1811 року тут проживало 8 млн 656 чоловік. Протягом століття населення України збільшилося майже вчетверо і вже 1913 року становило 32 мільйони 232 тисячі (71,8% становили українці, 8,1 — росіяни, 8,9 — євреї, 8 — інші етноси), крім цього, на території Австро-Угорщини тоді проживало 6 млн 350 тисяч українців. Тобто українці виявили неабиякі здібності до відтворення своєї популяції. Цьому сприяла соціально-економічна стабільність, скасування кріпосного права, відсутність воєн. У 1859-1863 роках показник народжуваності в Україні становив 5%, тобто 50 народжень на 1000 осіб. У цей же час народжуваність у європейський державах була значно менша, наприклад, в Австрії та Пруссії — 40, Італії та Великобританії 35-36, Швеції та Норвегії — 32-33, у Франції — 27 народжень.
Перший радянський перепис 1926 року зафіксував, що на тодішніх українських землях проживало 29 млн 732 тисячі чоловік. Ця цифра свідчить про те, що Перша світова, Громадянська війни завдали українському народові дошкульних втрат. Але випробування продовжилися. У 1929-1931 роках сотні тисяч українських селян були вислані до Сибіру або розстріляні як куркулі й вороги народу. Кілька мільйонів наших співвітчизників утратили життя під час Голодомору 1932-1933 років. Попри завдання тодішньої влади сфальсифікувати результати перепису 1936 року він не зміг приховати величезних утрат: мінус 3 млн 311 тисяч порівняно з показником 1926-го. Як відомо, Сталін наказав результати перепису 1936 року скасувати і провести через три роки новий. Більшість організаторів та виконавців цього заходу були розстріляні або заслані до таборів як "очернители советской действительности и немецкие шпионы". Але й Перепис-1939 не зміг, як мовиться, натягнути плівку на кисіль. До демографічного рівня 1926-го не вистачало 1 млн 612 тисяч чоловік.
Наступний перепис відбувся аж через 20 років, хоча періодичність цього заходу за міжнародними стандартами має становити 9-10 років. Якби він відбувся у 1947-1948-го, то весь світ дізнався б про нову жахливу трагедію українського народу, який, за підрахунками сучасних істориків та демографів, під час Другої світової війни та Голодомору 1946 року втратив близько 14 мільйонів чоловік. Відповідальність за це лягла б не лише на німців, а й на режим Сталіна. Неминуче постало б питання про ефективність СРСР, який не зумів захистити від агресії та окупації одну із своїх найбільших республік. Отож із результатів перепису 15 січня 1959-го випливало, що в Україні проживало 41 869 046 осіб. Це означало, що республіка на цей час майже повністю загоїла свої рани і готова була до нового демографічного ривка, оскільки народжуваність була однією з найвищих протягом ХХ століття — 20,9 особи на 1000 населення. Щоправда, було зафіксовано і одне дуже тривожне віяння: якщо 1926 року частка росіян серед населення України становила 8,2 відсотка, то 1959-го — вже 16,9.
Ці цифри наводять на думку, що з 1932 по 1959 рік проводилася свідома політика витіснення українців з їхньої території. Засобами для цього служили і Голодомор, і німецька окупація, і використання української робочої сили для освоєння цілини та Півночі, Далекого Сходу. 1946 року, як відомо, планувалася навіть депортація всіх українців до Сибіру. Цей відверто агресивний антиукраїнський курс було значно пом'якшено після призначення на посади керівників радянської держави вихідців із України (українців за менталітетом) Микити Хрущова та Леоніда Брежнєва. Але русифікація все одно продовжувалася.
Протягом 30 наступних років чисельність українського населення збільшувалася. Це зафіксували переписи 1970, 1979 і 1989 років. Останній установив, що в Україні проживало на той час 51 млн 452 тисячі чоловік, 72,7 з них становили українці, 22,1 — росіяни. У той же час демографи констатують, що протягом цього часу темпи зростання населення постійно зменшувалися. Якщо 1959-1970 років його чисельність зросла на 12,5%, то протягом наступного періоду (1970-1979 рр.) — на 5,4%, 19791989 рр. — лише на 3,7%. Як би не було, протягом трьох десятиліть чисельність українського народу збільшилася майже на десять мільйонів, а за післявоєнні роки — майже на 20 мільйонів чоловік.
Цей факт не вписується в сучасну ліберально-демократичну ідеологію, яка стала домінуючою в нашому суспільстві. Виходить, що тоталітарна комуністична держава створила сприятливіші умови для розвитку українського народу, ніж незалежна демократична, за якої його чисельність катастрофічно зменшується? Це, мовляв, абсурд, нонсенс, такого просто не може бути. Але річ у тому, що СРСР зразка 1922-1953-го, і Союз 1953-1985 років — це, як мовиться, земля і небо. Цього не можуть бачити лише сліпці і заангажовані історики. В останньому панував режим гуманізованого тоталітаризму, який переміг завдяки підвищенню освітнього і культурного рівня правлячої партійно-господарської еліти. Саме завдяки цьому в цій оновленій країні стали неможливими масові репресії та каральні акції, подібні до Голодомору 1932-1933 років. А СРСР №3 (горбачовський, перебудовний), який існував із 1985-го — по 1991 рік, був державою демократизованого напіврозкладеного тоталітаризму. Так от, і перша, і друга моделі соціалізму попри свою історичну та економічну недолугість дали всьому світові зразок ефективної соціальної політики. Люди в цей період відчували себе захищеними, спокійними, впевненими у завтрашньому дні. Їх не гнітила депресія, викликана майновою нерівністю. Селяни зуміли правдами і неправдами побудуватись, робітництво та інтелігенція одержати державні квартири, не було класових та майнових перешкод для одержання вищої освіти, молодість мала перспективу, а старість — забезпечення. Жінка, народжуючи, була впевнена, що за будь-якої ситуації про її дитину подбає держава.
А тепер давайте згадаємо про ще один період, коли населення на території України зростало високими темпами. Це середина ХІХ — початок ХХ століття. То чому ж незалежна Українська держава, замість того щоб перетворитися на фортецю українства, стала не лише його гнобителем, а й нищителем? Адже відповідно до перепису 2001 року, українське населення зменшилося на 7,2 відсотка. Якщо 1993-го його чисельність становила 52 млн 244 тисячі("Нас 52 мільйони!"), то станом на 1 січня 2015го, згідно з даними органів статистики, — 42 млн 928 тисяч, тобто на 9 мільйонів 316 тисяч менше! А якщо ще й порахувати тих людей, які мали народитися... Між трагедією 1932-1933 років і трагедією 1994— 2015-го лише та різниця, що перша була сконцентрованим ударом, спрямованим проти одного покоління, а друга розтягнута в часі і б'є одразу по кількох українських поколіннях. Що ліпше: швидка чи повільна смерть?
Час усвідомити, що український народ опинився перед прірвою небуття, до якої вже потрапило протягом історії людства чимало народів. Я не знаю, що покаже наступний перепис. Якщо його результати не будуть сфальсифікованими, то вони вжахнуть українців. Якщо відмінусувати від цих 42 мільйонів ще шість, які перебувають на заробітках за кордоном, то можемо вийти на післявоєнний рівень. Страшно навіть подумати, що буде через десять-двадцять років!
Чому ми опинилися в такому трагічному становищі? Самі винуваті, може хтось зауважити. І в цьому є доля правди. Винні три імперії: Російська, Австро-угорська і Радянська, які робили все, аби перетворити українців на аморфну масу, тобто людей без національної свідомості, бездержавних, скаже хтось інший. І в цьому теж вагома частка правди. За радянських часів люди настільки звикли, що ними у всіх питаннях опікується держава, що потрапивши в ринкове середовище, стали безпорадні. Це все одно, що оленя, який виріс у зоопарку, випустити в джунглі. Вже через кілька годин його роздеруть хижаки. Отак і наші співвітчизники: вийшли на шлях боротьби за місце під сонцем на нашій планеті інфантильними, благодушними, занадто довірливими, беззахисними перед небезпеками і спокусами ринку. Крім цього, починаючи з 1932-1933 років і досі на території України так і не вирішена проблема стосунків влади і людини. Голодомор був апофеозом зневаги влади (московської, республіканської, сільської) до народу, піком її пихатості, зарозумілості, бюрократизму, байдужості до його страждань. Ця ж біда призвела і до втрати 9,3 млн українських громадян у наш час. Немає різниці між фанатичним комунізмом і продажною відданістю олігархам.
Але минуло двадцять років. Час чомусь навчитися і нарешті взяти долю за роги. Рецепти поліпшення демографічної ситуації загальновідомі, вони висловлені в рекомендаціях парламентських слухань на цю тему, які відбулися ще 2003-го: створювати високооплачувані робочі місця, запроваджувати програми державної підтримки будівництва молодіжного житла, відроджувати сільські території, поліпшувати якість медичного обслуговування, підвищувати пенсії, заробітні плати тощо. Однак минуло багато років, а віз і нині там. Ці пропозиції перетворилися на гасла передвиборчих програм, проте жодна з політичних сил і пальцем не ворухнула для їх реалізації. Хіба що після Помаранчевої революції було запроваджено велику виплату на народжених дітей. Завдяки цьому заходу показник народжуваності виріс із дев'яти народжень на 1000 громадян 2005-го до 11,1 — 2009 році. Але 2011-го останній опустився до 10,7 народжень. 2013-го він залишався на тому ж рівні. Треба сказати, що в країнах ЄС цей показник становить 8-12, тобто проблема народжуваності теж стоїть дуже гостро, зате смертність там — 6,7 випадку на 1000 населення при наших 15,3. Рівень смертності в Україні протягом 2010— 2014 років перевищував народжуваність в середньому на 100 тисяч осіб. Експерти прогнозують, що населення країн Європи до 2020-го навіть трохи збільшиться(за рахунок високої народжуваності серед мігрантів), тоді як українське може зменшитися на шість млн.
Запитаєте: а про що ж думають наші багатії-олігархи, яких мало б непокоїти катастрофічне зменшення працездатного населення? Хто збільшуватиме їм статки? Втім, у них на цей виклик готова відповідь. На шахтах, заводах, аграрних плантаціях працюватимуть вихідці із Східної Азії та Африки. Тобто Україна може і пожовтіти, і почорніти...
2014 року у демографічну ситуацію в Україні втрутився ще й фактор війни: гинули військові і ополченці, мирні громадяни, діти, жінки.