– "Аляску" треба шукати тут, – і він показав мені на купу "Алясок" заввишки з піраміду Хеопса і дозволив мені там ритися, навіть пірнати туди з головою.
Після такого обслуговування та удару по душевних моїх струнах, бо після перших слів я згадав, що давно не був у рідному містечку, мені страшенно захотілось у дитинство. Я купив у нього куртку. Продавця звали по-нашому – Коля. Я вийшов на вулицю і причинив за собою двері. На дверях великими літерами стояв напис у стилі Рішельє: "Спасибі, що ви відвідали Колю. Дасть бог вам, дасть бог мені!"
– Вавілон, – сказав я. – Справжній Вавілон. Хоч і маленький. Тут, у Нью-Йорку, можна подибати людину будь-якої національності. Якщо у вас є гроші, то, гарантую, з вами заговорять мовою древніх шумерів, а візитки виготовлять на глиняних табличках з будь-яким орнаментом. За вашим смаком і уподобанням. Аби долари!
МАЛЕНЬКИЙ РЕКЛАМНИЙ АНОНС № 31
В історії світової літератури чільне місце посідає епістолярний жанр. Є неповторні листи в Овідія, Андре Моруа, Бернарда Шоу і, звичайно ж, у Віталія Коротича. Я не стримався від спокуси помістити у цій книжці і кілька своїх листів, які, кажу чесно, написав під прямим впливом не Бернарда Шоу і не Андре Моруа, а мого сучасника – Віталія Коротича. Як вони мені вдалися – судити вам. Тішу себе надією, що деякі читачі знайдуть у них чимало морального задоволення, а це вже щось важить. Особливо для здоров'я.
Перебуваючи в США, я звернув увагу на могутню силу реклами, то, я гадаю, вона не завадить і Віталію Коротичу. Ті, що вже почали дещо забувати з його багатогранної творчості, певний, після такої реклами обов'язково захочуть прочитати усе ним написане повторно. Та найбільше радив би багатьом товаришам перечитати роман "Лице ненависті". Співставляючи його з оцим моїм твором, кожен одразу помітить, як на одну й ту ж тему можна писати по-різному. Я наперед визнаю себе переможеним І пальму першості віддаю Віталію. Саме заради цього, і тільки заради цього, я піддався спокусі взятися за таке невдячне заняття, як наслідування.
Розділ XXXI. ЛИСТИ ДО ДРУЖИНИ
Роман В. Коротича "Лице ненависті" для мене в Нью-Йорку став настільною книжкою, і це при тому, що американці весь час намагалися підсунути мені біблію. Я ж її не визнавав.
Натомість так захопився "Лицем ненависті", що уночі мені приснився майже цілий розділ цього небуденного твору.
Снилося, ніби до мене прийшов Віталій. Він сказав: "Привіт, старий. О, ти живеш у цьому ж номері, що я жив у ньому".
Я хотів йому потиснути руку, але несподівано прокинувся.
Прокинувся і задумався: "Яка сила таланту?!"
Хай мені Віталій Коротич вибачить на правах товариша й друга, але що вдієш, коли в нього таке могутнє письмо і настільки оригінальна форма в романі "Лице ненависті", що я не втримався від спокуси наслідування. В цьому розділі вплив Коротича на мене ви відчуєте буквально з наступного рядка: тут все його. Тут нічого мого нема. Коли б ці рядки я приписав собі, вважайте – стопроцентний плагіат твору "Лице ненависті".
"Люба моя, мила моя! Ти б побачила, що я тільки сьогодні вичитав у газеті "Вашінгтон пост". Про Собачу лігу. Так тут називають тих, хто дуже любить собак і зовсім не поважає бродяг і ледацюг Менхеттену. Тож оця Собача ліга сьогодні звернулася до громадськості США і до адміністрації президента – на право добитися собачкам носити міні-трусики й міні-джинси, холоші яких мають бути обов'язково знизу обкушені, щоб це надавало їм якоїсь особливої собачої колоритності. А також діставати посвідчення на право носити на джинсах латки з емблемою американського прапора. Щоб одразу було видно, кому належать ці песики. Ти знаєш, що в Нью-Йорку собак люблять. У собачок свої домівки, крамниці, готелі, госпіталі, їдальні, ресторани й кладовища. Для них спеціально по сьомому каналу демонструються кольорові фільми й продаються спеціальні стільчики й табуретки, щоб їм зручно було ті фільми дивитися. Собача ліга дійшла висновку, що кожний американський песик (незалежно від породи, аби лише мав громадянство США) повинен прирівнюватися у своїх правах до всіх громадян Сполучених Штатів.
Безробітні, бездомні й аборигени. Що таке аборигени, ти, люба, знаєш. Так оці клани (якщо їх так можна назвати) стоять нижче за песиків усяких тут мільярдерів, мільйонерів, банкірів і босів. Власне, сильних цього світу.
Люба моя! Ніжна моя! Мені потрібно, щоб мене хтось увесь час любив. А тут лише собаки. Ти б побачила, що вчора діялося на 5-й авеню. Це поруч з Сентрал-парком. У Нью-Йорку було так сонячно. Усі власники вийшли на так зване собаче свято. У кожного на повідку було по два, а то й по три песики. Уявляєш, які тут аромати! Попереду, як фельдмаршал, ішла Жаклін Кеннеді-Онасіс і нова "міс Америка" Єва де Грайт. Очевидно, німецького походження, але ім'я суто наше, українське, Та й прізвище у неї, якщо добре прислухатися, звучить, як наше. Де грають! Чуєш нюанс? Мабуть, таки наша. Але боїться собі в цьому зізнатися. Соромиться. Хоча своїх ніг, я тобі скажу, їй соромитися нічого. Бюст також підходящий. А особливо стегна. Щоправда, вона чомусь трохи накульгувала. Тут з двох одне: або каблучок відлетів, або її вкусив чужий песик. За такі ноги можна вкусити. Все відповідно до американських стандартів – найкращих у світі. Я забіг наперед і випадково її сфотографував. Собачка не потрапив у камеру. В нього якраз міні-трусики сповзли.
Побачила б ти цю сцену. Ніколи не гадав, що собаки здатні сміятися. Американські можуть. Американські все можуть. Вони так реготали з того безсоромника, що йому нічого не лишалося, як перебігти на сусідню авеню, де йшли голі студенти, і він влився у їхні натуральні ряди. Для солідарності. Представники Собачої ліги були за одяг. Студенти навпаки – проти будь-якого одягу. Отака комедія. У цьому тобі вся Америка. Америка несподіванок.
Про це я сьогодні дізнався з однієї з найбільш поширених тут газет "Нью-Йорк таймс". Вони про це широко писали. До речі, на один номер цієї газети, люба моя, знаєш, скільки йде дерева? Тисячу з лишнім гектарів. Це вісім площ Булонського лісу. І десь близько десятка наших Голосіївських парків. Якщо так далі піде (а газета щоденна), то у третє тисячоліття наша бабуся планета вкотиться лисою, й американці нам скажуть, що це так модно.
Журнал "Нью-Йорк тайме магазін" (читається мегезін) коментує собачу подію так: "Америка – пуританська країна. І ми не можемо терпіти, щоб по наших вулицях (найкращих у світі) бігали голі цуцики й сучки. Кожна собачка повинна бути красиво вдягнена, Геть колективний секс! Тільки джинси! Наші вітчизняні джинси врятують Америку від цієї ганьби".
"Дейлі ріпорт" вмістила сьогодні інтерв'ю, яке вона взяла в домогосподарки Джорджії Роджерс. Цитую:
– Як ви дивитеся на колективний секс, місіс Роджерс? – запитав наш кореспондент.
– Я заплющую очі, коли бачу цих безсоромких собачок, одному з яких поставлений у Сентрал-парку пам'ятник, і вдаю, що я сліпа. Потім беру ціпок й, намацуючи ним дорогу, намагаюсь перейти через парк. Інколи мене переводять молоді леді й джентльмени. Коли я опиняюся на західній стороні, завжди запитую:
– Уже?
– Уже, місіс Роджерс, – кажуть вони.
Тут, у парку, місіс Роджерс знають усі. Їй кажуть:
– Бабуля, розплющуй очі! – Вона у відповідь розплющує їх і посміхається.
– Ви що? Зрячі? – дивуються вони і вже за це готові в бабусі видрати ті очі з орбіт...
Господи, які вони стали жорстокі, цинічні, байдужі! Кожному з них немає діла до іншого. Кожний творить свій світ, а ім'я цьому світові – Бізнес.
Люба моя! Ти вже, мабуть, втомилася читати ці мої собачі розповіді. Але повір мені, це дуже цікаво. Такого ніде в світі не зустрінеш. І я хочу, щоб ти хоч трішки уявила, в якій собачій обстановці живу я.
Сирени поліцейських і пожежних тут заводять цілодобово. Я навіть сплю у перерві між цими завиваннями і уві сні інколи бачу оці собачі оргії. Бабусі їздять на тих собаках верхи. А собаки тут як мустанги. Великі. Тут усе велике. Навіть звичайнісінька курка завбільшки з нашу індичку. А їхня індичка як австралійський страус. Мустанг, люба моя, це – кінь американського походження, дуже енергійний і прудкий, як кожен американець, що поставив собі за мету зробити гроші.
І ще я тобі розповім одну цікаву історію. Люба моя, ти б померла, гарантую тобі, від сміху, якби тобі не підсунули в аптеці якісь заспокійливі таблетки у харчі. Ти, мабуть, не знаєш, що тут усі аптеки є водночас і закусочними. Тут взагалі люблять зрощувати несумісне. У готелі, приміром, стійку, за якою адміністратор видавав ключі, було зрощено з шинквасом бару. Так от, вони в закуски вкладають, приміром, проносне. Ти поїла і зразу ж до аптекаря. Випила й аспірином закусила.
– У вас чогось міцнішого немає? – питаєш ти. І аптекар подає тобі протилежні ліки. Але значно дорожчі. Отак роблять бізнес.
Американці той аспірин пригоршнями ковтають. Для них аспірин як для нас гарбузове насіння. Дивовижний народ. Їм ще вчитися у нас і вчитися.
Я їм, щоправда, не дивуюсь. Нація ж молода. З кого їм приклад брати? Кого наслідувати? Індіанців вони винищили. Першу частину ще до початку визвольної війни вибили. Решту у В'єтнамі. А тих, що залишилися, – у ковбойських фільмах добивають. Стріляють, як по натуральних. Щоб у кіно більше життєвої правди було. Жорстокий це світ. Капіталістичний, одним словом. Хай би ті індіанці жили хоча б для екзотики. Сьогодні важко знайти натурального індіанця. Індіанці – на: вагу золота. Скоро з них пам'ятники робитимуть. Тут з'явилася нова течія "Жива скульптура з бронзи". Сидять бронзовики, як живі. Сидять люди, повзуть динозаври. Інколи аж над хмарочосами піднімаються. Динозаврів тут аж кишить. Поруч з таким динозавром людина – ніщо. Мов англійська шпилька в окулярах. Уявляєш, як я тут почуваюся зле.
Мила моя! Я тобі вчора так і не написав, чого я цілий вечір реготав. Власне, не реготав, а буквально на стінку дерся, наче сіамський кіт.