І щодень потрібнішим...
Час відступає безсило перед вулканічним клекотом високих дум. Відкрилося ще в дитинстві, хоч не могло належно зодягтися в думку, але неминуче мало прийти згодом, бо все життя йдеш до великих синів свого народу, розпочавши цю прекрасну мандрівку з повитих сріблястим серпанком чарівності дитячих літ. Довідаєшся про безліч марних спроб завоювати, підкорити людство засобами негідними й ганебними (підкорення завжди ганебне!) і переконаєшся, що найвища честь — належати людству. Долю народів творять не самі лиш економічні умови життя, але й мисль, ідея, духовність. Дух багатоликий, як Протей. Є дух поступу, свободи, гуманізму, і є дух обскурантизму, ворожості до людини, зненависті до свободи й краси.
Несила було охопити красу й велич Шевченкового бунтарського слова, вичерпати розсипища його сяйливих дум. "Неначе той Дніпро широкий, слова його лились, текли". Його поезії можна читати і з трибуЪ міжнародних форумів, і наодинці з найдорожчою людиною. "По якому правдивому, святому закону і землею, всім даною, і сердешним людом торгуєте?"
Шевченко, як майже всі генії, не мав легкого життя. Страждав разом зі своїм поневоленим народом. Та велич не в стражданнях, а в перемозі над ними. Шевченко належить до тих, хто переміг. "Караюсь, мучуся... але не каюсь!.." Правда вела його, світила йому, сяяла. "Ми просто йшли. У нас нема зерна неправди за собою".
Він належав до тих нечисленних обранців людства, які не дбають про власне щастя, бо все їхнє життя — це боротьба за правду. Слова з його поезії "Муза" прочитуються й сьогодні як великий заповіт усім, хто йде в літературу.
Моя порадонько святая!
Моя ти доле молодая!
Не покидай мене. Вночі,
І вдень, і ввечері, і рано
Витай за мною і учи.
Учи неложними устами
Сказати правду...
Доступний і приступний кожному, хто прочитає бодай рядок його поезії, Шевченко водночас — поет неймовірної мистецької досконалості. Провінціальної обмеженості, отих глухих, задушливих бур'янів немає й сліду в його поезіях. Лірична сила його генія — неперевершена. Сила уяви — небачена. Чуття слова — приголомшливе. Природність, невимушеність стилю — дивовижні. Простота — гранично прекрасна. Ось відкрилася йому найвища таємниця простоти, поєднаної з найбільшими глибинами, і вмерла разом з ним, але водночас далі живе в його поезіях, які далі чарують тебе своєю відкривалістю навіть тоді й там, де героїзм намагаються замінити комфортом, силу духу — монотонністю загальної освіченості, революційні прагнення — буденним дбанням про підвищення продуктивності праці, шукання істини — безсилим борюканням з примарами нез'ясованих міжнародних конфліктів.
Шевченко в історії свого народу був інтелігентом більшим за Ярослава Мудрого, Хмельницького й Сковороду. Два царі доклали немало зусиль для знищення цього великого генія, хотіли повернути його в первісний стан, у невідомість і темряву, бо, мовляв, тільки неграмотні володіють "охран-ним духом" і справді епічною мовою, перевчені ж захоплюються газетними теоріями і збиваються з путі істинної. Останній цар, переконавшись у марноті зусиль своїх попередників, які засланнями й казематами однаково нічого не вдіяли ні з Пушкіним, ні з Чернишевським, ні з Достоєв-ським, ні з Горьким, хотів звеліти Академії наук зовсім викреслити з словника слово "інтелігент". На щастя, словники царям не підвладні.
У нас усі питання про геніїв починаються з епохи. Мовляв, на зміну такому-то ладу приходив такий і т. д. Що цим пояснюється? Адже в тій самій епосі співіснували Пушкін і Кукольник, Шевченко й Куліш, Моцарт і Сальєрі. Про Наполе она говорили: "Він виховався на "Вертері" Гете і на творах Руссо". А хіба Пестель, який бився з Наполеоном під Бородіним, не вихований теж на "Вертері" і "Новій Елоїзі"? І хіба не на цих творах виховувався генерал Мило-радович, який під Бородіним разом з Пестелем мужньо захищав свободу своєї вітчизни, а через тринадцять років на Сенатській площі в Петербурзі вивів полки проти Пестеля і його друзів-декабристів, захищаючи царсько-самодержавний деспотизм?
Шевченко піднявся з рабства. Всі російські генії з дворян, а тут — з рабів.
Возвеличу
Малих отих рабів німих!
Я на сторожі коло їх
Поставлю слово.
Звідки цей геніальний намір — словом стати на захист народу цілого?
Історичний досвід і традиція. Шабля і слово — це споконвічна зброя українського народу. Козак ішов у походи з бандурою так само, як сьогодні геолог, бамівець або дослідник Антарктики — з гітарою. Знамення часу. Козак Мамай — шабля на дереві, а в руках бандура. Козаки обирали отаманами тих, хто володів словом: співав, сам складав пісні, був оратором, мав розум. Для козаків розум був найвищими святощами, може, тому, що кинуті були в такі нетрі життя, де не було ніяких святощів. В давній думі нашій співалося, як козаків застала на морі буря і кошовий, щоб порятуватися, пропонував товариству знайти між собою грішника, який накликав на всіх гнів божий, і кинути його в воду. Тоді винним перед богом і товариством обізвався писар військовий — пирятинський попович Олексій, але козаки й слухати такого не хотіли:
Ти ж святеє письмо в руки береш: читаєш,
Нас, простих людей, на все добре наставляєш,
Як же найбільше гріхів на себе маєш?
Навряд чи знайдемо такий епізод в епосі ще якогось народу.
Коли народ перестає чути поезію, він втрачає в своїй душі щось дуже значне. Це тривожне явище. Занепад поезії — занепад душ. Народ бореться з цим навіть несвідомо. Коли історичні умови склалися так, що ми не мали професійних поетів, народ створив сотні тисяч пісень, неповторні думи, билини.
Всі великі українці були поетами: полководець Хмельницький, філософ Сковорода, письменник Шевченко.
Хмельницький був не тільки великий гетьман, але й великий поет. Може, добра половина дум про його часи — це його власні. Не записували — все потонуло в безіменності й смутку часів. Шаблею здобули державну волю і Переяслав, але особистої волі ні шабля Хмеля, ні гайдамацькі вила не дали. Шевченко, мовби відчуваючи це (бачить на власному гіркому досвіді), обирає слово.
Тоді — Франко, Леся, Коцюбинський, Тичина.
При Хмельницькому українська нація народилася, заявивши про себе світові.
Шевченко дав їй самоусвідомлення.
А двісті років між цим — аморфне існування, сумні співи, молитви, чухання чубів і полковницько-сотницька гризня між собою.
Навіть ум Сковороди виявився безсилим перед цією нетечею.
Тільки слово Шевченкове сколихнуло душі до самих глибин.
Три вірші з Орської кріпості (1847).
1. Один у одного питаєм:
— Нащо нас мати привела?..
2. Самому чудно. А де ж дітись...
3. Ой стрічечка до стрічечки
Мережаю три ніченьки,
Мережаю, вишиваю,
У неділю погуляю...
А через рік страшний вірш "А нумо знову віршувать", де про себе: "А воно, убоге, молодеє, сивоусе,— звичайне, дитина...".
Як можна вмістити в душі найтяжчу розпуку і тисячолітню безжурність? Велику душу безберегу треба мати.
Коли хто хоче промовляти словом до людей, він повинен забути про надмірну серйозність, набундючену самоповагу, менторство і занудливість. Треба давати собі (й читачеві) спочинок то в сміхові, то в розчуленості, то у втечі від своїх часів. Толстой знав таємницю успіху, тому між романами і повістями писав трактати, проповіді, полеміку, бого-хульствував, бунтував, рикав, як лев. Сміятися не вмів і дорікав усім, хто сміється, але робив це не в романах, а в інших писаннях.
Достоєвський кожний свій роман наповнював, окрім матерій архісерйозних аж до безнадії, до "бездньї", ще й полемікою, проповідями, сентиментальністю, легендами, комедійними сценами, блазнюванням, слізьми, пафосом (аж до ходульності!). І це рятувало його від тої пошлості, в яку неминуче впадають усі, хто хоче написати багато, не маючи за душею й жмені думок.
Шекспір! Прожив 52 роки. Першу п'єсу написав у 26 (друга частина "Генріха VI"), останню ("Буря") —в 48 років. Усе життя писав навпереміну трагедії, комедії, історичні хроніки, поеми, сонети. Після страшного "Річарда III" — "Комедія помилок", після "Юлія Цезаря" — "Як вам це сподобається" і "Дванадцята ніч", після "Гамлета" — "Кінець — ділу вінець", "Міра за міру". Тільки "Отелло", "Король Лір" і "Макбет" були написані без інтермедій за два роки— 1604 і 1605 — своєрідний апофеоз генія, після якого він спалахнув тільки в загадковій "Бурі". Але й у цих трагедіях — блазні, відьми, шаленці. "Король Лір".— один з найпохмуріших творів Шекспіра — починається сміхом: Глостер, якого в III акті осліплять, розповідає про свої любовні пригоди.
Цікаво, що така закономірність (перепочинок від надмірного напруження душі) простежується навіть у циклі казематських поезій Шевченка.
Та чи й просто перепочинок це? Поєднання двох стихій — сліз і сміху, трагічного й комічного, болю й надії,— це, власне, і є найяскравіший вияв безсмертя народного духу. Безсмертя і величі. Шевченко відчував це надзвичайно гостро, і через всю його поезію проходить це відчуття.
І в "Перебенді", написаному 1839 року:
Отакий то Перебендя,
Старий та химерний,
Заспіває весільної,
А на журбу зверне.
І у вірші "Гоголю" 1844 року:
Нехай, брате. А ми будем
Сміятись та плакать.
І в передсмертному "Чи не покинуть нам, небого", де знижено-розвеселене поєднується з трагедійно-урочистим навіть в одному рядку:
На той світ, друже мій, до бога
Почимчикуєм спочивать.
Природа наділила кожен народ своєю мовою. В цьому була якась вища доцільність, якої ми досі ще не вміємо збагнути, а економісти взагалі її заперечують, бо для них головне — суцільна заінтегрованість світу, щоб світ був, як піщаний кар'єр, що його може грабувати будь-хто.
Поет повинен промовляти до світу мовою і голосом свого народу — тільки тоді він стане великим. Нині вік зоднако-віння. Драч пише як Вознесенський, Вознесенський — як Ален Гінзберг. А от Вінграновський не зважає ні на які літературні моди і вперто пише по-своєму. "Лягла зима, і білі солов'ї затьохкали холодними вустами..."
Народ — це мова. Щоразу, як великий твір перекладається на іншу мову, відбувається мовби нове втілення того народу. Скільки перекладів, стільки й перевтілень. Український народ уже сотні разів знову й знову народжувався у безлічі Перекладів Шевченкових поезій.
Шевченко безсмертний завдяки українській мові, а українська мова безсмертна завдяки Шевченку.
Чи є в Шевченка слова "відтак", "рвійно", "сливе", "покіль", "буя", "мрево", "завше", "затим", "певний" (у значенні "деякий"), "котрий" (у значенні "який"), "тощо"? І чи є такі покручі в піснях і думах народних? А ми вперто засмічуємо таким "доробком" сторінки своїх писань.
Ось уривок з сучасного роману про Шевченка.