Повторилося те, що було колись у Києві після від'їзду царя з гетьманського пиру на Печорськім.
— Кличу всемогучого Бога на свідка, во Тройці святій ,всюди сущого, і матір Божу, заступницю нашу, і святого Михайла, опікуна лицарського, українського, кличу й заприсягаю вам і народові нашому, споконвіку вольному, а тепер невблаганним ворогом нашим катованому, що не ради користі власної, не задля почестей марних, для багатства нікчемного, а для вас усіх, що під моїм рейментом єсьте, для жінок і дітей ваших, для вічного добра Матері нашої рідної України безталанної, для користі Війська Запорозького й усього народу українського, для збільшення і помноження прав і вольностей наших, хочу і бажаю всею душею моєю і всім помишленієм моїм за помочею Божою так зробити, щоби ви з жінками й дітьми своїми і весь наш край з Військом преславним Запорозьким ні під царською, ні під ніякою другою кормигою чужою не пробували, лиш у своїй власній державі як люди вольні і від нікого не залежні, хіба від власних законів своїх, во віки вічні проживали, що дай Господи — амінь!
— Амінь! — повторили усі, цілуючи хрест з мощами святими й заприсягаючи вірність гетьманові аж до самої смерті.
Сіріли шибки, перлилися зіниці козацькі, то синяві, то зеленаві відтінки блукали по невиспаних обличчях.
Линяли саети на контушах старшин.
Розп'яття між горючими свічками колисалося в очах.
Ніби Христос був перемучений докраю і ніби за хвилину промовить голосом благальним: "Боже, Боже, пощо ти оставив мене!"
Але Христос мовчав.
Орлик тривожно споглядав на двері... Коли ж відчиняться вони? І коли на порозі появиться дід, ростом ще вищий від царя, з очима, полинялими від сонця, в сорочці, на дощах праній, на вітрах сушеній, з великою незгійною раною на груді?.. Що за жаль, що за шум! Тільки й край, тільки дум, стільки в народі сили, а кругом лиш могили і кінця їм немає. Слава воскресення чекає, від Воскресення до Вознесення з року на рік, весь вік, і нема нам спасення.
Він чи не він? Живий чи мрець? Увійшов чи так тільки Орликові здається?
Сверлував простір — діда не було. Це був лиш образ, закріплений в душі. Бажання так сильне, що аж вбиралося в тіло.
Двері були зачинені, і ніхто не відчиняв їх.
Дід не входив і не кричав, наступаючи на гетьмана: "Двигни цей камінь! Двигни!"
Орлик приступив до стола і здмухнув свічки.
Х
Шведська армія, як це влучно передбачував гетьман, зайняла чотирикутник між Ромнами, Гадячем, Лохвицею і Прилуками, яких десять миль простору.
Була це земля, доволі густо залюднена і не дуже виснажена війною.
Скрізь по селах і хуторах сиділи люди, курилося з димарів, чути було іржання коней і рев худоби. Урожайна земля і народ скоро багатів, а розбагатівши, нерадо кидав ті багатства. Це лиш пани при першій тривозі зриваються з місця, як наполохана птиця, а селянин кріпко тримається землі. Він покидає її, як мусить, коли бачить, що вже все пропало і що осталося тільки одно: спасати життя.
З отсього ж чотирикутника ще й тому не втікав ніхто, бо гетьман перед шведською армією післав туди свої універсали. В тих універсалах толкував він "їх милостям панам полковникам і панам осаулам полковим, панам сотникам, отаманам, війтам, їх мостям благородним особам і всякого чина людем, в городах і селах обрітающим", задля чого то він покинув протекцію царську і приєднався до високовладного короля шведського, котрого побідоносна армія увіходить отеє у їхні гради й веси... Не як ворог вступають шведи в глиб України, а як союзник вірний і безпечний, котрий нікому й ніякрї кривди ні на здоровлю, ні на маєтку не зробить.
За те ручився гетьман словом своїм і своєю особою.
А що із Січі доходили теж голоси до гетьмана прихильні, так тутешній народ не турбувався дуже і спокійно дожидав приходу побідоносних військ короля Карла.
Аж і прийшли, а з ними прийшло все те, що звичайно, як тінь, волочиться за всякою армією: недостача квартир для людей, а стаєн для коней, суперечка за провіант і фураж та всякі непорозуміння, неминучі, особливо, де одні других не розуміють, бо не знають чужої мови.
Хоч шведи вже по Польщі й по Білій Русі таки добре походили та деякі слова затямили собі, а котрий так і речення умів по-"людському" зліпити, а все ж таки був це чужинець, людина другої віри, та ще до того лютер.
А тут і від царя маніфести, як чорні круки, надлітали, а новий гетьман, Іван Ілліч Скоропадський,! свої, царською канцелярією вимушені, прокламації надсилав.
Тож і не диво, що подекуди до сутичок між українцями і шведами приходило, дехто вже й нишком нарікав "чому-то ми царя не держимося", а інший так прямо й погрожував-ся, що до царя верне, якщо гетьман шведського нахабства не спинить. А цар, як на те, й недалеко стояв.
Бо невже ж з Гадяча до Лебедина далеко? Тільки рукою подати. А в Ніжині і в Миргороді, як два ножі в тіло Гетьманщини встромлені, два царські сильні полки залогами стояли, головні ж московські сили розтаборилися здовж східної границі.
Так тоді гетьманові негайно треба було спішитися до короля Карла. Раз, що гостям краще, коли хазяїн у хаті, а друге, що небезпечно відставати від головної сили, щоб ворог не скористав з того і від Ніжина або від Глухова не напав на невеличку козацьку армію.
Сула і її численні притоки замерзали, не треба було дуже й оглядатися на ті мости, що їх позрушувала шведська армія у своїм переході, можна було поспішати
І поспішало тих три тисячі вірних гетьманові козаків, які залишилися під його рукою.
По дорозі дехто приставав, а дехто відставав, але зміни ці були не дуже-то й помітні. Відставали звичайно ті, що з перевтоми або із-за недуги не могли поспівати, а приставали охотники до боротьби зі зненавидженою Москвою, котра своїми "безеценствами" скрізь собі чимало ворогів натворила.
Довгою, начебто безконечною валкою потяглися козацькі відділи, як мереживо чорне по білій скатерті снігу. Вершники, піші, сани, вози. Женуть череди овець, гукають чабани за стадами скоту, підпригують собаки, висолопивши червоні лизні.
На возах жінки, діти, домашня птиця, котячі очі визирають цікаво з-під діточого тулубця. Хочуть затямити собі дорогу, щоб вернути назад.
Бахмач з пригородками своїми зірвався з місця і пустився за гетьманським військом.
Де? Куди? На який кінець?..
Тікати, тікати, тікати!
Доля безталанного Батурина червоним опирем попід плотами блукає і тривожить людей. Хочеться бути якнайдальше від нього. Хочеться забути, що був такий город на світі, нехай він переміниться у казку, в твориво буйної уяви... в дійсності не було його ніколи...
Тікати, Тікати, тікати!
— Чого лізеш на голови людям? Шлях на гони простягнувся широко, а йому місця нема!
— Як барани, збиваються люди докупи, боки оббивають собі. І чого?
— Глота, як біля дверей у церкві в час пожежі.
— І воюй же тут з такими!
— Бо то найгірше, як невоєнний народ домішається з козацтвом, тоді вже і ладу не вдержиш!
— Який тут лад'. Безладдя окаянне... Отсьому особливо спішно. Так підіжди, голубчику. Підіжди! Не першим, а останнім прибудеш!
І висували віз чи там сани із довжезної валки, становили на полі і не дозволили їхати скорше, поки вся валка не перекотиться.
— Я тебе, парубче, страх кохаю, — приговорював Мручко до котрогось зі своїх, — прямо душі в собі не чую, але якщо ти мені лінії не триматимеш, то здмухну тебе, як свічку. Побачиш!
Козак схоплювався, ніби зі сну будився, стягав коня і старався їхати рівно поруч других, щоб не допускати нікого до тих возів, на яких везено гетьманові скарби.
Двох товаришів перешіптувалося:
— У старого Хмеля не такі скарби були, та де вони?
— Виговський добув та витратив на війну.
— Еге, Виговський!.. Богданових скарбів чорт береже і нікому приступу не дає.
— Великі маєтки все нечиста сила в землю до себе потягне, і пожитку з них чортма!
— Тому-то в тебе і шаг не загріє місця.
— А щоб ти знав. Краще пожити, ніж мають у землі гнити.
— Може, й так. Але в когось же і гроші мусять бути.
— Найкраще, коли б їх не було на світі.
— Вицідив би півведра горілки і заплатив конем.
— Чогось зараз конем!..
— Не знати, куди ми йдемо? — питався якийсь піхотинець, насилу витягаючи ногу з грязюки. — Кара Господня, не марш. Зимно таке, мороз, а до того ще й вітер.
— Кашель, а до кашлю колька, — відповідав йому товариш.
— А щоб ти знав. Коле мене і шпигає під боки, ще кілька гонів поженуть, і впаду.
— Не бійся, чорт тебе не вхопить, підеш, бо мус.
— Але куди?
— Або я знаю!
— Тут, мабуть, ніхто нічого не знає. Були за Десною і вернули на Сейм, а отеє вже і Сулу переходим. А за Сулою що?
— Побачиш. Хочуть, щоб ти світу провидів.
— Самі вони не знають, чого хочуть. Коли битися з москалем, так тоді треба піти йому назустріч і дати баталію, а як миритися, так післать людей з білою хорувою. А то москаль туди, а ми сюди, він гайта, а ми вісьта. До чого воно подібне?!
— Жаль, що тебе гетьманом не зробили.
— З нашої сотні нинішньої ночі знов двох козаків пропало.
— Добрий козак своєї сотні не покине.
— То колись, а нині і старшини від гетьмана втікають.
— Бо нинішній старшина не козак, а пан; в нього козацької честі немає.
— Ой, тото! Мій дід розказує, що Богун, хоч який пан був, а на війні, як звичайний козак, бився; все напереді, все перший.
— Нема тепер таких. Тепер полковник до гараздів охотник. Що ж тоді від нашого брата хотіти?
— Я б усім цим дезертирам та мародерам кулею в лоб. Запорожці який вольний народ, а в поході такий послух тримають, що кращого й не треба. Послуху в нас чортма!
— Послух велика річ. Без нього і побіди нема.
Вітер, що трохи ущух був надраном, зривався тепер наново. Десь від Донця табунами розгуканих коней летів. З лівого боку вдаряв, ніби до серця добирався. Не лиш вершників і піших тручав, але й вози перевертати хотів. При якому коні не досить крепкі, цей і повертався дишлем управо. А спинявся оден, так і ціла валка захитувалася, одні на других наїздили. робилося каліцтво, знімався заколот і сварка. Бралися й до шабель.
— От і погода яка! Краще було в Бахмачі перечекати.
— Щоб москалі наскочили знічев'я. Правда?
— Москаль як схоче, то і в Ромнах наскоче.
— В Ромнах шведи стоять. Не зважиться.
— Ми все на чиюсь поміч рахуємо, а найкраще не оглядатися на нікого.
— Лиш з трьома тисячами добувати світ.