Бо розплющення очей у рабів єсть небезпечним для панів. Сю останню задачу мусить взяти на себе національна інтелігенція. Це її право і обов’язок".
Далі він говорить, що в історії української нації національна інтелігенція раз у раз відігравала ганебну й "сороміцьку" роль, зраджувала, ворохобила, інтригувала. Але рідко коли служила своєму народові, ніколи не вважала свої інтереси спільними з інтересами цілої нації, ніколи не хотіла побачити спільності тих інтересів. Автор звертається до цвіту української нації, до її найкультурнішої верстви і говорить, що українська інтелігенція мала б стати заступником всього українського суспільства, має стати на боротьбу за інтереси всього народу.
Махновський писав: "Часи вишиваних сорочок, свити та горілки минули і ніколи вже не вернуться. Третя українська інтелігенція стає до боротьби за свій нарід, до боротьби кривавої і безпощадної. Вона вірить у сили свої і національні, і вона виповнить свій обов’язок".
Міхновський чесно і болісно переживав за свій народ і його безрадісне буття. Він закликав: "Ми відродилися з ґрунту, наскрізь напоєного кров’ю наших предків, що лягли в боротьбі за волю України. Ми виссали з молоком наших матерів стародавню любов до нашої нації, до вітчизни і її свободи і ненависть до насилля над нами". Далі закликав:
"Ми востаннє виходимо на історичну арену і або поборемо, або умремо. Ми не хочемо довше бути євнухами, не хочемо довше зносити панування чужинців, не хочемо більше зневаги на своїй землі. Нас горстка, але ми сильні нашою любов’ю до України. Сини України, ми, як той Антей, доторкаючись до землі, наберемось усе більшої сили завзяття. I кожен, в кого ще не спідлене серце, озветься до нас. А в кого спідлене — до того ми самі озвемось".
Цей рішучий, проникнутий великою любов’ю до стражденного українського народу голос сколихнув українську інтелігенцію й українську молодь.
Одночасно стара українофільська інтелігенція на чолі зі своїм лідером, відомим істориком Володимиром Антоновичем, об’єднується під натиском молодої інтелігенції та створює Українську зальну організацію — УЗО (1897). Вона являла собою федерацію у складі 20 громад. Осередки УЗО, її видавничі відділення продовжували просвітянську справу в багатьох областях України. Велике значення мало проведення свят шевченківських роковин, ювілеїв М. Лисенка, I. Котляревського. Ця організація створила фонд підтримки української патріотично–просвітницької діяльності. Стара українофільська інтелігенція все ж не могла рішуче об’єднатися в політичну партію. Радикальна молодь і тут подала приклад.
У березні 1900 р. була оприлюднена в Галичині, а потім поширена по всій Україні брошура Міхновського "Самостійна Україна". Вона фактично стала політичним кредо нової політичної партії — Революційної української партії — РУП, що виникла у Харкові 29 січня 1900 р. Основоположниками цієї партії були діти класичних українофілів–громадівців, котрі започаткували в 80–х роках XIX ст. українське національне відродження і культурницьку працю. Це були Дмитро Антонович, Боніфат Камінський, Михайло Русов, Левко Мацієвич — рада чотирьох.
Виникнення цієї партії на східноукраїнських землях було першою організаційною спробою українського визвольного руху, який намагався виступити під гаслами незалежності України на політичній арені.
Партія РУП, яка постала з молодої інтелігенції нової генерації, була першою політичною партією в Наддніпрянщині. Із появою РУП українська суспільно–визвольна боротьба вийшла на політичну арену.
Та, на жаль, РУП була неоднорідною. В її середовищі створюються різні фракції, котрі згодом почали виділятися в окремі політичні організації. Так з неї вийшли Українська соціал–демократична спілка, Українська соціал–демократична робітнича партія. Українці не мали досвіду політичної боротьби, взаємодії й толерантності. Через те фракційне розмежування завжди загострювалось до взаємної неповаги і ненависті, геройством вважалася непримиренність, а не вміння знаходити компроміс.
Це проявилось уже в першій політичній партії, яка через фракційну боротьбу не змогла стати провідною і сильною. Суперечки і сварки завжди точилися навколо двох питань — ставлення до соціального і до національного питання. Одні безапеляційно запевняли, що лише соціалізм дасть українцям повне визволення; інші переконували, що лише в українській національній державі зможуть бути захищені і соціальні, і культурно–освітні інтереси.
У той же час в Україні складається й інший напрямок суспільної думки, котрий був пов’язаний з діяльністю такої видатної особистості, як В’ячеслав Липинський. Це був ідеолог українського монархізму, який у новітніх умовах вивчав проблему українського державотворення й обґрунтовував її модерними політичними положеннями. Липинський походив із польського шляхетською роду із Волині: він навчався в Києві, Кракові, Женеві. Замолоду усвідомив себе українцем, багато писав про необхідність повернення польської шляхти до українства. Розуміючи наближення міждержавних і соціальних конфліктів напередодні Першої світової війни, Липинський прагнув за кордоном створити політичний центр українського самостійництва, з якого згодом зріс Союз визволення України. Він брав участь у створенні Української демократично–хліборобської партії (1917), Українського союзу хліборобів–державників, для яких написав політичну програму. Вона базувалась на принципах власності і державної суверенності України. Липинський став видатним творцем та ідеологом української консервативної концепції "трудової монархії" у вигляді гетьманату, яка, на його думку, найбільш доцільною була для України.
Липинський, як і інші теоретики, вважав, що без вищої політично свідомої верстви населення, яка є носієм влади, не може постати держава. У новітніх умовах він став продовжувачем ідей колишніх польських "хлопоманів", які голосно заявили про себе ще в 60–х роках XIX ст. в особі В. Антоновича, Т. Рильського та їхнього гуртка, які, маючи польське походження, стали українськими патріотами.
Вивчаючи історію державотворення, Липинський, як історик за фахом, визначив у суспільстві три джерела влади: сила військова, економічна, інтелектуальна. Ці три сили і витворюють три основні типи влади: це — класократія, демократія і охлократія.
Класократія — це лад, за якого є рівновага між владою і свободою, між силами консерватизму і силами народу. Демократія — лад, за якого порушується рівновага між владою і свободою на користь свободи. Охлократія означає абсолютне панування сваволі натовпу, свободи стихії, демократії, яка не має нічого спільного з державним управлінням.
Ці три типи влади Липинський вважав понадчасовими, тобто вони існують у різні епохи та в різних народів.
Для України, як і для кожної держави, твердив він, єдино прийнятним типом влади може бути тип класократії, наявність рівноваги між консервативними і прогресивними силами. Для цього, вважав Липинський, треба йти шляхом пробудження почуття солідарності між постійними мешканцями України, без огляду на їхню соціальну належність, віровизнання, етнічне походження чи національно–культурну свідомість, щоб з’єднати їх спільним почуттям української батьківщини. Він вважав, що носіями ідеї українського визвольного руху можуть стати не лише представники інтелігенції, а також і керівники виробництва, тобто промисловці й хліборобські керівники, а також військові керівники. Між іншим, у цьому плані його погляди збігаються з ідеями Ф. Ліста, про які ми говорили раніше, з тими ідеями, які оволоділи визвольним рухом у Європі ще з середини ХІХ ст.
Таким чином, за Липинським, українство мусило знайти свій вияв не так у політичних партіях, як в органічних понадкласових з’єднаннях. Через те він різко критикував табір української демократії та охлократії — анархістів, лівих ультранаціоналістів, які народжувались у період революційної боротьби 1917–1920 рр., вважаючи, що їхня діяльність призводить до дестабілізації суспільних процесів і панування сваволі натовпу — охлократії.
Утім, ідеї Липинського не справили відчутного впливового ефекту на життя української суспільності. У Наддніпрянській Україні на початку XX ст. формувалися інші політичні партії, котрі й визначали напрямки політичної боротьби в Україні.
Це були партії, які почали активно виходити на політичну арену в суспільній боротьбі: РУП, Українська соціал–демократична робітнича партія, українські соціалісти–революціонери, ліберальна партія, яка виділилась із УЗО і об’єднувала помірковану українську інтелігенцію. Згодом вона перейменувалась на радикально–демократичну партію. В 1908 р. радикально–демократичні діячі заснували Товариство українських поступовців — ТУП, яке стало провідною організацією в Наддніпрянській Україні перед Першою світовою війною. Організаторами його були члени Української демократично–радикальної партії, які мали на меті об’єднувати всі опозиційні рухи, громади, групи для оборони українства від наступу шовіністичного самодержавства.
До керівництва товариства належали тоді відомі діячі українського визвольного руху — М. Грушевський, Є. Чикаленко, С. Єфремов, С. Петлюра, Л. Старицька–Черняхівська. До 1917 року ТУП керувало усіма діями визвольного руху в Україні. Його неофіційними органами були щоденники "Рада", що видавався в Києві, і "Украинская жизнь", що виходив у Москві. Вони сповідували ідею парламентаризму, конституціоналізму і, звичайно ж, федералізму з Російською державою. Проте навіть ця така лояльна до Російської імперії програма викликала обурення і з боку російського уряду, і з боку російських партій і течій, які мали силу в Україні. У 1911 р. міністр внутрішніх справ П. Столипін писав: "Історичним завданням російської державності є боротьба з рухом у теперішнім часі, який зветься українським і містить у собі ідею відродження малоросійської України на автономних національно–територіальних засадах". А в 1914 р. уряд розпочав арешти серед тупівців — і першим було заарештовано М. Грушевського.
На жаль, ця організація висувала в основному культурницькі постулати.
Переважна більшість політичних партій Наддніпрянської України стояла на позиціях автономного співжиття в межах федеративної Російської держави.