знаю, о!
— Я вас у плагіаті не звинувачую… Наука вимагає жертв…
— Вам потрібні гроші, о?
— Октавіане! Я думками не торгую! У мене їх стільки, що коли б за кожну думку рупій, я став би новим Терещенком, перемноженим на Бродського… Мені потрібні ви, Ломброзо! Будьте мені за свідка, Октавіане-Август, і я вам цього ніколи не забуду! Фотоапарат брати не треба, — не стримався, щоб іще раз не вколоти Мамуню. — На всі запитання на суді відповідайте: не бачив, не знаю, не чув! У квартирі ж моїй ви були? Жінок там ніяких не зустрічали?
— Не зустрічав, о!
— От і все.
Найлегше було з Панчішкою. На всі слова Сідалковського Масік тільки підморгував і посміхався.
— За чим затримка? Йолі-палі!
Коли вони їхали електричкою і Мамуня ледь помітно показав на якусь вродливу даму, якій, очевидно, було вдвічі більше, ніж Октавіанові (за пудрою й лаком не вгадаєш), Сідалковський прокоментував:
— Ви ще дуже юний, Октавіане-Август, коли вам подобаються жінки вдвічі старші за вас… Вам треба ще проходити курс молодого бійця. Але будьте обережні. Особливо з жінками. Вони в кожному холостякові бачать майбутнього чоловіка.
— Це швидше, о, стосується вас, а не мене, о, — відповів Мамуня, натякаючи чи то на судовий процес Сідалковського, чи на його фізичні дані.
— Ви даремно так думаєте, Октавіане. Не забувайте, що жінки у своєму мисленні, як і наука в несподіваних винаходах, дуже непослідовні. Одного разу вони люблять попа, як каже Стратон Стратонович, а наступного разу попового сина. І взагалі запам'ятайте: жіноче серце — це чоловічий гуртожиток.
Попереду них ішли троє милих дівчаток.
— Дівчатка свіженькі, як огірочки, — кивнув на них Грак.
— Звідки у вас такі алкогольні мотиви, Євмене Миколайовичу? — запитав Сідалковський. — Чи ви помітили отой кабачок? — Сідалковський показав на кафе "Дюймовочка", в якому пили навстоячки і без закуски, якщо не брати до уваги шоколад і цукерки.
Він зиркнув на годинник. До "великого процесу" ще був час, тож вони завернули у приміщення без вивіски значно твердішою ходою, ніж потім звідти вийшли. Зате Сідалковський тепер був сповнений оптимізму й віри в справедливість.
"Життя — не така вже й погана річ, як я думав зранку, зав'язуючи галстук на шиї. Воно — як лотерея: виграшу ніякого, але надія на щось краще завжди є".
Наблизились до суду. З недалекого минулого, точніше, з того часу, коли одружувався на Тамарі, Сідалковський знав, що суд — це те місце, звідки дуже рідко повертаєшся з високо піднятою головою. У цьому приміщенні він теж уже не вперше, і оці стільці з високими спинками навіювали йому неприємні паралелі з процентами, що нараховувались не на його користь.
Від Ії він чекав усього, але тільки не повторного знайомства з судом і адвокатом. Адвокат, хоч він нібито був і найкращий у місті, ніякої симпатії у Сідалковського не викликав. Та й грошей вимагав значно більше, ніж Євграф міг йому дати. А все для чого? Хто-хто, а Сідалковський наперед знав, що такі суди добром не кінчаються, особливо для батьків, а завжди — процентами, що помітно відрізняються від процентів у ощадкасах…
— Хтось же повинен і підтримувати матерів-одиночок! Не все ж повинно лягати на плечі держави, — підбадьорив себе перед свідками Сідалковський і в ту ж мить замовк.
У темному коридорі стояла матуся Карапєт в сірому пальті з чорним, лискучим коміром чорно-бурої лисиці.
— У наш час, — говорила вона, — молодь була зовсім інша…
Яка саме, вона не уточнювала, а може, їй просто не хотілося ворушити в пам'яті давніх спогадів, що свідчили не на її користь. Після цього матуся Карапєт зробила коротенький екскурс (сторінок на десять машинопису через один інтервал) у свою молодість. Розповіла про скромність і сором'язливість тих часів, про те, що в неї за її довге життя (в роках вона цього виміру не подавала) був лише один чоловік, але до цього вона забула додати "офіційний", що надало б її коротенькому романові в спогадах більш правдоподібного забарвлення.
Старушенції, що оточили її, уважно слухали Євдокію Капітонівну: обличчя напружені, а в поглядах світяться вогники неабиякої зацікавленості. Але оскільки Карапєт висловлювалась досить абстрактно про молодь, не ілюструючи її поведінки власними фактами і спостереженнями, вогники зацікавленості поступово згасли і любителі судових засідань дружно посунули до зали, де на них чекало значно більше прикладів і фактів, якими не збагатила їх матуся Карапєт.
Сідалковський теж увійшов до зали. І я вже сиділа тут. Поруч неї стояла висока, дебела жінка, очевидно, адвокат, і давала останні настанови, як абітурієнтці перед іспитом.
— Встати! Суд іде! — гримнув уже знайомий Сідалковському дідок.
— Прошу сідати, — сказала симпатичним контральто суддя. — Свідків прошу залишити залу.
Раптом Сідалковський відчув, що геть протверезів, у голові стало ясно й прозоро. Серце опустилось кудись глибоко вниз, а кров піднялася на таку висоту, що почервоніло, як він здогадався, навіть тім'я. Приречено глянув спочатку на двох засідателів, тоді на обох адвокатів, залу, набиту пенсіонерами, і тільки після цього перевів несміливий погляд на суддю, яка в цих справах, очевидно, з'їла зуби, бо зовсім не посміхалася.
Суддя неквапно перегорнула справу, тоді й собі подивилася на Сідалковського таким поглядом, ніби десь уже з ним зустрічалася, тільки не могла пригадати, де саме.
Як тільки назвали його ім'я й прізвище, Сідалковський підвівся з таким виразом на обличчі, ніби його збиралися не судити, а висувати на нову посаду чи обирати самого в народні судді.