Пригоди молодого лицаря

Внедовзі вернулися з сідлами та якимись мішками й склали їх коло порога.

— Дак кажеш, стара, до Кубеби?..

— Еге ж, еге… Тільки не баріться: зараз вечерятимемо.

Василиха, вештаючись по хаті, все позирала зизом на похню­пу постать сліпого на лаві. Гіркі слова докору, а то й просто зви­чайної для неї лайки так і просилися з язика, але вона здержувала себе. Врешті не втерпіла.

— Гарний… а ще Божий чоловік…

Проноза неспокійно заворушився й ще нижче похилив голо­ву.

— Ми до нього з щирою душею, і сяк, і так, і он як… — старче Божий, старче Божий, та й не туди, що в старця Божого чортова думка, хай Бог простить чорне слово!..

— Не ганьте його, души мила, — озвалася Обеременчиха, — він і сам уже кається — бачите ж, який сидить.

— Кається?.. А мені що з того, що він кається? Хто мені надо­лужить мої думки, мої гіркі сльози, що через брехню його лилися річкою?..

— Таж усе вийшло, серденько, як на добре: Бог повернув так, що й сльози обернулися в радість…

— Добре, що так вийшло… що приїхали й син, і чоловік, а як­би тижнів на два та спізнилися були?..

— Тоді б, паніматко, й старця Божого, як ви мене величаєте, знайшли б десь під Каневом замерзлого й завіяного снігом разом із малим поводатарем, — промовив сліпий, не піднімаючи голови.

Василиха зупинилася, почувши це, й неймовірно підозро по­глянула на кобзаря:

— Ти це до чого… химині кури?..

— А до того, паніматко, що якби не наздогнали ваші гості ме­не з хлопцем на шляху в цю завірюху та не взяли з собою…

— Чого ж несла тебе лиха година та нещаслива в таку хурте­чу?.. Та ще з дитиною, з янголям…

— Вийшли з села завидна, бо здавалося, що негода втихоми­рюється, а воно надвечір… А як там хлопець? — заворушився рап­том Проноза. — Час уже нам…

— Куди там, на ніч глядя? — забурчала Василиха, кинувши оком на піч. — Воно, біднятко, вгрілося й заснуло… Й вечері не до­чекалося… Куди ти його потягнеш?..

— Та він знає… Єсть у мене тут недалечко знайомі люди: там і заночуємо…

— Та хоч повечеряєте ж…

— Там у них і повечеряємо…

Орися злізла на припічок. Хлоп'я лежало ниць, головою на край печі, поклавши ліву щічку на складені одна на другу руки; права щічка в нього розчервонілася в теплі після морозу, а вусто­нька напіврозкрилися, як рожеві пелюсточки, відслонивши білі-бі­лі й дрібні, як перлові зернятка, зубенята.

— Боже, яке воно хороше! — задивилася на дитячу вроду Орися. — Мов янголя…

— Де хлопця взяв? — спитала Василиха сліпого.

— Воно нешлюбне… сирота, — відповів Проноза. — Поневіря­лося в чужих людей… теж бідних…

— Боже мій, Боже мій, — зідхнула Обеременчиха, поглянувши на піч, — скільки того лиха на світі!..

— А мати ж де? — допитувалася Василиха. — Чи й матері вже нема?

— Ні, мати є… Десь на старостинському дворі щось там ро­бить… А була покоївкою.

— М-гу… — сердито муркнула Василиха й пильніш завовтузи­лася коло печі, бурмочучи щось невиразне про себе.

"Серденько… — залюбувалася знов, як на лялечку, Орися, — щось гарне приснилося…"

— Як звуть його? — обернулася до сліпого.

— Мене питаєш? Про хлопця? — звів голову Проноза. — Анд­рійком.

— Андрійку, вставай!.. Андрійку, прочуняйсь!.. Андрійку, ве­черяти!.. — прошепотіла Орися.

Незабаром почулися під вікном важкі кроки, й за хвильку в хату ввійшли батько з сином.

— Ну, тепер, мамо, хоч і вечеряти! — промовив Павло, кида­ючи кирею й шлика на лавку. — А ночуватиму в Кубеби на стайні.

Посідали за стіл. Старий лицар добув із мішка боклажок з оковитою й сів із ним до столу.

— А ке лиш, стара, чарку, а то в нас нема: в дорозі ми по-за­порозькому звичаю — нахильці, скільки душа прийме.

Нараз почулося, що хтось рипнув, а потім грюкнув надвірни­ми дверима, й зараз-таки хатні двері немов бурею відчинило. В хату сливе вбіг Крига в засніженій киреї й шапці.

— Добривечір! — гримнув, як із гармати. — Що це ви, Васи­лихо…

Дальші слова застряли в горлі: його очі в цю мить зустрілися з Павловими. Настала страшна тиша й протяглася хвилю.

— Ага, — вже стишеним голосом промовив Крига, не відводя­чи свого погляду від Павлового, — у вас гості… Ну, то я вже розу­мію… Добраніч!.. — З цими словами взявся за клямку.

Павло схопився на бистрі ноги й вийшов з-за столу.

— А постривай-но, пане-брате! — гукнув до Криги.

Осавула зупинився на порозі.

— Що ж це ти — плюнув у хату та й тікаєш? Чи й ти злякався привида з того світу?

— Якого привида?.. Не знаю, про що ти говориш!

— Як не знаєш?.. Таж це ти поховав мене заздалегоди живота?

— Що ти вигадуєш? І взагалі, що це за розмова?

— Вигадую?.. А цього сліпця ти не знаєш? — Павло відступив набік і показав на Пронозу, що сидів спиною до дверей, з переля­ку вбгавши голову в плечі. — Ми його на дорозі до Канева напів­замерзлого підібрали з хлопцем.

Крига зиркнув на кобзаря й перемінився на виду: обличчя йому перекривило, й очі блиснули впертою злобою.

— Ну, знаю… то що? — Він випростався й з презирством огля­нув Жбурляя. Більш ні на кого ні разу не подививсь.

— Ага, знаєш… А що тобі треба зробити за те, про що ти зна­єш?

Крига знов облив його зневажливим поглядом.

— А що б ти зробив?

— Що?.. А те, що коли б не боявся Бога й людей, то оцими руками задавив би, як собаку.

Він стис кулаки й важко задихав.

— Павле, спокою!.. — погукнув батько.

— І бикові Бог дав велику силу, що чоловіка звалить і затоп­че, — з притиском промовив Крига, — та честі й гонору лицарсь­кого не дав: бик та биком і є.

— Ти смієш говорити про честь і гонор лицарський?! — скипів Павло, загрозливо подавшись на крок уперед.

— Спокою, Павле! — знов завважив Сокира.

— Небагато честі, — правив далі осавула, — коли ти своїми ведмежими лапами задавиш слабшого чоловіка. Ні, коли ти лицар, а не бик і не ведмідь, то візьми в руки козацьку зброю та вийди на герць.

— Таких лиходіїв зрадливих убивають, як псів, а не на герць лицарський їх викликають.

— Ага, боїшся… Кажу ж, бик був — биком і залишився, й сла­вне Запорожжя не обтесало й нічого не навчило. Отже, коли хо­чеш помстити свою кривду, коли хочеш гідним бути своєї дівчини, а вона варта того, й тільки заради неї я допустився нечесних учи­нків: одне її слово — я й рідного батька зарізав би! — коли хочеш, кажу, бути лицарем і перед нею, то нехай розсудить нас козацька шабля, а не твої ведмежі балети.

— Добре, — сказав Павло. — Де? Коли?

— Якщо тобі все одно, то… ну, хоч на дніпровім бéрезі… біля причалу, край ліска. Так гадаю, що заметіль нам не перешкода.

— Коли?

— Та хоч і завтра до схід сонця.

— Згода.

— Добраніч!..

Крига вийшов, причинивши за собою двері.

XXX

Рано-вранці Крига відчинив двері хоружому, попрохав його сісти, а сам почав одягатися.

— Що там надворі? — запитав.

— Та, слава Богу, завірюха втихла, — відповів хоружий, — ще, може, й сонечка дочекаємося.

— Гаразд…

Взяв шаблю й хоч ізвечора вже оглянув її пильно, але ще раз витяг із піхов, упер кіпцем в підлогу, зігнув пружну крицю в один і другий бік і, задовольнившись цілком, ізнову засунув у піхви. По­чав чіпляти до пояса. Був поважний, зосереджений.

— Ідеш, може, на смерть, — промовив хоружий, — то годи­лось би… ну, хоч заповіт якийсь, чи що…

— Що?! На смерть?.. — здивувався Крига й пирхнув зневаж­ливо: — І не думаю, й гадки про смерть не маю.

— Ну, та хто його знає?.. Всяко може трапитись: герць — річ зрадлива… Якась пригода… ну, станеться щось несподіване…

— Нічого не станеться… Це йому не борня з парубками: тут силою не візьмеш, а тільки умілістю…

— Ти такий певний себе…

— Певний, бо й на Січі небагато братчиків, що в силі були стати проти мене з шаблею…

— Не знаю… ні тебе, ні його не бачив у бою на шаблях. Ду­маю тільки, що дурне затіяли…

— Ні, пане-брате, це не дурне… Коли двом тісно стало на сві­ті, то комусь треба поступитись.

— Хм… дивно… Тісно… Не на світі, сказав би, а коло дівки.

— Як кому… Виходить так, що і йому, й мені ввесь світ зійшо­вся в тій дівці… Ну, та йдімо вже, мабуть.

Вони вийшли.

Справді, від нічної хуртечі тільки сліди залишилися: глибо­кий, нерівний сніг, замети, барани попід парканами й плотами. Над усім стояла легенька, прозора мла, але небо було чисте. Все обіцяло гарний, погожий день.

Вони осідлали на стайні коней і виїхали з двору.

В родині старою Сокири не обійшлося так спокійно. Коли, по­снідавши, привів Павло від Кубеби свого й батькового румака, а потім увійшов у хату й узявся з батьком за сідла, Василиха то тіль­ки бурчала потиху, а це вже й заголосила, як по мертвому. Коли ж чоловік і син весело засміялися на голосіння й почали заспокою­вати її, вона раптом озлилася, але всю злість спрямувала на Соки­ру.

— Дивіться! — вдарила об поли руками. — Йому, старому ду­ндукові, смішки, що хлопця на заріз веде! Замість щоб розрадити, відговорити, він ще потурає, наче на щось путнє дитину тягне!..

— Годі, годі, стара, — лагідненько, але з легким гумором ска­зав Сокира. — Не розумієшся на козацькій справі та звичаях, то й не втручайся…

— Ось гляньте, який розумний вирискався!.. Знаю, як ти ро­зумієшся, — як Мошко на перці: недарма ж турецьких вошей п'ят­надцять років власним тілом годував…

— Отже, — відказав він, сміючись і надіваючи шлика та наки­даючи кирею, — годував, та, бач — і не з'їли.

— Отож-то… таке золото, що й нужа не в'їсть!..

Всі, не вважаючи на тривожний настрій, гучно зареготали.

— А щоб ти скисла! — сміявся й Сокира. — Думав, що за довгі роки язик хоч трохи притупився, а він іще гостріший став.

Орися навзір була весела й спокійна, й лише тривожні іскор­ки в очах зраджували її острах. А коли Павло підійшов до неї й узяв за руки, говорячи, що не забариться довго, то почув, як тре­мтіли ті руки. Заглянув глибоко в сині, глибокі очі, потис руки й промовив: "Не бійся, моя голубко, — не таку науку пройшов я за ці місяці, щоб хтось мені страшний був". Не промовила й словеч­ка, але його певність і спокій не заспокоїли її. Коли вони виїхали за ворота, а стара Василиха, заховавшись за двері, щоб, бува, озирнувшись, хтось із них не побачив, хрестила їх услід маленьки­ми хрестиками, тривога ще невпокійніш заворушилася в неї в сер­ці, й її до гострого болю захотілося бути там, на місці, щоб бачити теє смертельне змагання. Знала те місце, згадала й лісок, що з го­ри спускався аж до води, густі кущі ліщини, чорноклену, калини, глоду тощо в нім.