лінований боєць, ще зовсім молодий, майже підліток з блідим маленьким обличчям, з незникаючою загадковою, усмішечкою до всього і навіть до самої смерті. В серйозному ділі йому цілком можна довірятись, але в якій-небудь дрібниці не погребує тебе обманути, легко може що-небудь потягти, і Гришко з своєю торбою весь час його остерігається. Це, однак, не заважає їм бути в дружбі, і зараз я чую, як вони розмовляють. Гришко — не вперше вже — розповідає Новосельцеві про свого п'ятирічного сина:
— Вкусить, було, кислого яблука і мені дає: на і ти накисляйся, татку. Або ще так каже: "Татка люблю, маму люблю і сам люблюсь". А як лягає спати, то все просить: розкажи, татку, як ото вітер в лісі ялинками вітерує, себто шумить... Так-то, Новосельцю, а ти, дурний, — нежонатий.
Всі сплять, і я вже сплю, коли мене будить Новоселець :
— Товаришу командир!
— Що трапилось?
— Нічого не трапилось, — каже він заспокійливо. — Тільки таке ось діло... Ідіть за мною, покажу.
Я йду за ним туди, де в кущах, розкинувшись, хропе агроном.
— Дивіться, що ото в нього...
З-під розстебнутої на грудях Колумба сорочки щось червоніє. Вогнем червоніє на сонці... Прапор! Так ось чому він не дав себе обшукати, ось чому ніколи не скидає плаща.
Ми стоїмо і дивимось мовчки на той жаркий багрянець матерії. Шматочок пурпуру. Шматочок китайки. А він яскравів на барикадах. І його, як вимпел, підіймали відважні люди на снігові верховини гір, і, може, десь народились уже астронавти — люди майбутнього, що понесуть його в незвідані далечі космічних просторів...
Ніби відчувши нашу присутність, Колумб ворухнув вусом, розплющив очі.
— Це ти, вожак? Чого ви? — і, глянувши на розстебнуту, з відірваним ґудзиком сорочку, догадався і мовби аж зніяковів. — Перехідний. Цієї весни нашою емтеес одержаний. При моїй колоні був...
Він ще більше виростає в наших очах. І коли увечері знов настає час нам вирушати, то навіть Заградотрядник, з властивою йому недовірою до всіх, каже бадьоро:
— Веди нас, Колумбе!
Йдемо, і мені чути, як розмовляють між собою у темряві Колумб та Духнович.
Духнович мовби жаліється йому:
— Така мала в нас планета, і таке, по суті, мале на ній людство, і все залежить від того, чи зможе воно коли-небудь об'єднатись — об'єднатись для мирної праці, для життя світлого, щасливого...
— Ото вони кажуть, життєвого простору їм мало, — гуде Колумб. — А ви знаєте, що одна Індія з її теплом, багатими опадами могла б прогодувати населення всієї земної кулі, звичайно, при кращому господарюванні. А так — сама бідує, із злиднів, з голоду не вилазить...
По якомусь часі в темряві знов натрапляємо на безладно кинуті трактори та комбайни, до яких ми підкрадаємося з особливою обережністю бо вони спершу здалися були нам танками. Завмерли трактори. А колись вони до пізньої осені гули тут цілоденно і навіть вночі при світлі фар вуркотіли...
В іншому місці чуємо, як щось плутається у нас під ногами, і Духнович каже схвильованим голосом відкривача:
— Кабель!
Агроном його поправляє:
— Не кабель, а огудиння, товаришу.
Ми натрапили на баштан. Вже він зібраний, перетолочений, перечавлений. Паслися тут, видно, такі ж, як і ми, що пройшли тут в одну з попередніх ночей. Зостались нам лушпиння, та гниляки, та зелені пуп'янки з дитячий кулачок, але все ж це волога, хоч губи є чим промочити. Повзаємо поміж огудинням, справді як між переплетеним кабелем, і жадібно висмоктуємо розчавлені, перетоптані чиїмись чобітьми кавунці, і в душі благословляєм тих, хто цей баштан посадив.
Розплутуючи цупке огудиння, Духнович невдовзі натрапляє справді-таки на обривок телефонного кабеля. Звідки він тут? Чи наші покинули, чи, може, це кабель уже не наш, уже прокладений німецькими зв'язківцями, а оточенці, проходячи тут, пошматували його разом з огудиною. Доки ми, стовпившись, розглядаємо кабель та гадаємо всякі догадки, на шляху в глибині степу зненацька зблиснув вогник, задеркотів мотоцикл.
— Зв'язківець!
Німецький зв'язківець мчить просто на нас, лунко роздеркотівшись на весь степ, не бажаючи знати, що тут може бути живий ще хтось, крім нього.
Ми могли б його підстрелити, мов каплуна, але ми не будемо стріляти.
Колумб підказує мені інше: перехопити кабелем дорогу і так тримати його на висоті голови мотоцикліста. Взяти його живцем!
Ми не хотіли, щоб він зарізавсь, з розгону налетівши на кабель, але сталося саме так. Цьому, що сидів за кермом, як ножем пересікло горло, і нам, що тримали кабель, порізало руки до крові, зате другий, що сидів за кулеметом в колясці, взятий нами живим. Він наш полонений, і ми його ведемо тепер.
53
Розвиднілось, і якось несподівано виткнулось, зійшло сонце, наше безрадісне оточенське сонце, схоже на якийсь снаряд. Де ми? Що це за земля? Нема тут лісів. Наші ліси — це соняшники.
Бредемо, пригинаючись, через величезні плантації соняшників, серед їхнього шорсткого, а де-не-де вже й зовсім зісохлого, чорного, ніби перепаленого листя. Головешки соняшників, колючі, жерстяні, б'ють в обличчя. Насіння — там, де його не повипивала птиця, — вже висипається само. Гришко та Новоселець виминають його на ходу, лущать, плюються лушпинням, і полонений позирає на них з подивом. Він досить слухняний. Ідучи, робить усе що ми. Де ми присідаємо, і він присідає, де поспішаємо, він теж набавляє крок, не ждучи, поки хтось підштовхне його прикладом у спину.
— Пилюка на листі, — застерігає Колумб. — Близько, значить, дорога.
В такий час при сонці дорогу переходити вже небезпечно. Відступивши трохи назад, в глибину соняшників, ми робимо привал. Отут і переднюємо серед пилюки, під ковпаком цього непорушного неба. Зморені переходом, товариші сідають, роззуваються, — треба дати перепочити ногам. Німець теж сідає і, за прикладом інших, стягає з себе офіцерські свої, десь пошиті в Німеччині чоботи.
Заградотрядникові не терпиться. Киваючи на німця, він запитує мене, яке буде розпорядження щодо цього типа.
— Допитай, — кажу я Духновичеві.
Духнович, який найкраще з-поміж нас знає німецьку, охоче бере на себе обов'язки перекладача. Під час допиту з відібраних документів з'ясовуємо, що це тиловик, офіцер хімслужби дивізії гірських стрільців, яка вже наступає десь попереду, розгортаючи удар на Ногайські степи. Що особливо вразило нас із Духновичем, вчорашніх студентів, так це те, що цей наш бранець ще недавно теж був студентом і, як і ми, не закінчив курсу, бо під час гітлерівського походу на Францію одягнув військову форму.
— Колега, — звертаючись до мене, каже насмішкувато Духнович. — Хоч "Гавдеамус ігітур" з ним заспівуй.
Однак не до співу тут ні йому, ні нам. Духнович, ставши знову серйозним, розпитує полоненого про різні важливі для нас подробиці. Ми з танкістом дещо розуміємо з відповідей німця, але — боже! — що це за мова, на якій нам судилося з ним порозумітись! Лебенсраум... Бліцкріг... Іприт... Люїзит... Ось такою мовою він зараз з нами розмовляє, потомок Гете, потомок німецьких гуманістів, сучасний лейпцігський бурш!
Він охоче говорить про гази:
— Ота перша газобалонна атака 22 квітня 1915 року коли ми випустили 180 тонн задушливих газів на позиції французів та англійців, вивела з ладу всього 15 тисяч чоловік. То була наївна спроба в порівнянні з тим, що ми маємо тепер. Зараз в наших німецьких лабораторіях народжується речовина незрівнянно вищої токсичності. До того ж вона не матиме ні кольору ні запаху, і виявити її в повітрі навіть в смертельних концентраціях практично буде неможливо. Вона викликатиме сліпоту, параліч нервової системи, для цілих армій вона нестиме миттєву смерть, розумієте, — миттєву!
Очі в нього стають блискучі, ошаленілі, коли він говорить про це. Йому, видно, подобається приголомшувати нас своєю таємничою хімічною могутністю. Він дивиться на протигазні сумки, що висять через плече на декому з нас, і скептично хитає головою: не вбережуть, мовляв, не врятують.
А в тих сумках і протигазів нема давно, їх повикидали. Мені пригадуються гумові, схожі на скафандри костюми, що ми в них ходили на заняття в університеті, дегазували уявно отруєну місцевість. Виявляється, і скафандри — не захист:
— Від нових наших газів світ ще не знає захисту. Будуть мільйони загазованих. І це говорить людина?
— Гадина, кобра, — каже Татарин, замахуючись прикладом за спиною полоненого, але я спиняю:
— Наказу не було.
— А що з ним панькатись? — викрикує Заградотрядник. — Чого ждати? — Рука його шарпнулась в протигазну сумку, ми знаєм за чим.
— Стривай, — одвів його руку Духнович. — 3 твого боку, mеіn ІіеЬеn Gеnоssе, це було б не зовсім гуманно…
Останні слова роздратували Васю-танкіста:
— Не забувай, Духнович, девіз нашого гуманізму: коли ворог не здається — його знищують.
— Але ж він здався.
— Здався? — зловісно — вигукує Заградотрядник. — Ми силою, хитрістю взяли його! Чорта з два він здався б! Отже, "його знищують"... Тепер він хоче вихитрувати собі життя. А ти, курсанте, вже й вуха перед ним розвісив, мов який-небудь беззубий пацифіст...
— От, бач, уже й ярлик, — косо посміхнувся Духнович. — Тільки мене цим не злякаєш... Нагадую, що йдеться про життя хоч і нікчемного, та все ж таки представника роду людського...
— Ти ще вважаєш його людиною?
— А хто ж він? Гусак?
— Двоногий звір! Такий же біснуватий, як і його фюрер! Чиркнути по хрящиках, щоб і не писнув.
Я вважаю, однак, що з такими речами спішити нема чого.
— Припинити дискусію. Переднює, а там видно буде.
Німець, певно, розуміє, що йдеться про нього, що вирішується його доля. Прищухлий, пристрашений, він допитливо дивиться на мене своїми голубими арійськими очима, аж поки я кажу йому:
— Шляфен. Спати.
Духнович і німець лягають поруч. І ось ми всі вже, крім вартового, — і оточенці, і наш бранець, — покотом лежимо в сухих соняшниках, лежимо, як у величезній в'язничній камері, де замість стін мурованих, замість стелі низької — небо високе, відкрите нашим думкам.
Коли мені здається, що всі вже сплять, до мене несподівано підповзає Заградотрядник.
— Ну скажи — чому ти проти того, щоб його прикінчити? Тобі жалко?
— Не жалко.
— Так в чім же річ? Принцип?
— Можливо.
— Ох, Колосовський...
— Охкай за себе, за мене не охкай.
Весь день, доки інші сплять, розплатавшись у соняшниках, один із нас сидить над німцем, стереже, розглядає його, свого смертельного ворога, зблизька. Він молодий ще, як і більшість із нас. Білявий, стрижений під бокс, із свіжим на щоках рум'янцем. Мабуть, від пережитого нервового струсу він жахливо