Перейдемо Стугну й підемо на вежі. Он вони — за рікою!
Всі повернулись до Стухни. Тепер дивилися на неї іншими очима, ніж перше. Тепер бачили в ній не окрасу зеленого світу, а ворога, який став на перепоні і якого треба здолати. Повновода широка Стугна ще несла в собі каламутні весняні води. Могутньо крутила в чорториях вирви, щедро залила лозняки й очеретяні острівці, частину лугу на обох берегах, перетворивши підходи до них у грузькі болота. В них копошились пуголовки, жаб'я, п'явки…
— Переступити Стухну не так легко, боярине! — заперечив Янь Вишатич Потоку.
Знову подивилися на Стугну. І вдалині, на другому боці ріки, всі угледіли враз мерехтливі чорні цятки на обрії. Мимовільно у груди воям прибула войовнича сила.
— Он вони, бачите? Ідуть уже! — Коли ратник близько бачить ворога, його рука тягнеться до піхов, щоб витягти меч.
І тоді говорить серце воїна, а не розум державця.
— Як скаже великий князь. Йому слава — йому і поношеніє, — відступився Янь Вишатич.
Усі притихли. Святополк не міг сказати інакше, як уже сказав.
— Будемо битися. Чого ж і прийшли сюди. Поганців треба прогнати подалі в степи.
Мономах мовчав. Коли бог жадає згубити мужа, то найперше одбирає у нього розум… І сії холуї, котрі слухняно догоджають честолюбству Святополчому, першими ж накивають п'ятами, коли половчини почнуть обходити їх своєю великістю ратною.
Смисленому провідці не годилося б отак бездумно кидатись на ворожі списи. Треба було б зважити свої і чужі сили. Перемогу необхідно ліпити спроквола, терпляче, яко здатель храм кладе із плінфи й каменю — камінець до камінця, піщинка до піщинки. А тут сліпо кидаються в бій… І ніхто ж не знає, яка сила упаде на плечі кожного…
Шумувала ріка повноводою хвилею. Збивала на бистринах і вирвах коней, відносила течією униз, хлюскала в обличчя, в рот…
Ой Стугно — річко непривітная, пощо не спинила нерозумних звитяжців? Пощо своїми берегами прикрила їм обрій і сіру хмару, що владно повзла високими травами за довколишніми пагорбами і обходила з обох боків перевтомлених переправою воїв? Пощо приховала, як у тій хмарі вигострювались залізні мечі і наконечники стріл та списів, щоб пронизувати неприкриті тіла русичів?! Не спинила русичів, зрадливице-ріко! Бо знала, що спинити жадання волі не можна. Бо те жадання вище за саме життя!
Не встигли ратники руські ще й повисихати, як сіра хмара обступила їх з усіх сторін.
Вої вмить сполчились. Ще мокрі, ще важко дихали від боротьби з каламутною хвилею. Коні брижили шкіру, форкали, струшуючи із довгих грив краплини води. А вже повітря розрізав шалений свист і лемент. Уже земля здригалась від удару копит ординських… Велетенською сірою зграєю летіли половчини над землею, підминаючи під себе перші шереги русичів. Летіли навально, неспинно, ошаліло. На ходу цілились із луків стрілами, метали списи, вихоплювали свої криві мечі.
Святополча рать спиною уперлась у берег Стугни. Праворуч — Мономахова дружина, ліворуч — Ростиславова. Тривожно трубили турячі роги. Бойові звуки бурунили кров у тілі. Коні роздували ніздрі, напружували м'язи для шаленого бігу, ладні зірватися щомиті в політ. Одержимий політ крізь життя і крізь смерть…
Зметнулись угору князівські бунчуки й корогви. На шоломах князів заяріли червоні ялівці. Немовби пломінці вогників. Бряжчали металеві кільця кольчуг та калантарів[79]. Коротко брязкали мечі.
— Р-р-ушай назад! — першим гукнув Мономах. — Займемо місце між валами! Нас обходять!
Святополк отетерів. Назад? Авжеж… між валами… між отими валами древніми, змієвими, коли стати, то за спиною буде в них не ріка, а град Трипіль… вали і заборола…
Святополк мовчки махнув і своїм бунчуком. Схилився до Яня Вишатича, що їхав поряд із Гордятою-Василієм.
— А де починаються ті вали?
— Коло Триполя і починаються… — невдоволено буркнув Вишатич.
Знову переправа. Боротьба з хвилями. Лаштування коней… Але вали недалечко — за два поприща…
Половецька орда спинилась на березі Стугни. Рать руська вислизнула з величезного зашморга, який приготували їй половецькі хани, намагаючись втопити у хвилях ріки.
Орда кинулась у воду, посунула до валів. Але доводилося брати їх уже приступом з обох кінців. Русичі були як у фортеці. Над їхніми головами свистіли половецькі стріли. І лиш у двох місцях поміж валами дзвеніли мечі. Величезна сила ординська оточила Ростислава і відтиснула його од Святополчих ратей. Полки Ростислава потонули в сірій половецькій хмарі. Тоді половці налягли на Святополка, знизу і зверху, з вершини валів.
— До Триполя! Біжім до Триполя! — кричав Янь Вишатич, відбиваючись од половчина, що летів на нього збоку. Поряд були Гордята і Святополк. Раптом Янь угледів, що Гордяту арканом стягли з сідла. Вишатич крикнув до Святополка. Тому ближче було до Гордяти. Але князь обернувся до своїх воїв і гукнув:
— До Триполя! — і першим кинувся до града… Вишатич рвонув свого коня до Гордяти, але вже було пізно. І тільки
757
якийсь ратник, угледівши біду, ударом меча розрубав аркан.
У цю хвилю Мономах відбивав свого брата Ростислава від незчисленної орди. Повз них мчала під захист градських валів дружина Святополка. І не спинилась. Зім'яла ряди Мономахових полків.
Мономах вихопився на вал, огледів усе баралище. Воно кипіло, як у казані. Скільки око сягає, бурунилось сірими шкіряними чечаками[80], списами, блищало мечами — велике мовчазне половецьке море… І не видати йому краю… І серед них маленькими острівцями б'ються вої руські, зім'яті дружиною Святополка. Ось-ось поглине їх сіра хвиля… упадуть буйні голови під копита степових огирів… Підняв бунчук, нахилив у бік Стугни.
— За Стугну! За Стугну!
Князя не чули. Але всі бачили, куди нахилився його бунчук. Завертали коней туди.
Гей, князю Святополче, пощо, нерозумний, привів на погибель синів руських? Пощо утік за вали Триполя-града, покинувши братів своїх?
За Мономахом продирався з своєю дружиною Ростислав. Уже біля ріки його наздогнала половецька стріла — впилася в руку… Він бачив спасенний протилежний берег, на який уже вибиралися русичі… Прожогом кинувся у хвилю… З голови злетів шолом… рука… рука… не піднімалась…
— Князь тоне!..
— Де він? — Мономах, що був уже попереду, завертав назад. Як і не було Ростислава. Десь у глибинах чорторию зачепився, певно, за коріння…
— Іди, князю, на берег. Пошукаємо самі брата твого, — відпльовувався водою Нерадець. — Гей, Слав'ято, Борисе!.. Ану біжіть берегом до тих верб! Може, там випливе!
Сонце червоно сідало за довгі синюваті смуги хмар. Ніби обпилося крові на лютій січі й обважніло. Сідало швидко. Над зсивілим степом розливалися рожеві сутіні.
Мономах водив берегом Ростиславового коня, вдивлявся, чи не випірне з води братова голова, рука, тіло… Не ховав сліз, що текли по шоках і по бороді… Кляв Святополка. Збирав своїх вцілілих людей. Тікати додому! У свій град Чернігів.
Святополк же замкнувся у Триполі. Але вночі, коли згасли навколо града половецькі кострища, зі своєю дружиною вискочив через ворота і помчав до Києва. Щоб перегнати Мономаха…
Ганьба ж бігла поперед нього…
Не встиг Святополк віддихатись, як хан Тугоркан зі своєю ордою примчав до Києва, увірвався за річку Желань і погромив княжу дружину. "І побігли наші від іноплемінців, і падали, поранені, перед ворогами нашими, і багато погинули, і було мертвих більше, ніж біля Триполя…" — скорботно водив писалом печерський ігумен Іван.
Де ж ви, державці землі нашої? Де ж ваші високі слова і старожитні заповіді, які ви присягались леліяти, не жаліючи живота свого?..
Могутній володар половецьких орд хан Тугоркан все ще стояв за Желанню. Не жадав іти в степи. Хижим оком, яко шуліка, виміряв звідси відстань до Ярославових валів і Золотих воріт Києва. Знав уже добре: не більше десяти
поприщ, чверть дня тихої ходи. Тепер він змусить златоглаву столицю русичів схилити перед ним свою звитяжну горду голову. І нарешті він забере у лукавих ромеїв йому обіцяне золото: за розор Русі. Давно муляє її могуть візантійським царям. Доки стоятиме Русь, доти не спатиметься їм спокійно. Тому й мусять запобігати перед усіма кочовими ордами — платити їм багато золота, щоб шарпали постійно її землі… І Тугоркану обіцяно чимало… Але тільки обіцяно… Тепер же він спинився біля валів Києва. Один стрибок — і давній небезпечний сусід Візантії буде повержений. І забряжчить важке ромейське золото в шкіряних мішках Тугоркана! Але нині київські можці запропонували йому відкуп. Не тільки сріблом-золотом і табунами. Сказали йому: київський князь Святополк давно удівець, дай йому в жони свою дочку Тотуру. І твої онуки тоді дістануть руську землю у спадок. По "Руській правді". І будемо жити в мирі й злагоді. Тугоркан довго розмислював. Яка користь від того буде їм, половцям? Тотура покладе початок нового роду руських князів — з половецькою кров'ю. Вони стануть великими князями на Русі, і орди степовиків стануть їм могутньою підмогою. Тоді це буде єдине — Русь і Степ. Тоді вони разом зможуть зламати шию ромейській Візантії, що постійно і на половців нацьковує то печенігів, то булгар та іншиї племена. Візантія часто руками ж половців побиває — печенігів та булгар. Цар Олексій Комнін недавно запросив Тугоркана і хана Боняка іти проти печенігів. І половці жорстоко їх побили. Але ж чи вистачить золота у ромейських царів, щоб одкупитись від з'єднаних ратей половців і русичів? Чи не дешевше буде возносливим ромеям схилитись перед силою Степу і посадити на трон царський половецьких князів? Адже ромейці хибили голови перед завойовниками норманнами, готами, булгарами, хозарами… їхні вожді не раз сиділи на цареградському троні…
Хіба не Візантія одвічний ворог їхній? Олексій Комнін оточив себе людьми низькорідними і вождями кочових племен. Імперію шарпають постійно норманни, печеніги, турки, а всередині її роз'їдає ворохба церковна — спалахують бунти богомилів, павликіан, виступають м'ятежні супротивники Комніна — Девгеневич, псевдо-Лев…
Як ніколи, зручний час для половецького набігу!
Але самі половці Візантії не зрушать. Їм би у пригоді стала Русь. Тож нині він і замислився. Добрі слова мовлять київські бояри! Тепер він перехитрить лукавих ромейців. Раніше вони штовхали його на Русь, віднині — він, Тугоркан, поведе великі раті на Візантію.