За віщо? Без його, Огнєва, допомоги одержав призначення? Але ж хто винен в цьому?
Ввійшов Феодосій, важко дихаючи, доповів: всі зібрані, відсутній лише Замчевський, відпросився вчора додому і не повернувся, і ще одного нема — Мокрицького Федора, пішов кудись без дозволу, може, навіть втік.
— Он як!.. Розберись, і коли що...
— Слухаюсь!
— Підемо, однак.
Те, що побачив Котляревський, обрадувало і стривожило водночас.
Услід за Огнєвим переступив поріг низької і довгої кімнати, названої тут залою, і разом побачив десятки очей, Сірі, чорні, голубі, зеленкуваті, карі — вони дивились допитливо, з підозрою, надією, слідкували, стежили, не упускали жодного, здавалось, руху.
Він знав напевне: тепер ніщо не сховається від цих очей, навіть ті, хто удавав байдужість, виказував нарочиту сонливість, і ті стежили впівока за ним, бачили ніяковість, вже, мабуть, помітили, як він зблід, на обличчі мигнув і погас острах, досі майже йому не знайомий.
Колись він був учителем і не зміг дати лад одному учневі, адже так і не діждався, не побачив у молодого Томари стремління знати трошки більше, ніж він знав до їх знайомства. Щоправда, інше було в маєтку Голубовича. Там хлопчаки подружилися з ним з першого дня і вчились добре. Там все було іншим.
Маєток Голубовича. Вечори над Супоєм. Про що згадалось? Як давно все те було, і все ж... ніби вчора тільки розмовляв з Марією, провів її додому востаннє, .а вона, прощаючись, сказала, що любить і чекатиме — його, єдиного... Більше вони не зустрічались. Шістнадцять років минуло, а він все, все пам'ятає...
— Отже, діти, — скрипів тягучий безбарвний голос Огнєва, — з цього дня вашим доглядачем буде пан капітан Котляревський Іван Петрович...
За столиками сиділи його — тепер вже його — вихованці, з цієї хвилини він за них відповідає, он за того — рудуватого, на вигляд трохи байдужого, лемішкуватого, і за чорненького, що сидів надто прямо, напружено вдивляючись у Огнєва, і того, що погано, абияк пострижений, в незастебнутій сорочці, і того, з усмішкою на пухлуватих, як у дівчини, губах, а он ще і того, що сидів у найдальшому кутку і ховався за спинами товаришів, нашорошено поглядаючи навсібіч. Боже, які вони різні! Як же з ними повестися, щоб зрозуміли, повірили: він друг їм і всім серцем бажає взаємного довір'я.
— Пан доглядач, — продовжував Огнєв, — єдиний має право відпускати вас додому на канікули. Йому дано право спитати з кожного, коли буде за що... Але, я надіюсь, ви будете старанні і в пана доглядача ніколи не виникне причини на вас гніватись, і ми всі будемо вами задоволені.
Огнєв зробив паузу, поправив стоячий жорсткий комірець і ковзнув поглядом по залу.
— Доглядач уроки ваші теж перевірятиме перед тим, як іти вам в класи. І буде з вами в години вашого дозвілля, звичайно, не завжди. Пан капітан, як людина військова, любить порядок і слухняність, отож добре подумайте, як зробити, щоб сподобатись пану доглядачеві, від вас залежатиме його до вас відношення...
Огнєв говорив би ще, мабуть, довго, але наближався полудник, а він звик у своїй трапезі до певного, порядку і тому, діставши годинник з футляра, потримав його на долоні, клацнув кришкою і, відвівши руку подалі від очей, придивився до нього і знову закрив.
— Залишаю вас, пане капітан... До побачення! Весь зал підвівся і, поки Огнєв прощався з доглядачем, не сідав.
Подякувавши директорові за увагу, Котляревський сказав, що, певно, за два-три дні він ознайомиться — звичайно, побіжно — з пансіоном і прийде до нього з доповіддю, попросив унтера провести Івана Дмитровича до виходу; і взагалі, нехай Капітонич займеться чимось своїм, а він, доглядач, побуде з вихованцями у залі.
10
Отож новий доглядач і вихованці пансіону лишились самі. Огнєв від'їхав, і вже ні сьогодні, ні, мабуть, завтра його не буде, та, власне, чим він зможе допомогти, коли доглядач не зуміє знайти спільну мову з дітьми? Ніхто тут не допоможе. До всього треба доходити самому. Треба знати і господарські справи: які запаси овочів і картоплі лишились, чи вистачить їх на зиму, як закуповуються інші продукти, хто ще не платив за утримання в будинку, чи є паливо, як одягнуті і взуті вихованці, чи є підручники і зошити? Все це і багато іншого повинен доглядач знати, і, звичайно, чим скоріше, тим краще. А поки що він мусить говорити.
З чого ж почати? Про що спитати, щоб не нашорошити, не відштовхнути? Чи не трапиться, що якийсь вихованець і відмовчиться? І все ж слід починати, не стояти бовдуром.
— Отже, ми познайомились, — сказав Котляревський просто, по-домашньому буденно, ніби вів розмову давно і ось урвав її на півслові, щоб тут же і продовжити. — Хоч познайомились ми наполовину. Ви мене знаєте, а ось я вас не зовсім. Як живете, чи тепло у спальнях, чи хто після обіду голодним не лишається, які у вас сьогодні уроки — нічого я не знаю, одне слово, в повній невідомості, і тут розраховую на вашу допомогу.
Один із вихованців, усміхнувшись, щось шепнув сусідові, той кивнув у відповідь, та, помітивши погляд доглядача, почервонів, зніяковів і опустив голову. Доглядач так само спокійно продовжував:
— Здогадуюсь, що думаєте. Іч який, сам про себе ні слова, а йому все виклади. Ну що ж, ви не помиляєтесь. Тоді слухайте. Як бачите, я капітан, але у відставці, служив в армії, причому, не рік, не два, а цілих дванадцять;
Долі моїй було угодно, щоб я взяв участь у російсько-турецькій кампанії. Під Ізмаїлом був, турецькою фортецею на Дунаї...
— І наш Феодосій там був! — вирвалось у смішливого, він озирнувся, ніби запрошуючи товаришів розділити його відкриття, але його не підтримали.
— Там було багато наших людей, — продовжував Іван Петрович. — Але з Феодосієм Капітоничем ми не зустрічались, мабуть, в різних частинах служили. Хочу зробити вам зауваження: стару людину називати тільки по імені не тактовно, образливо сіє, запам'ятайте, помічника мого звуть Феодосієм Капітоничем.
— Копит, — почулось; слово було сказано напівпошепки, але почули його всі, почув і доглядач, якусь хвилю помовчав і, ніби нічого не трапилось, продовжував:
— Старих людей треба шанувати, кожний таким стане, коли прийде час, і буде зело образливо, якщо юний жартівник переіначить ваше хрещене ім'я на свій лад, заради жарту... Так ось, відслужив я в армії, нині буду у вас...
Вихованці мовчали, і раптом піднялась рука, — самого, хто піднімав її, Котляревський ледве бачив із-за широких плечей сусіда.
— Хто руку підняв? Прошу встань. Підвівся хлопчик — невисокий, світлоголовий.
— Як звуть?
— Михайло Лісницький.
— Що ж ти хотів, Лісницький?
— Розкажіть нам, будь ласка, як там було... під Ізмаїлом? І ким ви, пане капітан, служили?
— Ким я служив? — Доглядач задумливо поглянув на хлопця. — В останні роки був ад'ютантом командуючого корпусом... Щодо штурму Ізмаїла, то... не сьогодні. Іншим разом зберемось і поговоримо. Домовились?
— Ага, — кивнув Лісницький, — домовились.
— От і добре. Сідай. А тепер скажіть, хто не виконав домашніх завдань на завтра?
Руки піднімались несміливо, спочатку одна, потім ще, і ось уже десять рук стриміло над головами.
— А чому? Які причини?
— У мене підручника нема з латинської граматики.
— І в мене нема!
— А в мене природничої історії...
Вислухавши всіх, Котляревський помітив: якийсь неспокій турбує вихованців. Ось цей, що сидить за третім столом ліворуч, веснянкуватий, русявий, все чогось озирається, а в очах передчуття біди; інший, сусід його, — худенький, смаглявий — зітхає глибоко і часто, вузькі плечі опущені не по-дитячому безнадійно. І останні почувають себе неспокійно, перешіптуються, ховають очі. З чого б це? Не розуміючи, що відбувається, зачекавши трохи, Іван Петрович сказав:
— Не знав, що у вас таке з підручниками... Давайте зробимо так: складіть список всіх книжок, яких не вистачає, і дайте мені, а я той список пану директору віддам. Згода? Хто ж нам складе список?
— Можна мені?
— Ти, Лісницький? Добре... І ще хочу сказати. Давайте бібліотеку організуємо, свою, пансіонну... Як це зробити? Ось так. Нехай кожний принесе з дому по одній-дві книжки, одне слово, скільки зможе, я, наприклад, теж принесу з десяток, а може, і більше, попросимо і панів учителів, так у нас збереться невелика бібліотека і буде що читати.
— От добре!
— От якби!
Почулись вигуки, обличчя оживились, зникла скованість.
— Що ж стосується латинської граматики, то у мене знайдеться два підручники, завтра я їх принесу і користуйтесь по черзі.
Можна б уже і закінчувати першу бесіду, але був перед конаний, що найважливішого не сказав, що й самі вихованці мають йому щось повідомити важливе.
— Ще одне слово, — після паузи сказав доглядач. — До кінця дня я буду з вами, подивлюсь, як живете, ну, і коли кому важко, щось не виходить, може, задача трапилась важкувата чи щось інше, приходьте, разом попробуємо зробити. Гаразд?
— Гаразд! — почулося з останнього ряду, обличчя хлопчаків засвітилися, навіть той, хто глибоко і часто зітхав, усміхнувся.
— Ну що ж, поки що все...
Виявилось, не все. Знову побачив підняту руку. Тонка і худа, вона майже по лікоть висунулась із сорочки і одиноко тягнулась над головами товаришів.
— Що у тебе?
Вихованець — той, що не піднімав голови і весь час зітхав — сапнув гострим носом:
— Я ось...
— Назови себе.
— Андреа Папаноліс.
— Слухаю тебе, Андреа.
Хлопчик мовчав, тихо посапував, чекав чогось, всі в залі теж мовчали, сусід Андреа непомітно штовхнув його під-бока, і той врешті підвів погляд на доглядача:
— А... бити, ну, лозою сікти не будете, коли... коли помилюсь з уроками?
В запитанні — трепетна надія і біль. Так могла запитувати людина, яка надто багато пережила в свої роки, яку не раз ображали, і, мабуть, незаслужено. Але ж хто його образив? За віщо? Згадав, що, проглядаючи списки вихованців, звернув увагу на неросійське прізвище. Огнєв пояснив: Андреа Папаноліс — один із синів грека-негоціанта, який живе у Кременчуці, скуповує хліб і потім перевозить по Дніпру на південь і далі, за рубіж. Хлопчик, мабуть, із сім'ї цього грека, на вигляд він досить жвавий, хоча і явно заляканий. Але ж що далі?
— Тобі хтось погрожує?
Андреа заговорив схвильовано і поспішаючи, ніби боявся, що його спинять, перервуть:
— Не тільки погрожують, пане доглядач, не тільки, вони і...