За всі роки незалежності України він узагалі жодного разу не був на виборах – ні президентських, ні до Верховної Ради, ні на місцевих. Не можна було сказати, що він збайдужів до політики. Це в принципі неможливо в наскрізь сполітизованому суспільстві, де навіть у глухому хуторі столітні бабці сперечаються, який кандидат кращий – сіро-буро-малиновий чи огірково-фасолево-бурячковий? На початках, коли були вибори, Вікторові Андрійовичу випадало чергувати, а потім, навіть якщо й не чергував, то не ходив голосувати, не хотів витрачати неділю, дану Богом для відпочинку. Він так вимотував свої сили, а, головне, нерви, що кожна неділя для нього була воістину святою, коли можна було просто поспати чи навіть полежати. Всі ці політичні суперечки, здавалося, минали Віктора Андрійовича. Він ніколи не встрягав у розмову, якщо на роботі говорили про політику, намагався уникати цього або вдавав, що по вінця завантажений роботою.
Дружина й донька записалися в дільничні комісії, аби збити копійчину, і Віктор Андрійович ще з вечора радів, що в неділю залишиться сам-самісінький удома. Ніби вчасно заснув, і нічого лихого йому не снилось, але десь о третій ночі збудився і вже не зміг заснути. Щось важке тиснуло на нього. Воно було нематеріальним, позбутися його було неможливо. Вже десь після п'ятої його дівчатка, як він інколи весело їх називав, почали збиратись. Робили вони це так гучно, що й мертвого можна було збудити, але Віктор Андрійович вдав, що спить. Він думав, що коли вони підуть, знову засне, але сон уперто не йшов. Віктор Андрійович уже не міг лежати. Він скочив з ліжка, ходив по кімнаті в одних трусах, заварив собі каву, але важкість, яка полонила його тіло, й не думала зникати, ніби знайшла тут несподіваний притулок, який їй сподобався.
Віктор Андрійович згадав Степана Аркадійовича. Він уже не картав себе за те, що винен у його смерті, як тоді, коли йому сказали, що Степана Аркадійовича вже нема. Так і сказали, намагаючись уберегти його від потрясінь, бо знали, що він був в особливих стосунках зі Степаном Аркадійовичем. Наївні! У нього в житті вже було стільки потрясінь, що можна було й звикнути. Чесно кажучи, не звикалося, хоча він завжди умів призвичаюватися до несподіваної новини. По ньому не було видно, що він сумує, хоча й не здогадувалися, що коїться у нього всередині. Навряд чи можна звикнути до біди, але можна внутрішньо підготуватись і зустріти її у всеозброєнні, опанувати нею і зробити так, щоби вона не опанувала тобою.
Його погляд зіштовхнувся зі щоденниками Степана Аркадійовича, що лежали на тумбочці біля ліжка. Вони були з ним поруч учора, всю ніч і тепер, але він навіть не подумав про них, не подумав про те, що все-таки слід їх прочитати, бо це єдине, що залишилось у нього від Степана Аркадійовича. Як він не ходив на вибори, так Віктор Андрійович і не читав книжок. Звичайно, можна було сказати, що у нього на них не було часу, і це було правдою, і ніхто навіть не здогадався би, що він лукавить. Але ж Віктор Андрійович знав, що насправді причина не в цьому. Глибока душевна лінь уже давно оволоділа ним. Він відчував, що живе за інерцією, що Бог уже давно припинив його духовне існування на цьому світі, але ще з невідомих причин тримає чомусь на землі його фізичне тіло. Душевна лінь стосувалася не лише не ходіння на вибори, не читання книжок. Якось він зауважив, що раніше досить було зробити малесенький крок назустріч красивій жінці – і вона розкривалась перед ним, ніби тільки й чекала цього від Віктора Андрійовича. А тепер йому навіть не хотілось зробити цей маленький крок, ніби він боявся докласти надзусиль, даремно витратити енергію, яка мала йому знадобитись для більш важливої справи.
Вікторові Андрійовичу стало соромно за те, що він шукав привід, аби не розпочинати читати щоденники Степана Аркадійовича. Втім, сором – поняття абстрактне. Його щось легесенько шпигонуло в п'ятку, ніби хтось невидимий відтягнув шкірку на ній і тут же відпустив. Принаймні він тепер знав, де знаходиться совість і що на неї можна впливати, натиснувши вагою свого тіла, якщо, бува, їй щось знадобиться від тебе. Він таки налаштувався і змусив себе спочатку перелистати щоденники Степана Аркадійовича, аби потім їх читати. Власне, щоденників у звичному розумінні цього слова і не було. Віктор Андрійович думав уздріти роздуми Степана Аркадійовича з того чи іншого приводу, а, швидше за все, і без приводу, як це часто з ним траплялося. Він сподівався прочитати розповідь про нелегке життя Степана Аркадійовича, бо й насправді воно було нелегким. Але переглянувши по декілька сторінок на початку, всередині й наприкінці зошита, Віктор Андрійович зрозумів, що радше йдеться про своєрідне тлумачення Степаном Аркадійовичем літературних творів. Віктор Андрійович інтуїтивно відчув, що це тлумачення є справді своєрідним, хоча порівнювати не було з чим, бо йому не доводилося читати літературознавчих праць.
Нічого було робити, і Віктор Андрійович приступив до читання першого зошита.
ПАЛІМСЕСТИ ДЖОНАТАНА СВІФТА
Ми знаємо Джонатана Свіфта насамперед за його "Подорожами Гуллівера" (причому здебільшого у вигляді казки, яку пропонують дітям, а ось до повного тексту дорослі зазвичай не доходять). Проте у цього письменника є ще не менш цікавий твір – "Казка бочки".
Якщо кит переслідує пароплав і є небезбека загрози життю моряків, то вони кидають бочку, аби перемкнути увагу небезпечного ссавця і тим самим врятуватися. Окрім того, в англійській мові "казка бочки" означає мішанину слів, що збиває з пантелику співрозмовників.
Попри свідомий натяк на "болтологію", Свіфт, ведучи розмову здебільшого від іншої особи, хоча й дійсно збиває читача з пантелику, все ж блискуче виконує свою функцію критика сучасної йому Церкви, а також освіти, науки і літератури. Ці два пласти перемішуються у суцільний вінегрет, але творчість Свіфта розрахована не на пересічного, а на вдумливого читача. Це тим паче необхідно, бо не завжди вдається по тексту відрізнити, коли письменник говорить серйозно, а коли жартує, коли він веде розповідь від свого імені, а коли – від імені іншої людини.
До і після Свіфта чимало письменників зверталося до критики Церкви. Слід зауважити, що це було в ті часи, коли Церква грала панівну роль у суспільстві й за відверте нехтування нею можна було "заробити" не лише анафему, а й поплатитися життям. Свіфт вдається не просто до критики Церкви, а й до іронії, сарказму, завуальовуючи свою розповідь. Проте за образами Петра, Джека і Мартіна явно проступають риси трьох основних відламів християнства у тодішній Європі. За ритуалами богослужінь смертні парафіяни не завжди помічали гріховні діяння священиків, які загрузли у розкошах і бруді. Письменник зводить це до абсолюту, коли Церква виставлена як секта людей несповна розуму, які керують світом і ведуть його до загибелі.
"Казка бочки" за свою антиклерикальну скерованість була визнана шкідливою. Недаремно Папа Римський, сучасник Свіфта, вніс її до індексу заборонених книг. Однак не менш виразним був і другий пласт – ота "бочка", яку письменник кинув, аби відволікти увагу сильних світу цього і читачів від критики Церкви. Скажімо, письменник дуже добре знав сучасну йому літературу, що дозволило Свіфту не лише підвести підсумки розвитку літературного процесу, а й вивищитися над ним, розсунувши горизонти майбутнього.
І все ж навіть сучасні літературознавці здебільшого звертають увагу на антиклерикальну сутність "Казки бочки" Свіфта, залишаючи за межами своєї уваги, власне, цю саму "бочку", а саме другий пласт розповіді, який для письменника видається більш важливим, ніж, мабуть, критика Церкви. Зрештою, Церква була замкненим інститутом, орденом, впливаючи, втім, на всі суспільні процеси, і змінити щось усередині неї було практично неможливо. Свіфт ішов від зворотнього. Критикуючи не менше ніж Церкву сучасні йому літературу, освіту і науку, він намагався, власне, змінити їх, принаймні прагнув, аби вони позбулися впливу Церкви на свою діяльність. Це, мабуть, з його боку теж було утопічним, бо слід лікувати не симптоми хвороби, а її причину, проте в тих умовах, та ще й зважаючи на те, що Свіфт декілька років знаходився при владі, — це, мабуть, був максимум того, чого міг домогтися письменник. Зрештою, він швидко на власному досвіді переконався, що реформувати владу зсередини практично неможливо. З іншого боку, перебування при владі дозволило йому вивчити сутність можновладців, про що він згодом написав у "Подорожах Гуллівера", блискуче використавши свої іронію та сарказм.
Саме другий – не антиклерикальний – пласт "Казки бочки" ще очікує на свого вдумливого дослідника. Головне, не загрузнути у деталях літературного, освітнього і наукового життя тих днів, а побачити за цим сутність революційного підходу Свіфта до розв'язання цих проблем. Актуальність, власне, такого підходу не втрачена й донині. Особливу увагу слід звернути на те, що письменник писав про критиків у широкому розумінні цього слова, але це тема окремої розмови.
"Казка бочки" не належить до легкого чтива, але переглядаючи її ще й ще, щоразу знаходиш нові пласти, підтексти, ніби у древніх рукописах, коли один текст наносився на інший. Проте, на відміну від палімпсестів, тексти Свіфта безнадійно не зникають. Зникнути у нашій уяві вони зможуть лише тоді, коли підемо за звичною схемою літературних критиків і звертатимемо увагу на очевидні речі. Свіфт – багатогранний письменник і потребує "глибокого буріння" своїх літературних текстів.
Якби у Віктора Андрійовича запитали, про що він тільки-но прочитав, навряд чи він зумів би відповісти на це запитання. І не тому, що текст був завумним, як казала Юля, коли не могла зрозуміти, що від неї хочуть. Просто думки Віктора Андрійовича були зараз дуже далеко від цього зошита і ніяк не могли перетнутися з флюїдами Степана Аркадійовича. А може, душа нещасного освоювала нові, незнані їй досі світи, й там було набагато цікавіше, ніж на грішній землі. З іншого боку, якби у Віктора Андрійовича запитали, про що він думає, коли читає щоденник Степана Аркадійовича, то теж не зміг би відповісти. Думки літали, як їм заманеться, і вже окремо від свого господаря, ніби він був непричетний до їх народження.