Залицяння повинно було чимось закінчитися. Після деяких вагань Боря наслідував приклад свого задушевного друга лейтенанта Щербакова. І в один день відбулося двоє весіль.
Марта залишилася сама в кімнатці гуртожитку. Ні, ще був лейтенант-капітан-майор Льоня, портрет якого так і забула на стіні Марійка. Ася, складаючи речі, довго плакала уже не над своєю, а над Мартиною долею, а, заспокоївшись, сказала:
– Сама винна. Чому не поїхала з Сергієм? Просив же тебе...
– Хіба щастя тільки в заміжжі? – запитала Марта.
– Не знаю, а виходити треба... А кого ти чекаєш, принца? Так їх нема, а льотчики бояться: ходиш, як цариця Тамара, – не підступишся... Захотіла б, то завтра цілий полк біля твоїх ніг був би... Двадцять два роки, Марто, це тобі не сімнадцять, – повчала Ася.
Марта мовчки провела подругу з кімнати.
Одна.
Не знаходячи собі місця, Марта, мов причинна, ходила по кімнаті. Прожектористи подавали комусь сигнали, і відблиски вольтових дуг кидали Марту з сяйва у пітьму. Ні, вона не заздрила подругам, у яких усе так щасливо склалося, Марта намагалася розібратися в плині свого життя, щоб хоч для себе з'ясувати, до чого вона прагне. Ось лежать у тумбочці Сергієві листи – ніжні й трохи печальні. Він чекає її обіцяного слова й не може ніяк дочекатися, а в училищі біля Харкова, де Сергій опановує нові літаки, – дали йому квартиру... Останні листи були стриманими й холодними – такими, як і її... "Я не хлопчисько і не хочу, щоб мене водили за носа..." – пригадала Марта.
Пізніше прийшла від нього телеграма: "Коли приїдеш?"
Марта не відповіла, бо мати написала, що Ярина збирається з сином у Кам'янку... Назавжди. "А Йван на Вигонівщині пропадає і забув про все на світі, лиш про сосни свої думає, та й усе..."
"Чому ж виходить так: ти покохала – тебе ні? Ти не любиш, а тебе кохають?" – питала Марта, не знаючи, що ніхто в світі ще не міг відповісти на це просте запитання.
Мабуть, правда, що по-справжньому покохати можна тільки раз у житті. І нема сильнішого кохання, ніж перше. Марта ходить у сутінках, натикаючись на ліжка без матраців, на спорожнілі тумбочки.
Посміхається зі стіни лейтенант-капітан-майор Льоня...
Треба повернутися на хутір, вирішує Марта. Хоча б зустрічатися з ним на роботі, не сподіваючись ні на що...
Або ні, треба поїхати світ за очі, щоб ніколи не бачити, щоб забути...
Хтось постукав у двері.
– Хто там? – стрепенулася Марта.
– Вістовий зі штабу. Тебе до телефону, Марто, з Харкова дзвонять...
– Будь ласка, – черговий капітан подав Марті трубку й вийшов з кабінету.
– Слухаю, – стримуючи хвилювання, сказала Марта.
– Це я, Марто, – впізнала далекий голос Сергія. – Я мушу тебе побачити!
– Але я на роботі...
– Кидай усе і приїзди, чуєш? Нам треба поговорити... вирішити...
– Чому так раптово, Сергію?
– Я виїжджаю... Приїдеш?
– Я, я... не знаю...
– Ти ніколи нічого не знаєш, коли говориш зі мною... Якщо приїдеш – дай телеграму, якщо ж ні, то... прощай.
– Сергію, Сергію! – крикнула Марта, але їй не відповіли.
* * *
"Начальнику Ольвіопільського райвідділу міліції капітану Осадчому М.К.
від дільничного міліціонера М.Магура.
Рапорт.
У зв'язку з переміною, яка може статися в моєму житті і місці проживання, прошу вас увільнити мене зі служби в міліції.
М.Магур".
Резолюція: "Не зрозуміло. Відмовити. М.Осадчий".
* * *
"Начальнику Ольвіопільського райвідділу міліції капітану Осадчому М.К.
від дільничного міліціонера М.Магура.
Рапорт.
Цим пояснюю, що я одружуюся з гр. Настунею Ільківною Сторожук, яка проживає в лісгоспі Степовому. А в зв'язку з тим, що чоловік і дружина повинні жити разом, то прошу мене увільнити з міліції, щоб я міг виконувати свої функції безпосередньо в лісгоспі на різних роботах з Настунею Сторожук.
М.Магур".
Резолюція: "Привітати тов. Магура з одруженням, надати відпустку на три дні. Запропонувати тов. Магуру забрати дружину в один з населених пунктів, які він обслуговує як дільничний міліціонер для сумісного проживання.
М.Осадчий"
"Начальнику Ольвіопільського райвідділу міліції капітану Осадчому М.К.
від дільничного міліціонера М.Магура.
Рапорт.
Цим доповідаю, що вона не хоче. В зв'язку з тим, що моє залишення на службі може розірвати любов, прошу вас увільнити мене з дільничного міліціонера, бо я дуже хочу женитися на гр. Настуні. Бідарку і коня здам завгоспу.
М.Магур".
Резолюція: "Любов не розривати. Залишити питання відкритим до вияснення.
М.Осадчий".
* * *
– О, не чекав таких гостей, не чекав, – Петро Петрович Лобан вийшов з-за столу назустріч Мірошнику. – Рано ви, Романе Олексійовичу... Я теж приходжу до початку роботи...
Лобан посміхався, тільки примружені голубі очі залишалися холодними й настороженими: чого це раптом Мірошник зайшов до редакції? Міг же викликати в райком чи подзвонити. Видно, щось серйозне привело його сюди. Може, комісія з обкому приїхала?
– Слухаю вас, Романе Олексійовичу. – Лобан сів не в крісло, а біля маленького столика напроти Мірошника. – Ви бачили номер нашої газети, присвячений лісникам Степового?
– Прочитав, – сказав Мірошник, перегортаючи підшивку.
– Ним уже зацікавилися центральні газети, даватимуть "З останньої пошти", – похвалився Лобан і розкрив перед Мірошником газету з портретами Каїтана, Парамона, Марини й Сторожука з дочкою... – Товариші з області й з Києва звернули особливу увагу на те, що зараз ми розширюємо площі виноградників біля лісових масивів...
– Добре, що газета розповіла про цих людей, – сказав Мірошник.
– Країна повинна знати своїх героїв, Романе Олексійовичу, – Лобан почастував Мірошника сигаретою.
– Я хотів запитати вас, Петре Петровичу, чому в усій газеті, яку ви присвятили лісникам Степового, не згадано жодним словом Запорожного?
– Що, скаржився? – насторожився Лобан.
– Та ні, просто мене цікавить, у чому справа; бо, якщо вже писати про... героїв, то, мабуть, в першу чергу на це заслуговує Запорожний...
– Звичайно, він багато зробив, але, – Лобан розвів руками, – є причини...
– Які причини? – перебив Мірошник. – Лісництво Запорожного дало три плани весняних посадок. Три плани, Петре Петровичу!
– Якби він привів на Вигонівщину не полк солдатів, а дивізію, Романе Олексійовичу, то міг би виконати й п'ять планів, – нервово пригасив сигарету.
– А що в цьому поганого, Петре Петровичу, що нам допомогли солдати? – спитав Мірошник. – Ми їм теж допомагаємо...
– Тоді й писати треба про солдат, – ображено буркнув Лобан. – На чужому горбі в рай... кожен поїде.
– Дивно ви міркуєте, Петре Петровичу...
– Вам просто не все відомо, Романе Олексійовичу, – Лобан відсунув підшивку й поглянув на Мірошника, – Я думаю, що після цього... військового десанту... Запорожному доведеться мати діло з прокуратурою. Я в цьому не сумніваюся.
– Чому?
– За фінансові махінації, – Лобан похитав головою. – Так, так, Романе Олексійовичу... Солдати працювали безплатно, як шефи, а гроші... Запорожний... одне слово... забрав...
– Собі, – посміхнувся Мірошник.
– Не знаю, але факт є факт...
– Не говоріть дурниць, товаришу Лобан...
– Можете поговорити з Пересувком, – Лобан підвівся з-за столу й підійшов до телефону. – Подзвонити?
– Я поговорю... Не можна так, Петре Петровичу...
– Що "не можна"? – різко повернувся Лобан, – У чому ви мене звинувачуєте?
– Не можна так, – спокійно говорив Мірошник, – ставитися до людей.
– Я ставлюся так, як вони цього заслуговують, товаришу Мірошник. Для мене не існує ні свата, ні брата...
– Я знаю... Ви тільки підозрюєте... Для вас взагалі існують... чесні люди? Не свати і не брати, а просто чесні люди?
– Я завжди був і... буду принциповим, товаришу Мірошник, – гнівно блиснули очі редактора. – Буду. Цьому нас вчить...
– Облиште, Лобан, – тихо сказав Мірошник. – Принциповість і... підозрілість – це різні поняття... Ну, а як ви могли написати такі висновки по справі Джусуєва?
– Бюро мені доручило, і я повинен був розібратися в усьому чесно... чесно, – підкреслив Лобан.
– Але інші члени комісії думають інакше, Петре Петровичу...
– То їх діло. А я категорично проти того, щоб поновлювати Джусуєва в партії. Що це за комуніст? Потрапив у полон, десь тинявся три роки по Європах, а тепер... Ні. Хай ним займаються ті, кому... положено... А я свою думку написав.
Джусуєв – один з керівників підпільної організації концтабору, він був секретарем підпільного комітету, ви це знаєте? – Мірошник нервово покусував сигарету. – Є офіційні підтвердження. Чому ж ми повинні не довіряти людині, яка пройшла війну, витримала все?.. Я бачив Джусуєва в бою...
– Я знаю, що він урятував вам життя... Але... це, так би мовити, ще не доказ, Романе Олексійовичу, його відданості Батьківщині... Та що ми будемо зараз говорити? Збереться бюро і вирішить справу Джусуєва. – Лобан хотів швидше закінчити цю неприємну для нього розмову. – Бачите, я завжди страждаю... через свою принциповість... І ви до мене ставитесь так, наче я...
– Петре Петровичу, ми чудово розуміємо один одного...
Лобан, як ввічливий господар, провів Мірошника і, повернувшись до кабінету, подзвонив Пересувку.
– Харитон Костьович пішов у райком, – відповіла секретарка.
"Невже буде доповідати про Запорожного? – подумав Лобан. – Просив же показати матеріали перевірки мені". "Ми чудово розуміємо один одного..." – пригадав останні слова Мірошника. Що він мав на увазі? Анонімні заяви в обкомі? Ні, Лобан завжди виступає відверто, і це Мірошник знає, а написати може кожний... Грамотних багато.
Аналізуючи свою розмову з секретарем райкому, Лобан трохи заспокоївся: Мірошник не звинувачував його, а, мабуть, шукав примирення, щоб не виступав проти поновлення в партії Джусуєва. Розмова про Запорожного була тільки зачіпкою... Мірошника недаремно тривожить доля Джусуєва, мабуть, їх зв'язує щось важливіше, ніж випадкова зустріч в оточенні. Розберемося, розберемося, товаришу Мірошник...
...Харитон Костьович разом з Мірошником увійшов до кабінету і розклав на столі якісь папери.
– Хочу вам розказати, Романе Олексійовичу, про перевірку, яку ми зробили за проханням редакції у Вигонівському лісництві... Нам повідомили, що Запорожний незаконно одержав гроші за роботу, яка була виконана шефами..:
– Скільки вкрав Запорожний?
– Даруйте, Романе Олексійовичу, але він не крав...
– Якщо незаконно, то...