Кожний з них про щось мріяв і думав про своє.
— Карлушо,— після певного мовчання порушила садову ідилію Мацеста Єлізарівна, яка давно збиралася щось сказати Карлу Івановичу, та все ніби не наважувалася,— А скажи мені, мій любий, що б ти вчинив, якби я раптом тебе зрадила? — Вона повернулася на бік і пильно глянула в замріяні Бубонові очі.
— Я цього б не переніс,— чесно признався Карло Іванович.
— А що б ти зробив?
Карло Іванович задумався. Спочатку він хотів сказати, що втопився б, але — оскільки дуже боявся холодної води і купатися в річці — мовив:
— Я, мабуть, повісився б. Це, кажуть, найсолодша смерть.
— Так ти б ще роздумував?
— Чому? — образився Бубон.
— А для чого ж ти кажеш "мабуть"? Скажи просто: "Я б повісився".
— Я б повісився,— повторив Карло Іванович.
— А коли б я спокусила... міністра? — Мацеста Єлізарівна примружила очі і ще пильніше подивилася на Карла Івановича.
Карло Іванович не примружував очей, він теж повернувся на бік і глянув на Мацесту Єлізарівну. Вираз її обличчя був цілком серйозний, і все говорило за те, що вона на це пішла б, якби раптом того забажав міністр.
— Міністра? — ніби щось зважуючи, повільно перепитав він.— А чого це тобі раптом спало на думку?
— Ти не повіриш, але сьогодні, коли я йшла відбирати свою сукню в ательє, дивлюсь, мені дорогу переходить... Хто б ти думав?
— Міністр фінансів! — випалив Карло Іванович і підвівся на лікті.
— Уяви собі! Він був без машини. Йшов пішки. Майже в такому ж костюмі, як у тебе в шафі. Я на нього глянула, а він на мене. Ну, зовсім просто. Ну, так ніби він не міністр фінансів, а бухгалтер "Фіндіпошу". Я йому вдячно посміхнулася, а він мені. А тоді я не стрималася, кивнула йому головою, ніби кажучи: "Доброго дня!"
— А він що? — Бубон відчув, що у нього під лопатками щось заворушилося, але що саме — він не знав, та й не хотів у ці хвилини знати.
— А він... Знаєш, Карлушо, він зовсім просто, ну, як ми з тобою, каже: "Доброго дня!" Ще раз посміхнувся і зайшов в аптеку.
— Без машини? — уточнив Бубон.
— Без машини,— відповіла Мацеста Єлізарівна.
— І без охорони? — поцікавився Бубон.
— І без охорони.
— А що ж ти?
— А що ж я? Давай, думаю, постою. А може, то й не міністр — раз без машини. Стою, стою, коли це підходить...
— Міністр? — вихопилося у Карла Івановича.
— Ні, міліціонер.
— І що?
— Козирнув і запитав: "Ви на когось чекаєте?"
— А ти йому що?
— А я й кажу: "Чекаю". А сама аж киплю. А тоді: "Міністра чекаю".
— А що він?
— Тільки козирнув і промовив лагідним тоном: "Пробачте". А в цей час виходить міністр. Знову мені посміхнувся, деяку мить постояв і пішов собі пішки далі.
— У чорний лімузин не сідав? — перепитав Бубон.
— Не сідав.
Бубон задумався.
— Це не міністр,— упевнено сказав Карло Іванович. — Міністр без машини не може. Я ніколи не бачив міністра без машини.
— Карлушо! — глянула погрозливо Мацеста Єлізарівна.
— Ну, що ти, шановна,— Карло Іванович замовк і пошкріб для чогось лисину. Деякий час він мовчав, ніби звіряв якісь цифри, що несподівано почали не сходитися, а тоді мовив: — Проти міністра... звичайно, якщо це був він, я не заперечую. Але знаєш що, Мацю...
— Що, Карлушо? — насторожилася Мацеста Єлізарівна.
— З однією умовою...
— Якою?..
— Щоб призначив мене своїм помічником.
— Я подумаю,— згодилася Мацеста Єлізарівна. — У мене є одна знайома модистка...
Вона не договорила. Раптом десь мелодійно пробив годинник.
— Боже, чотири години дня! — схопилася Мацеста Єлізарівна.— А ми ж гостей запросили на п'ять...
— Нічого,— заспокоїв її Карло Іванович.— Ми гостей запросили на п'яту з тим розрахунком, щоб вони прибули хоч на сьому. А о двадцятій п'ятнадцять...— Бубон любовно глянув на Мацесту Єлізарівну, ніби кажучи: "Бач, я пам'ятаю" (саме в ці хвилини з'явилася на світ Мацеста Єлізарівна, невідомо лише, скільки десятків років тому).
Вона нахилилась до нього, по-материнські торкнулася губами чола:
— Спасибі тобі, Карлушо, який ти уважний!
Саме о двадцятій п'ятнадцять Карло Іванович планував виголосити перший тост і випити першу чарку до дна. А там уже — як хто хоче. У Бубона ніхто нікого не насилував, нікого тут не примушували більше, ніж він може, і нікому не загрожували вилляти горілку чи вино за комір, якщо він не вип'є до дна.
— У нас демократія,— гордився своїм сімейним укладом Бубон, ніколи не наголошуючи, що в домі старша Мацеста Єлізарівна.— Але першу чарку за іменинницю треба до дна. За традицією.
Гості, як завжди, прибували поступово і несвоєчасно. Першим, звичайно, приїхав Сідалковський, бо він вважав, що точність — це тільки ввічливість королів і аптекарів, але не продавців гастрономів. Одначе з огляду на те, що до жодної з цих професій він не мав ніякого відношення (він відносив себе до чогось середнього між королем і провізором), ніде нікому про це особисто не казав. Підкотив Сідалковський до садиби Бубона на чорній приватній "Волзі", найнятій за останні карбованці, і зупинився навпроти металевої брами Карла Івановича. З вікна чепурного будиночка Бубонів долинали чарівні запахи смажені — настільки густі й гострі, що Сідалковський втратив красу слова й артистичні жести, з якими він щось довго пояснював приватникові, як своєму власному шоферу. Від тих запахів зміст їхньої розмови став нецікавий, і водій від'їхав від Сідалковського з наміром більше ніколи сюди не повертатися, хоч Євграф нагадав йому вслід:
— Не пізніше двадцять третьої!
Мацеста Єлізарівна виглянула з вікна, з якого видувалася напнута сліпучо-біла фіранка, схожа на вітрило яхти, що постійно надувалося невідомими для Сідалковського пасатами і виривалося на волю.
Мацеста Єлізарівна тієї ж хвилини з'явилася на порозі і швидко, наскільки їй дозволяв вік і вага, побігла назустріч Сідалковському. Вона була зодягнена у чорну плюшеву сукню, що горіла червоним кольором і скидалася на розпечену магму. Уста іменинниці цвіли порцеляновою посмішкою і милим спогадом про кращі молоді роки. Сідалковський підніс букет яскраво-червоних троянд, припадаючи до пухкенької ручки Мацести Єлізарівни. У відповідь вона подарувала йому свою усмішку, яка нічого не коштувала, але зігріла ніжну душу Сідалковського щирістю і теплом.
Потім прибув Стратон Стратонович Ковбик у супроводі Ховрашкевича та електрогітари. Стратон Стратонович не дуже полюбляв ходити в гості, але сьогодні був той день, коли він завітав сюди не лише віддати шану загадковому вікові Мацести Єлізарівни, а й для того, щоб своєю присутністю підтвердити, що всі оті пригоди Карла Івановича і Єви — не що інше, як нерозумні витівки Сідалковського. Ковбику хотілося, щоб його службова совість була чиста, як фіндіпошівський спирт до розкорковування пляшки. Він бажав, щоб у цій показово-зразковій сім'ї знову настали благодать і злагода, а миле й лагідне подружжя й надалі спало, як усе своє післязагсове життя, на одній подушці завбільшки з добру перину.
Стратон Стратонович стримано, як і належить керівникові, привітав Мацесту Єлізарівну, скромно вручив подарунок і з виглядом господаря дому попрямував по викладеній плитами доріжці до ґанку. Голова у нього на плечах сиділа гордо й високо. Так що навіть ті, хто бачив Стратона Стратоновича вперше, несподівано ставали меншими, а якщо були зависокі, то якось горбилися і згинались. Вишикувалися позад нього і йшли, як казав Сідалковський, у кільватері. Стратон Стратонович, заклавши руки за спину, ступав солідно і поважно. Так керівник делегації оглядає виставку, а перекладач-гід, запобігаючи перед гостем, усе детально пояснює йому. У ролі гіда цього разу був Бубон-старший. Вони зайшли в густий тінистий сад, де павуки порозвішували між гіллям яблунь сріблясті тенета, а мухи виконували свій останній реквієм.
— Куркуля видно одразу,— кинув свій перший дотеп Стратон Стратонович.— А ще скаржаться, що бідно живуть... Де б ото собі таку домину придбати? А то живеш в отій комуналці — й дихнути нічим!
Бубон, наче виправдовуючись, щось йому пояснював, але Стратон Стратонович до того не дуже дослухався.
— А чому б ото не винести в сад стола та не посадити людей на лоні природи? День же який!
— Зараз зробимо,— послужливо сказав Карло Іванович.— У цю ж мить, Стратоне Стратоновичу.
Карло Іванович навіть у рідному домі не почувався господарем, коли тут перебував Ковбик.
На веранді продзеленчав електродзвоник.
— Кого ще там принесло? — запитав, звертаючись до Ховрашкевича, Стратон Стратонович.
— То прийшов Максим з Майолікою. То я так і знав. То я вам скажу, що Масик, коли...
— Ви що — уже десь нюхнули чогось? — перебив його Ковбик.
Поки вони уточнюють між собою ці незначні деталі, повернемося назад до обвитої плющем хвіртки Карла Івановича і разом з вами зустрінемо цю милу пару, яка дарувала такі рожеві посмішки Мацесті Єлізарівні, що навіть пишні троянди Сідалковського, котрі стояли на підвіконні в індійській інкрустованій вазі, раптом зів'яли і набрали світло-рожевого кольору. А на тлі рожевої сукні Майоліки, що скидалася на домашній абажур, вони зовсім поблідли.
Арій Федорович Нещадим, очевидно, десь по дорозі зустрівся з незалежним ні від кого Чигиренком-Рєпнінським, якого ненавидів за демократизм і бороду. І вважав, що йти йому з Даромиром поруч — це нечуваний компроміс. Але сьогодні усіх фіндіпошівців дорога вела до садиби Карла Івановича Бубона, як свого часу усі дороги вели до Рима.
— Життя зіткане з протиріч,— промовив Сідалковський, вмощуючись у винесене Музою крісло-качалку.
— Ви про що? — недовірливо зиркнув на нього Стратон Стратонович.
— Про Арія Федоровича і Даромира!..
— А-а, то так,— погодився Ковбик, бо Нещадима він не любив майже так само, як і Сідалковського, але свято вірив у френологію і останньому все ж довіряв більше.— З такою мармизою,— кивнув у бік Нещадима, який запізнився і тепер розгублено для чогось тер хустинкою скельця своїх окулярів,— благородним не будеш. Чи не так, Сідалковський?
— Який магазин, така й вітрина,— відповів Євграф, поплескуючи себе по холошах штанів лозинкою, котра йому, певно, здавалася тростиною.
— Киньте ви мені насвистувати марші Шопена...
Сідалковський не відповів. Чи то не хотів заперечувати Стратонові Стратоновичу, чи просто не встиг поперед Ховрашкевича.
— То, я пробачаюсь, Стратоне Стратоновичу,— настроюючи струни, почав Михайло Танасович,— але дозвольте з вами не погодитися.