Втім, я не мав певності, що то була саме шкіра, а не хітин. Якщо звичайні люди ту істоту не помічали, то інзекта-гомо дивилися на неї як первачок на старшокласника, а, може, й так, як гусінь дивиться на метелика. Воно одягалося у все чорне, і в темряві його можна було б мати за велетенську, у людський зріст, цикаду.
Ткач якось не без іронії зауважив, що тепер, з появою нового виду інзекта-гомо, такі особини як Посудієвський, Тхолик, Стонас, Шкляревський-Вечеровська слід називати "інзекта-гомо вульгарус", тобто комахолюдина звичайна. Тим часом ці останні після похорон Михайлюка стали проявляти соціальну активність. Стонас, наприклад, благала нас не вимикати радіо, а Шкляревський-Вечеровська приносило їй — Стонас по десятку газет на день. Вони сиділи за великим письмовим столом Білоконя, перешіптувались, шурхотіли газетами або просто дивились одне на одного і верхні губи в них при тому ледь-ледь здригалися. Спілкування їхнє на гіпермові робило й зовсім неможливими наші творчі заняття. Кімнату в цей час, здавалося, обплутувало павутинням. Ткач у таких випадках брав цигарки й виходив на ґанок, а я йшов у читальний зал і проглядав усі номери газет, котрі перед тим завважував на столі у Стонас. Всі вони містили інформацію, якщо не про боро-кремнієві виробництва, то про "відкриття" палеонтологів, в яких називалися все нові факти колись існуючої на Землі комашиної цивілізації, котра буцім-то з невідомих причин покинула батьківщину, залишивши на ній своїх відсталих родичів — бджіл, мурахів, термітів... Кілька газет дали малюнок "цвіркуна" — мовляв, таким був перший господар Землі, а один із популярних журналів видрукував фото донбаської знахідки, той знімок, що мусив би побачити світ багато років тому в журналі "Доповіді Академії Наук". Тільки тепер ні словом не згадувалося про невідомий, не схожий на жоден земний, вид матерії, до якого належали донбаські "Обладунки". По суті, відбувалося формування громадської свідомості в дусі толерантності щодо справжніх господарів планети, якби вони захотіли повернутися на свою прабатьківщину. Першими, хто споживав цю інформацію, були рядові інзекта-гомо. Їхнім завданням було привернути увагу людей до теми, що вони й робили досить вправно. Наприклад, ні Стонас, ні Шкляревський-Вечеровська жодного разу не сказали "в лоб" про те, що писали газети. Вони тільки прицмокували язиком від подиву, мовляв: "Це ж треба!" До того ж робили те начебто потай, чим ще більше інтригували. Робота велася привселюдно. У цьому я переконався, коли мені подзвонив Іванищенко.
— Старий, — сказав він, — пам’ятаєш останню розмову про отих чортів, що про них нам дописували на радіо? Ну, про дужанів, котрі власноручно переносили залізобетонні плити? Не забув?... Що ти скажеш, щоб зробити про них передачу? Ми надамо тобі всі матеріали.
— Цікаво, — сказав я. — Є нові факти?
— Та фактів хоч відбавляй. Погортай лишень газети... Кхе-кхе.. — Іванищенко чи то посміхався, а чи кашляв. — Пишуть, що вони — ті істоти створили колись на землі могутню цивілізацію. Правда, достеменно поки що це невідомо, кхе-кхе.
— На коли потрібна передача? — запитав я.
— На вчора, старий... Радіослухачі своїми дзвінками й листами не дають жити. Вимагають висвітлення проблеми.
"А мені відводиться роль висвітлювача, — майнуло в голові. — Безстороннього, так би мовити".
— Передача буде пряма чи в записі? — поцікавився я.
— У записі, в записі. Ми останнім часом уникаємо експромтів.
Першим рефлексом було відмовитись. Адже можливість сказати правду в ефір — бодай коротким текстом, поки інзекта-гомо не встигнуть вимкнути апаратуру, відпадала. Повагавшись і подумавши про матеріал, я сказав:
— Давай. Але на вчора, як ти кажеш, не вийде. Зараз багато клопоту по роботі.
...Петро Іванищенко зустрів мене як завжди привітно. Проте на рум’яному повному лиці його чогось не вистачало. Бракувало спокою. Завдячуючи отому глибинному, притаманному тільки йому, спокою, він ні на йоту не просунувся в поезії. Але тепер невідомий гример зняв з його обличчя той вираз. Правда, не наділив його й іншим... А ще кудись поділася колишня розкутість, майже розв’язність радіожурналіста. Він висмикнув з гори паперів на столі худеньку течку і подав мені.
— Ну, ти ж, старий, не тягтимеш кота за хвіст?
Я пообіцяв, що прогляну швидко, а от щодо писати чи не писати, то це залежить від матеріалу.
— Бажано, щоб саме ти — науковець-геолог... — мовив він, — бо тут, — кивнув на теку, — казна-хто пише.
Розмова не клеїлась. Іванищенко не дав навіть читати свої нові поезії. Він, здавалося, з полегшенням сприйняв моє бажання йти. У тьмяному коридорі, куди ми вийшли, я раптом завважив знайому постать, котра зникла за одними з численних дверей. Ту постать можна було сприйняти як силует довгоногої короткорукої людини і як велетенської, в людський зріст, цикади. Хоч як свербіло поцікавитися, що то за один, але я стримався. В просторому світлому холі, де ми тисли один одному на прощання руки, мені здалося, що в рамці з рудого жорсткого волосся хтось підмінив справжній портрет мого літературного колеги на підробку.
— Ал-ле ж! — вигукнув Ткач, повернувшись після чергового перекуру. — Такого я ще не бачив. Шкляревський-Вечеровська зайшло до чоловічої вбиральні.
— Що ж тут такого? — озвався я. — Може, воно більше чоловік, аніж жінка.
— Та воно ж ходило і до жіночої вбиральні.
Олександр Федорович сів за стіл, і угледівши теку Іванищенка, що я йому поклав, подивився на мене запитально, а тоді став переглядати вирізки з газет і журналів, серед яких була також замітка про блочок, знайдений в шахті, котру друкувала відомча газета. По часі, повертаючи мені течку, колега сказав:
— Матеріал, попри його розсіяність по різних виданнях, подано цілеспрямовано — людям підказують, аби готували хліб-сіль. А передача, якщо ви її зробите, буде озвучена музикою "Політ джмеля".
"А й справді, — подумалось мені, — цей музичний твір став чи не гімном комахолюдей; звучить по телебаченню й радіо мало не щодня."
Зайшла Стонас і сказала, що Ткача запрошує Посудієвський.
Довгенько не було Олександра Федоровича, а коли він повернувся, я зрозумів: щось сталося. Проте ні виразом обличчя, ні поглядом Ткач не виказав свого настрою. Поставив грітись воду на чай, а тоді заходився щось заміряти на геологічному плані. Подав голос по тому, як вийшла Стонас:
— Хтось йому сказав, що я був на змаганнях. Розпитував про обставини загибелі Михайлюка. Цікавився також, що то в мене під горлом за пляма... Сили вже не було носити "водолазку", а сорочка не ховає гаспидської позначки.
— І що ви йому?
— Не знаю, сказав, мабуть, родима пляма... Та найцікавіше, що при нашій розмові було оте чорно-довгоноге. Воно сиділо біля вікна і жодним словом не втрутилося в наш діалог, а ліпше сказати, завуальований допит. Але я весь час відчував, ніби хтось намагається проникнути в мою свідомість. Ну, як ото гіпнотизер...
— І ні разу не озвалось?
— Кажу ж, ні. Наче, то не істота сиділа, а муляж чи опудало велетенського цвіркуна. Втім, може, воно й перемовлялося з Посудієвським на нечуваній частоті...
— А ще про що у вас випитував завідуючий відділом?
— Оце, власне, і все.
— Але ж на це досить і десяти хвилин. А вас не було півтори години.
Ткач подивився вражено.
— Як-то півтори?!
— А отак. Коли вас запросила Стонас, по радіо оголосили чотирнадцяту, а зараз за тридцять до шістнадцятої. Отже, минуло майже півтори години.
— Дивно... Мені здалося, що я сидів у нього якихось вісім-десять хвилин. Навіть зрадів, що швидко відкараскався.
Отже, ще один факт провалу часу. Ці — нові — наділені такою ж здатністю, що й "міраж". Коли над світом запанує "цвіркун", у людей забиратимуть не життя, а час, що, по суті, однаково. І все ж не цим була продиктована стурбованість Ткача. Мабуть, згадавши нашу домовленість у сквері, він сказав:
— Виклик до Броні я пов’язую з тим, що водія бурової машини вже розпитували, куди він їздив протягом останніх трьох тижнів. Либонь, п’яниця на кладовищі, котрий піднімав шлагбаум, не запам’ятав, коли саме приїздила бурова.
— Цього слід було очікувати, — зауважив я. — А що на те водій?
— Сказав, що лише раз відлучався аби відвезти в наварку скат. Ми й справді наступного дня возили скат, а тільки на моїй машині. Всі інші дні бурова стояла "на приколі".
Ткач розлив чай у три піали; одну поставив на стіл Стонас, одну подав мені.
— Кепські справи, — сказав я, — вони вхопилися за ниточку.
— Гадаю, вона в них обірветься. Водій — чоловік надійний. Ми приятелюємо з юних літ. До того ж в його інтересах мовчати, бо не мав права давати машину, та ще й несправну.
Ткач мене заспокоював, хоча сам — відчувалося, спокою не мав.
— Що ви сказали водієві, коли брали в нього машину?
— Що на дачі збираюся поставити колонку для води.
— А з чого ви взяли, що Посудієвський викликав вас у зв’язку з машиною? Він щось таке розпитував?
— Ні. Тільки сказав, що в інституті мають скорочувати посади водіїв і відтепер не тільки легкові, а й великі спецмашини водитимуть самі науковці. Це була провокаційна інформація, почувши яку, я мусив би сказати, що мені байдуже, бо вмію працювати з такою технікою, або ж висловити подив, мовляв, а хто ж буде це робити? Але я пропустив його слова повз вуха.
— Атож, схоже на провокацію, — сказав я. — Вони, напевне, вже шукають, де можна було взяти вибухівку.
— Там надійно, — запевнив Ткач. — Там дуже надійно.
В голосі його було не стільки впевненості, скільки імітації під впевненість. У цей час тиха передача, що линула з динаміка і на яку ми не звертали увагу, змінилася музичною заставкою. То був "Політ джмеля". Товариш мій скептично посміхнувся:
— До чого призводить надмірна популяризація... Чудовий же твір, а вже нудить від нього.
Раптом я сказав:
— Вам треба тікати.
Очікував, що Ткач посміється, але він подивився серйозно, без тіні іронії; він дійшов до цієї думки раніше від мене.
17
Ткачеві не довелося пускатися в біги. З міністерства надійшов лист, у якому сповіщалося, що уряд Мавританії пропонує йому — Ткачеві укласти з ним новий контракт, за яким він продовжив би пошуки водоносних горизонтів у Сахарі. Папір прийшов за день по тому, як пішов у відпустку Посудієвський.