Тільки тупіт копит…
Степка тепер і ночувала в літньому таборі. Доярки, попоравшись, їхали додому, а вона залишалася сама. Навіть підпасичів відпускала. Вони заганяли худобу до обори, випрошували в Степки грошей "на кіно" і, забувши про втому, мчали польовими стежками до села.
Насувалась ніч, але не стихав гомін на полях. Повзали пшеничним ланом комбайни, снували автомашини, навантажені зерном, надривно гули трактори, краючи землю важкими плугами. Цей гомін нагадував, що вона не самотня в нічному полі. Степка розгнічувала багаття і годинами просиджувала, дивлячись, як злітають у небо іскристі рої.
У глибині душі дівчина надіялась, що, може, на цей вогник прийде він. Та минали короткі липневі ночі, а він не приходив… Степці видно звідси далекі, тьмяні відблиски фар,— то Платон оре. А хіба він не бачить цього багаття чи не знає, хто запалив його?
Уже спалахують ранкові зірниці, а Степка все ще сидить біля згаслого вогнища. Вона шукає у своїх думках хоч якоїсь втіхи для себе і не знаходить. У неї лиш зріє нестримне бажання завдати йому болю, хай бачить, що в неї нема тепер ні радості, ні щастя. О, він ще не знає Степки!
Холодно. Низько стелиться туман. Зморена безсонням і думками, дівчина йде у маленьку хатинку з фанери, де стоять бідони. Оберемок сіна, засланий білим рядном,— її постіль. Здається, що Степка не встигла й заплющити очі, як уже збираються доярки, виносять бідони: не заснеш. Степка біжить росяним лугом до Русавки і, роздягнувшись, стрибає у сонну воду. Потім доярки частують її парним молоком, свіжим хлібом і медом. Прибігають заспані підпасичі з торбинками через плече, відчиняють обори і женуть череду на пасовисько.
Щоранку хлопчаки навперебій розповідають Степці зміст фільму, який вони бачили вчора, з усіма подробицями і своїми коментарями, опускаючи лише ті місця, де герої цілувались або поводились не досить пристойно. Між іншим повідомлялось і хто був у кіно, хто з ким сидів та про що розмовляв. Не було для них секретом і хто кого проводжав додому. Після цієї інформації хлопці залишали Степку саму і до обіду грали в дурня або читали. Останнім часом їм приносили сюди книжки Васько і Алик Коза.
Степка чула, що Наталка зі Світланою розвозять книжки по всіх бригадах. Макар Підігрітий дав їм однокінного візка, вони набирали книжок, а в кооперації — дрібного товару, і їздили по всіх полях, читали газети в обідню перерву біля молотарки, роздавали книжки і торгували. До літнього табору тваринників вони ще не заїжджали, а хлопчаків з книжками прислали. Степка розуміла, що Наталка не хоче зустрічатись з нею. І не треба, вона може обійтись і без її літератури. Степка демонстративно забракувала всі книжки, що пропонував їй Васько, і взяла тільки брошуру "Як згодовувати солому худобі" якогось автора з довгими вченими титулами та подертий, п'ятирічної давності, журнал мод.
В обід хлопці погнали корів до табору, і Степка залишилась сама. Перегортала брошуру. Вчений дуже мудро повчав, як треба різати і запарювати січку.
— Добрий день,— привітався хтось. Дівчина підвела голову: Юхим.
— Здрастуй. Я не помітила, коли ти й підійшов.
— Ти взагалі мене не помічаєш… Я ось тобі приніс батьків подарунок,— Юхим розмотав хустинку і подав маленького золотого годинничка.
— Знайшов?! — зраділа вона.— Ой, іде! Справний! Де він був?
— Від старої скирти солома залишилася, а мені орати треба,— розказував Юхим,— то я подумав: давай згребу її і спалю. Взяв у хлопців вила і почав згортати. Коли щось заблищало, дивлюсь: годинник…
— Спасибі тобі, Юхиме! Батько зрадіє…
— А ти?
— Буду носити і тебе згадуватиму… Ремінчик згнив…
— Я нового куплю, чи не візьмеш?
— То купи,— промовила невпевнено.
— Славно намалював тебе Іван Іванович, як жива,— не зводив зі Степки погляду.
— Це тобі здалось, бо не бачив давно.
— Давно,— зітхнув Юхим.
— А чом не приходив?
— Ти все знаєш, Степко… Колись приходив, а зараз… Був час, коли хотілось втекти світ за очі…
— Чого?
— Щоб забути.
— Все минає, Юхиме.
— Ремінчик згнив, а золото залишилось… Правда, що ти за Кутня заміж виходиш?
— Ні…
— Все ще сподіваєшся?
— Ти про що?
— Ех, Степко, Степко… Чому ти не хочеш подивитись правді в вічі?
— Я нічого не можу вдіяти з собою, Юхиме,— сказала після довгого мовчання.
— Любиш його? — з докором запитав хлопець.— Весь вік будеш страждати?
— Ні!
…І знову ніч. Згасло багаття біля фанерної хатинки, і Степка не підкладає хмизу — він не прийде на цей вогник. Але вона мусить побачити його, зараз, негайно, щоб покласти край сумнівам і мукам.
Дівчина пронизливо свиснула, заїржав Гнідко.
— Іди сюди, дурнику,— підтягнула попруги і скочила в сідло.
У світлі фар Платон побачив постать вершника, що раптом виріс перед трактором.
— Степко, ти ж могла під гусениці попасти! — Платон зупинив машину.— Чого ти оце блукаєш ночами?
Дівчина зіскочила з коня і підійшла до кабіни.
— Я шукаю свою долю…
— У полі?
— Всюди… Підійди до мене.
Гайворон вийшов з кабіни.
— У тебе щось трапилось?
— Ні… Я хочу запросити тебе на весілля…
— Яке весілля? За кого ти виходиш заміж? — нічого не міг збагнути Платон.
— За Кутня!
— Ти збожеволіла! — вирвалось у нього.
— Я тобі колись говорила, що вийду за нього, а ти не вірив.
— Ти жартуєш, Степко.
— Ні.
— Це нерозумно, Степко, так може чинити тільки вередливе дівчисько, чуєш? — Платон тряс її за плечі, ніби хотів розбудити.
— Хай дурне, хай нерозумне. А хто мені заборонить? Кому потрібна моя любов, тобі? — Степка хотіла вирватись, але Платон не відпускав.
— Ти ж знаєш, що у мене… Наталка…
— Не говори, не говори! Я тебе люблю… Забери мене звідси, давай поїдемо кудись…
— Це неможливо, Степко… Я не можу калічити чиєсь життя.
— А моє? — гірко всміхнулась.— Та мені все одно… Ти не думай, що я дорікаю тобі за ту ніч. Я… я сама віддалась… Забрала в неї тебе. Я не шкодую…
— Степко, не муч… Невже ти, на зло мені, вийдеш за нього заміж?
— А яке тобі діло? Ти не думай про мене. Я вільна робити все, що захочу… Приходь до Кутня на весілля! — Степка пробігла через смугу світла і зникла в темряві.
Спотикаючись, ішла по ріллі. За нею невідступно — вірний Гнідко. Пізній місяць викотився з-за лісу і вихлюпнув на землю біле сяйво. Дівчина оглянулась: вдалині бовванів трактор. Зупинилась, прислухалась, може, йде за нею Платон, може, шукає її в цьому полі? "Я тут, я тут",— беззвучно шептала, сподіваючись, що він знайде, покличе, врятує.
Поле мовчало.
Степка підійшла до свого пристаниська, кинула хмизу на задимлені головешки, підпалила: побачить і, може, ще прийде. А якщо прийде, то що скаже їй? Він не залишить Наталку.
Хмиз догорів, і вогняний стовп наче розтанув у тумані.
Степка, не роздягаючись, впала на свою постіль і гірко заплакала. Чому він не прийшов? Хай би ще назвав її нерозумним дівчиськом, лаяв, кричав, аби вона відчула, що Платон не хоче втрачати її… А він оре поле і не думає про неї. Хай скам'яніє та земля і пощербляться лемеші, щоб він ніколи не зміг зорати лану, де залишилися дівочі сліди…
Платон ще пошкодує колись, що відрікся од її кохання, і проклинатиме себе, що цієї ночі не спинив її… Не буде йому спокою, коли бачитиме Степку з Дмитром — веселу і щасливу.
30.
Запас фантазії в Олега Диньки катастрофічно вичерпувався, а Макар Підігрітий щоранку, коли забігав до сільради почитати директиви, питав:— Є ініціатива?
— Нема,— ховав очі в папери Динька.— Уже все, що можна було, зробили, Макаре Олексійовичу. Портрети намалювали, плакати і лозунги почіпляли, прапорці в кожній бригаді є, книжки Світлана з Наталкою розвозять, ще й торгують…
— Мало, Динько. А нас з тобою на те і обрали секретарями, щоб ми щось приємне людям робили,— казав Підігрітий.
— Бабі Ковалисі хату вшивають, сам сьогодні був, путівку для Ничипора Івановича обіцяли на осінь, школу ремонтують,— доповідав Олег.
— Це все добре, а ти коли в полі був?
— Позавчора в городній бригаді лекцію про любов і дружбу читав…
— А те, що наші комбайнери по дві норми щодня виконують знаєш? Платон з Максимом уже, мабуть, на першому місці в області, кому про це відомо? Нікому, бо вони й самі не знають. Ось тобі, Динько, цифри, сідай і напиши в обласну газету.— Голова дав Олегові блокнота.— Тільки ж напиши про них красиво, душу вклади, бо хлопці забули, коли вже й спали. День і ніч у полі,— то на тракторі, то на комбайні.
— Напишу, Макаре Олексійовичу,— пообіцяв Динька.
— А ти той, віршами можеш? Напиши, Динько, віршем, щоб співати хотілось про них,— не сумніваючись у здібностях Олега, попросив Макар.— І про Снопа старого напиши.
— Я віршами не пробував ніколи,— з жалем зізнався хлопець.
— А ти попробуй, бо це дуже партійне діло, Динько. Ми зараз на перше місце в районі виходимо по збиранню і по хлібоздачі. Ось що наші хлопці зробили! Пиши, а я потім печатку поставлю на віршах.
Динька замкнувся в сільраді, завісив газетою вікно, взяв зошита, послинив олівця і написав: "Вірш". Через дві години на папері з'явився перший рядок: "На полях гудуть комбайни". До обіду Олег згриз половину олівця, але не написав жодного слова. Увечері Макар Підігрітий довго стукав у двері, поки нарешті секретар відчинив їх.
— Написав?
— Написав.
— Читай!
Динька став посеред кімнати і урочисто продекламував:
Комбайни на полях гудуть,
Хлопці по дві норми дають…
— Чого замовк? — спитав Макар.
— Уже все,— промовив Динька.— Цифри не влазять у вірш…
— Не вмієш у стовпчик, то пиши в рядочок,— сказав Підігрітий.— Жаль, хотілось мені, щоб так, як у пісні було… Вчився ти, Динька, в школі, секретарем сільради працюєш, депутатом тебе обрали, а вірша написати не можеш…. Щоб до ранку був мені допис!
Сосонка собі мирно спала, не відаючи, що ніч, в яку взявся Олег Динька за перо, стане для неї історичною. Власне, про це не думав і Динька. Він просто, виконуючи наказ Підігрітого, на двох листочках учнівського зошита описав, як працює комплексна бригада Ничипора Снопа. На папері було більше цифр, аніж слів, та Динька з досвіду знав, що вищі організації полюбляють цифри.
Вранці голова сільради завірив написане печаткою і наказав Івану Лісняку простежити, щоб лист був відправлений негайно.