Мати нам не заважала, вона поралася на кухні, і я був вдячний їй за те. Розумів, що батько недаремно саме сьогодні повів сокровенні свої думки, бо саме сьогодні душа моя була розломлена й пригнічена, бо я сьогодні був злостивий до нечестивих судей, а сам права на суд не мав, хоч добре відав і розумів нечестивість того суду, який сьогодні бачив. Так, не в моїй волі було осудити той суд, через це я й страждав, а суд той, як і підсудного, треба було щиродушно пожаліти: суд через те, що темний був і не відав: творить він зло, а коли б і відав, то безсилий був не творити зла, перебуваючи у владі диявола, а підсудного за те, що мусив безневинно постраждати. Батько мій сказав у той вечір і інше: ті, що невинно страждають, наближаються до Бога, а кати їхні від нього віддаляються — оце і є суд праведного. Вищий же суд не у волі ні тих, що судять, ані тих, яких судять,— на нього прийде час, якого ми не побачимо.
Епізод сьомий.
МАНДРІВКА У ПІТЬМУ
Артур потрапив у концтабір Явас недалеко станції Потьма в Мордовії, туди ж потрапила й решта арештованих, за винятком Степана Вітличного і ще кількох, яких звільнили. Артур мав право писати тільки два листи в місяць; першого він написав Ларисі, в який вклав листи до батьків і невеличку цидулку до мене, яку Лариса мені переслала. У ній була подяка за те, що я приїхав на суд,— йому було приємно мене побачити, і прохання, коли в мене є змога, надсилати йому книжки, бо він тут хоче взятися за ґрунтовну самоосвіту. Раніше він, писав Артур, мало надавав цьому значення і розуміє, наскільки відстав від нас із Славком, але тепер добре це тямить.
Я відразу ж купив йому кілька цікавих новинок і відіслав, Артур-бо справді раніше читав самий тільки самвидав, а серйозну літературу відсував, як замудру для себе. Розумів, чому Артур з цим проханням звернувся саме до мене, а не до Славка: Славко був виключений із інституту і мав тепер жити на крихітну пенсію, а я все-таки мав зарплату; Лариса ж розбиралася в літературі мало. До речі, вона зробила до листа приписку, в якій сповістила, що в концтаборі страждають від нестачі вітамінів, отож, я купив кілька номерів "Всесвіту", який був тоді великого формату, скрутив бубликом, а в дірку запихнув часнику. Часник і книги Артурові дійшли, але коли я цю операцію повторив, то журнали йому передали, а часник вилучили, і він у черговій цидулі просив мене нічого в журнали не вкладати, бо вилучатимуть і самі журнали, а йому було б з того жаль.
Тим часом я відвідав Степана Вітличного, який сильно в тюрмі схуд, але був так само спокійний і бадьорий — через розмову записками він сповістив мені, що його випустили після обіцянки не займатися більше анти-радянською діяльністю, а взагалі, через те, що в нього таки нічого не знайшли, хоч паперу забрали достатньо. "Тепер треба допомагати тим, кого посадили",— написав Вітличний. Допомагати можна було книгами, бо посилок не приймали; їхня метода перевиховання — бити на шлунок, тобто тримати в'язнів у напівголодному стані. Згодом, після встановлення зв'язку з ув'язненими, тобто коли з ними побачилися рідні, Степан Вітличний сповістив мені, що в'язням можна допомагати ще в один спосіб: у них існує своєрідний "чорний ринок", але для цього треба грошей. Гроші можна вкладати в розщеплену палітурку — Степан Вітличний показав мені, як це треба робити, називалася ця операція "фантастика". Отже в листі сповіщалося, що книжка — фантастична, або ж читається, як фантастична. Я зробив таку операцію, вклавши в палітурку десять карбованців, і Артур через Ларису сповістив, що фантастичну книжку він прочитав із великим задоволенням, тобто гроші дістав. Згодом прийшов від Лариси лист, в якому вона рішуче заявляла, що хоче конче поїхати відвідати Артура, хоч і сумнівається, що її до нього можуть пустити, це в царських тюрмах наречених до в'язнів пускали, а в теперішніх — навряд, і просила мене, щоб я склав їй компанію, бо самій дівчині пускатися в таку дорогу не випадає.
В листі було кілька загадок: по-перше, я не зовсім розумів, звідки Лариса могла довідатися, що в царських тюрмах нареченим (і чи була вона Артурові наречена?) дозволялося зустрічатися із в'язнями, а по-друге, головніше, як їй вдалося переконати батьків, адже на поїздку треба було не менше чотирьох днів, а без погодження з батьками на стільки часу зникати з дому навряд чи б їй вдалося. Відмовити Ларисі я не міг, бо й справді дорога далека й невідома, і самій їхати дівчині в таку далеч не випадало.
Для консультації я пішов до Степана Вітличного.
— Ну, що ж,— сказав той.— 3 ним самим ви побачення не дістанете, а звіддаля побачитися можна. Табір і місце роботи розділяються дорогою; коли в'язнів проводять на зону чи із зони, дорога перекривається загорожею з колючого дроту, з одного і з другого боку стає автоматник. Машини й люди зупиняються трохи далі, але побачитись можна й помахати рукою. Є ще один спосіб. Із правої руки, коли стати обличчям до концтабору, є ряд будинків, в одному з них — сходи із ґанком на другому поверсі. З цього ґанку видно частину двора концтабору. Треба туди піднятися, а коли з'явиться хтось із в'язнів, гукнути прізвище. Тут можна перегукнутися кількома словами, але не більше, бо вас із ґанку зженуть.
Степан Вітличний мені розповів, що їхати треба на Москву, в Москві перебути день, а ввечері їхати на Саранськ, до станції Поть-ма. Там треба перебратися через заставлений поїздами полустанок, для цього люди пролазять під поїздами, але треба бути обережними, ліпше перебиратися через прохідні майданчики позаду вагону. Так можна дістатися до іншої станції, на вузькоколійку. Поїзд вирушає на Явас уранці — Явас це не кінцева його зупинка, щоб не проґавили. Ну, а потім — просто.
— Є там одна родина із мордви, де за плату зможете поїсти й перепочити. Вони обережні, з ними на політичні теми говорити не варто, але загалом люди добрі. Прізвище їхнє Астаф'єви. Виїхати назад можна в цей-таки вечір, але на поїзд можете й не встигнути. В Явасі, зрештою, є готелик, де можна переночувати, щоб не ночувати в Потьмі ца станції. Часом можна впроситися до Москви й на поштовий поїзд. За ч от прип'ять днів впораєтеся. До речі, в Москві ви можете зайти в родину поета Даля, який також сидить у Явасі: чув про такий процес Даля?
Розповів мені докладно про цей процес; зрештою, я вийшов від нього заспокоєний: дорога нашими людьми була проторена й вивчена, і нам не доведеться блукати в пітьмі Потьом, бо і я, відверто кажчи, був мандрівник недосвідчений і відчував перед невідомими прірвами чужих країв певний страх.
Відразу ж написав Ларисі листа: вона може визначати термін від'їзду, і я напишу Артурові, в який день ми приїдемо, хай про це ж напише й вона, і візьму тут, у Києві, квитки. Відверто кажучи, можливість відбути з Ларисою таку далеку мандрівку мене хвилювала. В тому-таки листі я запитав, як їй удалося полагодити все вдома? Лариса відповіла відразу; про те, як їй вдалося дістати вдома дозвіл на поїздку, не обмовилася й словом — загалом же, ми могли поїхати днів через десять. Я написав про це Артурові, взяв квитки і став чекати. Мав ще проблему відпроситися на роботі і не знайшов іншого способу, як відверто все розказати бригадирові, бо вірив у його доброту.
— Це добре, що не забуваєш друга,— сказав той після паузи,— але ліпше тобі, такому зеленому, в такі діла не влазити. Подумай!
Тоді я розказав, що не просто хочу поїхати до друга, а маю супроводжувати його дівчину, яка сама в дорогу їхати боїться.
— Да, ситуація,— сказав бригадир.— Очевидно, таки мусиш їхати. Валяй! Тільки не збаламуть дівчину! Ми тут уже якось без тебе переб'ємося.
Знову подивився на мене уважно й відійшов. Я аж засвітився: ні, в світі таки не без добрих людей!..
І ось стою на автобусній станції, погода паршива: якась мрячка зі снігом, хоч на дворі вже квітень, в повітрі розлито пронизливу вологість, я нервово палю сигарету за сигаретою. У гуртожитку я попередив хлопців, що зникаю на кілька днів, щоб не хвилювалися; отже, поїдемо просто на вокзал, де перебудемо кілька годин до поїзда; до речі, наміру втекти від батьків Лариса так і не здійснила, і ми з нею не бачилися після того суду. В мене набралося багато що в неї запитати, але попереду ще стільки спільних годин, що наговоримося досхочу. І от автобус повертає до автовокзалу, з нього починають висипати люди, я впізнаю усміхнену Ларису в заляпаній автобусній шибці, вона вискакує на асфальт і підставляє нарум'янену щічку — вражаюся, яка вона гаряча, та щока.
— Все в порядку? — запитує вона.
— Як в Сингапурі,— відказую я.— Квитки є, поїзд нас чекає. Але як тебе відпустили з дому?
— А чого мали не відпускати,— спокійно каже Лариса.— Я ж не з дому тікаю, а їду відвідати свого хлопця.
Я захопив її валізку, заодно і свою — ми рушили.
— А те, що зі мною їдеш, вони знають?
— Аякже, знають,— сказала Лариса.— Саму вони б мене не пустили.
— Ти героїчна дівчина! — мовив я не без захоплення.
— Героїчні жінки,— мовила Лариса,— кидали все і їхали туди, де сидять їхні чоловіки чи наречені, щоб розділити з ними неволю. А я б, може, того не змогла.
— А звідки знаєш про таких жінок? — спитав я.— І про те, що в царських тюрмах з нареченими давали бачитися?
— Й досі вважаєш мене дурочкою? — спитала Лариса.— Читала...
— Але ж ти хвалишся, що не читаєш книг.
— А це читала,— мовила незворушно Лариса.— Батько мені з бібліотеки приніс. Про декабристів і народників.
— Саме це мене й дивує,— пробурмотів я.
— Чого ж, він сам мені запропонував почитати ті книжки. Я й прочитала. Інтересно.
Ми йшли до десятого трамваю, отож і був час на ці балачки. Значить, вони дійшли вдома згоди, раз батько носив їй книжки і дозволив їхати так далеко і в такі темні краї.
— Як же тобі вдалося батьків переконати?
— Просто,— сказала Лариса.— Я їх тепер лякаю. Не хочете, то візьму й поїду сама. І може, й не вернуся, от! А вони, виявляється, цього жах як бояться,— вона раптом засміялася.
— Отже займаєшся шантажем?
— Ну да,— незворушно сказала Лариса.— Інакше не виходить.
Ми сіли на трамвай, зупинка була кінцева й людей небагато, отже вільно вмостилися на сидіннях. Я розповів Ларисі, як маємо їхати.
— Таке враження, ніби ти туди їздив — сказала вона.— А я думала, що будемо блукати й шукати.