Чутка про похід стала під кінець лютого виразнішою, і 28 лютого Тарас писав до Рєпніної 528, що "навесні споді ваються походу в степ на побереж’є Аральського моря, щоб будувати там нову фортецю. Хто бував в тих походах, той, рівняючи їх до життя в Орській фортеці, називає останнє Едемом! Яково ж то там, коли тут Едем! Одно мене журить туди не ходить почта, і доведеться рік, а може, й три, коли переживу, не листуватися ні з ким близьким мойому серцю!.. Лякає мене теперішня хвороба — цинга, а в степу, кажуть, вона жахливо лютує! Страх! Перше я дивився на природу одухотворену і неодухотворену, як на найсуцільніший малюнок, а тепер буцім у мене очі перемінилися: ні ліній, ні барв, нічого не бачу. Чи вже ж оце почуття пре красного я навіть загубив ? А я ж так беріг його! так голубив його! Ні, мабуть, я тяжко прогрішив перед Богом, коли так страшенно караюся!"
Жах того сподіваного походу в степ не покидає Тарасової душі; пишучи 7 березня до Андрія Лизогуба 529, він каже: "Як пришле Варвара Миколаївна (Рєпніна) обіцяних книжок, тоді я і тяжкого походу, і Аральського моря, і степу безлюдного не злякаюся; одна тільки туга гризе моє серце: як заженуть у степ, дак не доведеться ні одного листа прийняти, ні самому послати; бо туди почта не доходить. От моє горенько! А може, доведеться рік або й другий простерегти нікчемне море".
527 Чалий, с. 70.
528 К[иевская] стар[ина]. — 1893. — Кн. II. — С. 265.
529 Чалий, с. 71.
Похід, що так журив Тарасову душу, був ніщо більш, як поміркована урядом експедиція через степ на Аральське море, щоб описати береги його й збудувати форт біля моря Аральського. З експедицією, властиво морською, під кермою /277/ капітана-лейтенанта Олексія Бутакова мусив іти до Раїму цілий відділ оренбурзького війська і валка киргизів з верблюдами, везучи потрібні харчі, пристрої, а задля плавби по морю двоє розібраних суден. Більша частина війська того повинна була лишитися в Раїмі яко залога і там збудувати форт. Шевченко більш за все і боявся, щоб не попасти до тієї раїмської залоги.
Бутаков родом був з Миколаєва, належав до Чорноморського флоту, проживав часом в Одесі, де теж часто проживали і Рєпніна, і Лизогуб. Я гадаю, що Бутаков був з ними або принаймні хоч з Рєпніною знайомий, і, певна річ, як людина освічена, він і без того відав про справу кирило-мефодіївців і Шевченка. Я певен, що він приїхав до Оренбурга з готовою думкою: чи не можна запомогти Тарасові, взявши його до своєї експедиції. А в Оренбурзі, се ще певніше, вдалися до його з просьбою про се Тарасові приятелі, і між ними капітан генерального штабу Карл Іванович Герн.
Бутаков вдався до командира оренбурзького війська генерала Обручова, просячи нарядити до експедиції й Шевченка, яко доброго маляра-художника, неминуче потрібного в експедиції, щоб змалювати береги Аральського моря.
Герн був в Обручова за ад’ютанта, і йому поталанило напутити останнього, щоб вволив волю Бутакова. І от 5 мая бригадний командир генерал Федяєв пише до командира 5 батальйону майора Мєшкова: "По наказу начальника корпусу (Обручова) прошу, щоб ви рядового з вашого батальйону Тараса Шевченка завели в реєстр тих 200 жовнірів, що підуть в Раїм, і переписали до 4 батальйону" 530.
530 Киев[ская] ст[арина]. — 1896. — Кн. II. — С. 130.
V
Експедиція Бутакова рушила з Орська 11 мая р. 1848 531. Експедицію становили: дві роти жовнірів, дві сотки уральських козаків, гармати і 600 киргизів. Так каже капітан Косарєв 532; Шевченко в "Близнецах" 533 додає, що в обозі експедиції було 3000 возів і 1000 верблюдів.
531 Туркес[танские] губ[ернские] вед[одомости]. — 1891. — № 15 — і Киев[ская] ст[арина]. — 1896. — Кн. II. — С. 246. Шевченко в "Близнецах" визначає 12 мая, а в другому місці 22 мая, але се, очевидно, — помилки у його.
532 Киев[ская] ст[арина]. — 1892. — Кн. II. — С. 246.
533 Близнецы, с. 228. /278/
До Раїму експедиція прибула 19 червня, значить, цілих шість тижнів вона була в дорозі; а звернувши увагу на те, що з Орська до Раїму — не більш 800 верстов, спостережемо, що експедиція щодня проходила менше трьох миль. Воно й не диво: експедиція йшла то голим степом, то глибокими пісками, а спека стояла така, що в піску можна було спекти яйце. Подорож по оцій пустині записав Шевченко в своєму оповіданню "Близнецы" 534. "Першого ж дня — каже він 535, — я нічого не бачив і не чув, опріч хмари куряви та возів, башкирів, верблюдів, напівголих киргизів-погоничів при верблюдах. Другого дня ранок був чудовий. Перед нами був рівний без краю степ, застелений ковилем, немов білою скатертиною. Ніде ні куща, ні балки, нічогісенько, опріч ковилю, та й той і не поворухнеться, наче скам’янілий, ні шелесту в степу, ні щебетання пташки, навіть ящірки нема: одно слово — нічогісенько, опріч ковилю. Німо, мертво. Сонце йшло вгору, і от степ буцім здригнувсь, поворухнувся, і за кілька хвилин на обрії показалися білі хвилі срібні. Степ став морем, а бокові аванпости почали рости, більшати і в одну мить стали кораблями з розпущеними жагликами. Чари стояли недовго: за півгодини степ прийняв свій вид звичайний; а з-за обрію стала показуватися біла хмара: то був дим. Горів степ. Підвечір перед заходом сонця стало видно й біле полум’я. Скоро прийшла ніч, полум’я все червонішало і наближалося до експедиції: стало видко червоні язики: увесь обшир, видимий вдень, облився огняними цівками. Картина була дивна!"
Дійшовши обгорілим степом на четвертий день до річки Карабутихи, де був уже форт, експедиція цілий день спочивала. Рушивши далі, перейшли ще дві річки — Ямин-Кайрокли і Якши-Кайрокли. Фізіономія степу — все та ж пустиня. Перейшовши через річку Іргиз, експедиція зупинилася спочивати біля могили "багатиря" Дустана, де стояв зліплений з глини пам’ятник. На сьому саме місці учора натовп хівинців напав на попередній обоз експедиції, кільки чоловіка було вбито, кількох полонено. "Тут, — каже Тарас, — я вперше бачив обезголовлені тулубища людські".
534 Ibidem . — С. 228 і далі.
535 Тут розповідь ведеться з уст героя повісті — Саватія Сокири. — Ред.
536 Яман-Кайрокли. — Ред.
Пройшовши чотири форти, експедиція двічі спочивала біля озера, а потім ночувала й спочивала цілий день біля /279/ річки Амаловни 537. За оцією гнилою річкою починаються жахливі Каракуми, себто — чорні піски, котрі тягнуться на протязі 80 верстов. День був тихий і палкий. Цілий день ішла бесіда про Каракуми. Хто бував там — розповідав про них жахливі речі. Експедиція рушила геть досвіта, поспішаючи, щоб до спеки перейти піски. Але ж замість спеки подув такий північний вітер, що люде мусили одягатися в шинелі і три дні не скидали їх. Опівдня третього дня вітер почав стихати і підвечір зовсім затих. До криниць було ще 10 верстов. Почалася страшенна спека. Ніколи до того Шевченко не зазнав такої великої жадоби пити і ніколи не пив такої паскудної води, як в той день. Передовий виділ, виряджений, щоб знайти і вичистити криниці, не знайшов їх. Експедиція прийшла до гнилої, гіркої і кисло-солоної води: не процідивши її, не можна було в рот взяти, бо вона кишіла вошами і мікроскопічними п’явками. Спочивши, експедиція рушила далі годин за дві досвіта. Скоро почало сходити сонце, показалася безкрая блідо-рожева рівнина. То було висхле озеро; дно його покрив тонкий пласт білої, наче цукор, солі. Такі рівнини попадалися вже по дорозі, але ж не такі безкраї, як оця. Світ сліпив очі і не давав дивитися. Чимало людей увечері захоровало на очі; мусили закривати очі волосяними сітками. Потроху — горби піскові меншали і показувалася рівнина; а за нею далеко-предалеко синіла гора. На четвертий день після того показалася на обрію синя смуга. То було Аральське озеро-море. Два дні по тім експедиція простувала берегами гнилих солоних озер і потім знов вийшла на рівнину з кущами саксаулу. Звідсіль два переходи до озера Камишлибаша (затока річки Сирдарії); експедиція рушила вночі, бо вдень не спроможна була; спека стояла 40°; на піску за 5 хвилин можна було спекти яйце. Нарешті, зробивши ще кілька переходів, експедиція підійшла до Раїмського форту 538. На рівнині вал, а на валу довга казарма, вкрита очеретом. От і увесь форт. Назустріч експедиції вийшла трохи чи не вся залога, з блідими, безрадісними, наче в узників, тварами.
537 Уймули. — Ред.
538 Раїм засновано р. 1847.
З сього коротенького нарису добре знати, яка то тяжка була подорож. Як же в сій подорожі поводився наш славний Кобзар?
Про се маємо не однакові звістки.
Капфер, що був за фельдфебеля в одній з тих рот, що /280/ перебували в Орську, розповів 539 от що: "До солдатської звичайної одежі, тим паче до походної, Шевченко не був призвичаєний, бо йому трошки пільжили (!!). Рушили в похід. День був гарячий, без вітру, сонце пекло немилосердно; киргизи поскидали навіть верхні халати. Тільки що переправилися ми через річку Ор і пішли зеленим тоді ще степом, як Шевченко зразу упав. Духота повалила його. Підбігли до його офіцери, лікарі, ротний командир почав був кричати на його, та бачить, що діло не гаразд і пожалів його. Положили Тараса на віз і рушили далі. Небавом він очуняв і поправився".
Перший біограф Шевченків, небіжчик Маслов, розповів, що увесь похід з Орська Шевченко зробив пішки, окремо від роти, яко художник-волонтер. Люде освічені, які були в експедиції, поводилися з ним яко з рівнею і де в чому услу говували йому. Перехоже життя повне інтересу, новина вражіння і привітливе поводження начальника експедиції вернули Шевченкові колишній душевний спокій і примусили забути про сучасне. Привілля широкого степу, яким переходила експедиція, нагадувало Шевченкові рідні його степи українські. Раз він був здивований випалюванням киргизами трави в степу і зараз же змалював картину тієї пожежі 540.
539 Русские ведомости. — 1895. — № 242. — 2 вер.].
540 Маслов [Маслій] В. П. Тарас Григорьевич Шевченко: Биографический очерк. — М., 1874.
Не відомо мені, звідкіль Маслов добув такі звістки; гадаю, що від княжни Рєпніної; а остання теж чула, мабуть, від когось такого, що сам не був в експедиції, а передавав з чужого голосу. "Неісходима пустиня" — як називав Шевченко киргизький степ, не могла нагадати йому українських степів, не могли його розважити і ті картини подорожі, які ми бачили вгорі..."
У другого біографа — у д.