Можна й уголос.
Гаврило Панасович прочитав:
"Командующему Западным фронтом тов. Жукову Члену ВС Зап. фронта тов. Булганину Зам. ком. Зап. фронта тов. Романенко Командующему 61 армией тов. Белову Командующему 16 армией тов. Баграмяну 17 августа 42 года, 22 часа 00 мин.
По донесенням штаба Западного фронта, 387, 350 и часть 346 сд 61 армии продолжают вести бои в обстановке окружения и, несмотря на неоднократные указания Ставки, помощи им до сего времени не оказывается. Немцы никогда не покидают свои части, окруженные советскими войсками, и всеми возможными силами и средствами стараются во что бы то ни стало пробиться к ним и спасти их. У советского командования должно быть больше товарищеского чувства к своим окруженным частям, чем у немецко-фашистского командования. На деле, однако, оказывается, что советское командование проявляет гораздо меньше заботы о своих окруженных частях, чем немецкое. Это кладет пятно позора на советское командование".
Дочитавши до цих слів, Михно недовірливо поглянув на мене, тоді на папір, з якого читав, вже й зовсім недовірливо пробурмотів: "Підписано: "Сталін". Це що — правда? Наказ Сталіна?"
— Уяви собі. А перед тобою — колишній командир мінометної роти 1185 стрілецького полку 346 стрілецької дивізії, одної з тих, про які згадується в наказі Сталіна. Німці почали наступ 15 серпня (готувалися до нього цілий місяць, але наше командування чи то проспало, чи просто змаловажило це готування), перед тим командир полку Быловодов наказав мені поставити два міномети біля протитанкістів на висотці перед глибоким яром, за яким було зайняте німцями сільце Іванівка.
Саме з того яру вдосвіта п’ятнадцятого після дикого бомбардування і артпідготовки поповзли на нас танки, сорокап’ятки встигли підбити тільки один з танків і були потрощені, мої міномети, власне, нікому там не потрібні, знищені були ще з більшою легкістю, ніж сорокап’ятки, я дістав з танкового кулемета кулю в груди, впав у непам’ять, але зостався живий, в чому переконався вже вночі, оклигавши від прохолоди, хоч краще було б і не оклигувати. Сяк-так заткнув свою рану, втративши перед тим мало не всю свою кров, лежав ніч і день, знову ніч і день, вмирав не так од рани, як од спраги (це на межі Орловщини й Смоленщини, дощі мало не кожен день, земля так і хлющить водою, лиш копни її, але на висотці земля була суха, дні ж, мов на лихо, видалися не дощові, а сонячні), за життя чіплявся, здається, тільки безугавним гримінням фронту, який був ось тут, поруч, за селом Госьково, не віддалявся, тяжко зітхав гарматами вдень, горів червоними спалахами вночі, мовби обіцяючи повернутися сюди, знайти всіх таких, як я, перев’язати наші рани, спасти від смерті.
— і тут товариш Сталін почув і побачив вас і ваші муки і видав цей наказ.
— А що? Може, не так? Наказ ось він.
— і наші війська пробилися до вас і спасли вас?
— Ну, не зовсім так. Я доповз якось із тієї висотки до яру, де був струмок, ы там мене знайшли дві жінки з Госьково, які шукали своїх корів. Жінки й переправили мене до своїх. Як вони це зробили, — досі не можу збагнути.
— Виходить, прості жінки, а не великий вождь врятували капітана Сміяна?
— Тоді — ще тільки лейтенант. Але справа не в тому, хто врятував. Суть — у цьому наказі. Я довідався про нього вже після госпіталю, коли знову опинився в своїй дивізії. Попросив знайомих штабістів, щоб зробили мені копію, і ось ношу з собою всі ці роки. Не стану приховувати: пишаюся незмірно, що сам товариш Сталін, мовби побачивши з Кремля мої фронтові муки, продиктував цей наказ. Хто б цим не пишався? А ще: зберігаю цей наказ, щоб заперечувати зневіреним та й всіляким наклепникам, які те й знають, що звинувачують товариша Сталіна в жорстокості й кроволивстві.
— А що, коли цей наказ — єдиний за всю війну? — сказав Михно. — Ти ніколи про це не думав?
— Така війна — і тільки один наказ про те, щоб берегти людей? Знаєш що, Гавриле Панасовичу, — втрачаючи терпець, сказав я Михнові,— моя тобі порада: не розводь таких балачок. Тобі пощастило, що я не донощик, та не завжди ж воно щастить.
Гаврило Панасович підморгнув мені:
— Хіба я не знаю? Миколай ніколи донощиком не був, він од віку — угодник.
На "угодника" теж можна було образитися хіба ж так, але я подумав: а хто ж ти, Сміяне, коли не угодник? Не дуже приємне слово, та все ж делікатніше, ніж, скажімо, попихач. Щоб покінчити з цією недоречною і небезпечною розмовою, я твердо поглянув на Михна:
— Давай домовимося: ти нічого не казав, я нічого не чув.
— Та я нічого такого й не казав, — зітхнув він, — а от сядеш отак, подумаєш і страх огортає душу. Поки вирощував хліб, то якось воно було ніби й нічого, а зірвали мене з місця, загурчав я, мов маслак на мотузці, і тепер тільки оте гурчання, а більше нічого. Щоправда, є ще мета в житті: спокутувати гріхи. Козурін щодня мені про це нагадує. Міцну пам’ять має чоловічок, ох, і міцну!
Я був трохи іншої думки. Пам’ять у Козуріна не міцна, а якась мовби липуча. Як ота липучка для мух: гидке, бридливе і нерозбірливе. Все до неї чіпляється, все прилипає, і не струсиш зайвого, непотрібного, не розсортуєш на потрібне й недоречне, на доконечне і зайве. Отак і в дрібненькій голові Козуріна змішалося грішне з праведним, зрадники з патріотами, відданість з підступністю, ідеали з казематами. До всіх він ставився з підозрою, єдиною його зброєю були погрози і залякування. Він пробував залякувати й мене (я тільки свистів зневажливо), навіть майора Йоткова (той мало кишок не рвав од реготу), а вже над такими нещасними, як Михно, то просто знущався й розкошував.
— Щось у вас надто мізерний улов у ваших таборах, — закинув мені Козурін через два тижні після початку моїх борюкань з Робінсоном і його командою.
— Піди сам полови! — озлився я. — Ти коли-небудь ловив в’юнів у каламутній воді?
— Я ж не село, а Москва, — закопилив губу Козурін, — а в Москві вода завжди чиста.
А тоді, ніби зовсім забувши про польські табори, втягнув мене в геть безглузду авантюру.
Вночі мене обережно розбудив сержант Вася Наумкін.
— Товаришу капітан, вас викликає товариш лейтенант.
Було пізно й темно, я щойно розіспався, а тому не спиться.
— Якого йому чорта!
— Там якась фрау прителіпалася.
— Хоч молода?
— Та ні. Худа і в окулярах.
Я подумав: може, ота фабрикантка? Але, здається, Михно малював її трохи не так, як оце Вася Наумкін. Зітхаючи і лаючись, я вдягнувся, начепив пістолета і пішов до штабної вілли.
Козурін ніби ще й не спав, був свіжий, як огірочок, горів ентузіазмом і мало не лопався від надміру командних зарядів.
В приймальному залі вже був Попов, якого Козурін, за своєю хамською звичкою, не запросив сідати, була тут і несподівана нічна гостя: худорлява жінка, в окулярах, років десь під сорок (для Наумкіна та й для мене — зовсім стара!), одягнена в темне, широке й старомодне вбрання, але, здається, з справжньої тканини, а не з гітлерівського ерзацу. Головне в цій жінці, ясна річ, були не окуляри і не одяг із справжньої тканини, а те, як вона говорила! Колись у нас у селі був кульгавий Костик, який говорив так швидко, що й сам себе не розбирав. На фронті траплялося начальство, яке примудрялося говорити (переважно матюгамитись!) набагато швидше, ніж думало. Сам я, хоч що там казати, все ж був випускником Подільського кулеметного училища і мав деяке уявлення майже про всі найскорострільніші види зброї. Але такого, як оце, я не чув і не бачив! Перед нами була не жінка, а якийсь словомет, унікальний біологічний пристрій для виверження безкінечних потоків слів, вигуків, зойків, зітхань, обурень і ще якихось звуків, розшифрувати які не змогли б розвідвідділи найвищих штабів. Попов, забувши навіть образитися на Козуріна за те, що той тримає його коло порога, не запросивши сісти, остовпіло дивився на фрау, і на його товстому обличчі я вперше з часу нашого знайомства зауважив зовсім не властиве для рішучого й безпощадного Попова відчуття розгубленості. і не слід забувати, що головною мішенню несамовитої фрау був зовсім не Попов, а Козурін, який вигніздився перед несподіваною відвідувачкою у розкішному шкіряному кріслі, посадовивши фрау на твердому стільчику навпроти себе, щоб принизити відповідно і показати, хто тут справжній господар, а хто безправний прохач і чолом-битько. Гай-гай, де й поділося нахабство Козуріна, на тхорячій мордочці ні сліду спесивості й зневаги, які він завжди виставляв проти тебе, ніби козирні карти своєї зверхності. Козурін корчився й звивався, мов дощовий черв’як, лице йому мінилося плямами всіх можливих відтінків, ротик чорно зіпав, безсилий видати бодай звук під всезмиваючими водоспадами слів німкені.
Мій прихід повернув Козуріна до тями.
— Капітане, — простогнав він відчаєно, — може, ви розберете, чого хоче від мене ця проклята баба?
— і для цього ви мене покликали? — поцікавився я не без зневаги.
— Я покликав Попова, але ж він перекладач з англійської. А це — німкеня.
Я вже бачив, що німкеня, а не англійська принцеса. Попова він кликав не так для перекладання, як для збереження власної шкури, бо Попов з його рішучістю хоч кого захистив би і від самого чорта! А цей — жалюгідний боягуз. Гидко й дивитися. Я взяв стілець, поставив його так, щоб бути майже спиною до Козуріна, сів півобернений до німкені, наставив на неї долоню.
— Будь ласка, фрау, повільно. Можете ви повільно?
Коли говориш сам, то підбираєш відомі тобі слова і сяк-так склеюєш фразу або дві. Але твій співрозмовник далекий від твоїх клопотів! Фрау, зрадівши ще одній жертві, пороснула по мені такими густими бризками з своїх словоспаяів, що я вмить збаранів не менше, ніж Козурін.
— Лангзам! Повільно! — гукнув я. — Що ви хочете нам сказати? Говоріть повільно. Розумієте?
Ця істота, мабуть, взагалі нездатна була будь-що розуміти. Вона й далі лила на нас нестримні потоки слів, в яких ти вже почувався й не людиною, а мовби солдатськими підштаниками в залізних руках хлопців із гарнізонної пральні. Води небесні й води земні, похмурі підземні ріки й розшалілі океани — все нікчемніло перед несамовитим словоливством цієї жінки. Що було в цих словах? Божевілля, нещастя, розгубленість, вияв отого страшного безладу, який запанував у світі, породжений війною?
— Ви що-небудь розумієте? — гукнув Козурін.
— Ще ні.
— Мені вже хочеться стріляти у відповідь.
"Запізнився ти з своїм стрілянням, — подумалося мені,— був час і була нагода — від Сталінграда до самого Берліна, — але тоді ти не дуже рвався до стрілянини, а тепер у тебе сверблячка?"
— Хай трохи вибалакається, а тоді спитаємо, чого їй треба, — запропонував я.
— Вона замучить нас до смерті!
— Не замучить.