Відповідаю укр. мовою. Молоденький править за перекладача — він мені недарма з першого погляду видався слов’янином. Дуже швидко розчиняють мою валізу, виймають з неї передусім мою кишенькову портфельку, витрушують документи, гроші. Пильно додивляються, схоплюють якусь телеграму й питають, що то за телеграма, від кого, який її зміст. Кажу їм, що на відстані не можу вгадати, бо там є кілька телеграм, тож не знаю, про яку саме мова.
— Телеграма з 1/ХІ, — підкреслено нагадують мені і тут же поскорюють грубо: — Ну! Відповідай негайно! У нас, щоб ти знав, треба моментально відповідати! Ну!
І не встиг я рота розкрити, як над моєю головою пролунало по-російському:
— Отвєчай, є...[неценз. — Ред.] тваю мать! Сукін син! — і той довготелесий кощавий помішник з усього розмаху баданув мене кулаком в обличчя. Це не було боляче — рука в нього сухенька, легенька, — проте довге шумне дзвеніння застрягло мені в усі. Я сіпнувся якраз у той момент, коли його рука падала в ударі, тому він зачепив мою щоку лише частково і найсильніший удар припав на вухо. Я знав, що коли б кинувся на того кощавого, то зробив би з нього каліку, але й мені тоді був би одразу кінець. Може, тому й провокували. Ні, мене ви не спровокуєте. Я лише гордовитіше підвів голову і сказав, що не можу заради потрібної їм швидкости брехати: хай ближче покажуть мені ту телеграму, і тоді я скажу. Показують. Вгадую одразу й відповідаю:
— Це привітання від п. Галини Пітон в річницю мого одужання, бо торік 1/ХІ я міг померти і не помер.
— Гдє син? — питає той же кощавий, а я, дивлячись на нього, думаю: то або зі старих денікинців, або з німців-колоністів.
— В Дрогобичі, — кажу, — в школі вчиться.
Тоді слідчий:
— Як ви опинились в Галичині? Коли приїхали? Чому не зголосились до нас?
— Я опинився з дозволу Реісікоттепсіаиіг’и, штамп якої стоїть онде у моєму пашпорті. Приїхав наприкінці лютого. Не зголошувався до СД, бо не знав, що це треба конче робити. Мене у Львові замельдували на поліції, я дістав належні харчові картки, і оскільки домоуправління, де я оселився, не вимагало більше жодних формальностей, то я був певен, що всі намісні формальности вже полагоджено.
— Ви брешете! Ви — доросла інтелігентна людина, тому ви не могли не знати, що всі, хто приїздить з Рейхкомісаріату України, конче мусіть зголоситися у нас і дістати остаточний дозвіл на перебування у Львові чи в ґ.ґ. Кажіть краще правду: ви хотіли приховатися.
— Ні. Коли б я хотів приховатися, то не дозволив би одразу ж у пресі й радіо широко розрекламувати мій приїзд. Адже про цей приїзд повідомляло навіть Берлінське радіо, а за ним щось вісім столиць світових держав, геть аж до Шанхая включно. До речі, текст цього повідомлення є ось тут при документах.
— Чому у вас друкарська машинка?
— Я письменник, це — мій виробничий варстат.
— Але був наказ усім приватним особам машинки негайно віддати до нім. управлінь. Чому ви цього наказу не виконали?
— Мені в Києві дозволили користатися зі своєї машинки як співробітникові ДНБ і, крім того, відомому письменникові.
— Звідки у вас так багато грошей? Га?
— Нещодавно вийшла у Львові книжка моїх творів, а тепер друкується друге її видання, отже, у мене якраз на цей час припав мій річний заробіток, мій авторський гонорар.
— Ви давно належите до комуністичної партії?
— Ніколи не належав.
— Ви давно працюєте в агентурі Комінтерну?
— Ніколи.
— Який військовий чин ви маєте? Полковника чи генерала?
— Ні те, ні друге. За совєтським визначенням, я рахувався лише військовим кореспондентом, співробітником корпусної газети.
— Чого ви приїхали до Галичини?
— Лікуватись.
— Куди ви їздили з Моршина під час пересування банди Ковпака?
— Нікуди.
— Неправда! — грюкнув слідчий кулаком по столі й визвірився, втрачаючи терпіння. Кощавий знову підскочив, знову замірився, розмахнувся... але не вдарив, тільки кріпко матюкнувся й додав:
— Большевицкая морда! Ми тебя скоро научім говоріть правду!
Слідчий тим часом розгорнув теку, взявся пошепки щось з неї
вичитувати й раз по раз поглядати на мене, ніби вивіряючи. Потім постукав пальцем по тих папер[ах] і значливо сказав мені:
— Слухайте, Любченко, тут про вас геть усе докладно сказано. Тут, може, є таке, що ви вже й самі трохи позабували. Отже, раджу вам не прикидатись, не крутити, бути одвертим — це тільки полегшить вам розв’язання вашої надзвичайно неприємної справи.
— Я, пане слідчий, як бачите, не дитина і не ідіот. А тому ждіть од мене тільки сміливої правди.
Він тонко посміхнувся, перезирнувся коротко з іншими і раптом, глянувши позад мене, гаркнув:
— Скажете ви нарешті чи ні?
"Чи ти здурів? — думаю. — Що ти від мене ще хочеш?" — і я мимоволі озираюсь. Он воно що! Позад мене сидить на стільці якась жінка середніх років у темному плащі і такій же хустці. Вона в свою чергу визвірилась до слідчого:
— Чого ви до мене причепились, коли я нічогісінько не знаю й не можу назвати цих прізвищ. Робіть зі мною що хочете, бийте мене, ріжте мене, а я все одно не скажу, бо не знаю. Не знаю!
Вона підвелася й почала вимахувати кулаками:
— Посадіть мене краще у в’язницю. Засудіть мене! Зашліть мене! Розстріляйте! А коли я не знаю, то не знаю! Не знаю — от і все!
Вона наробила такого руху й галасу, що слідчий стурбовано замахав і собі руками, — мовляв, годі, припиніть це безглуздя. Але вона не хотіла заспокоїтись. Молоденький перекладач доводив їй, що найкраще поводитись тихо, що все одно, кінець кінцем, вона примушена буде все сказати, що їй аж ніщо не допоможе, і раз її квартиранти, бодай короткочасні, втекли, то вона за них мусить відповідати. Жінка була українка, ще й сварливої та сміливої вдачі. Я постеріг, що її затяжність і навальність таки справді впливає на слідчого, дещо бентежить, змішує його, а в решти викликає легку насмішкуватість.
Зненацька слідчий, кощавий і перекладач вискакують у кори-тар. Я лишаюсь нерухомо там, де й стояв, і тепер тільки помічаю, що в ширінці мені трохи мокро, трохи вже бризнуло там. Тоді мене опановує якийсь неймовірний протест, я хочу кричати, мені ще пашить ліва щока й шумить у вусі, мені страшенно болять два пальці на правій руці після кайданів, мені душа вся болить невимовно за цю велику несправедливість і наругу, я ось зараз кинувся б та потрощив усі ці столи з телефоном та паперами, але натомість я стою, мов скам’янілий, і в цю хвилину з якимсь солодким злорадством, розуміючи, що я жахливий нахаба, і мовчазно глузуючи, я даю собі волю й усе вчорашнє молоко, воду, супи пускаю в штани. В ту ж мить під моїми ногами на чистенькому паркеті утворюється чимала калюжа. Я навмисне топчусь по ній, розчвакую болото моїми великими спортовими черевиками, які бовтаються на ногах, бо, вивозячи мене з в’язниці, не дали'мені часу їх зашнурувати.
Жінка, звичайно, бачить це — хай собі бачить. Озираюсь і зустрічаю її великі співчутливі, але трохи злякані очі.
Раптом кличуть мене до коритаря. Ведуть у найдальший най-темніший куток. Показують якусь газету українську, вимахують нею перед моїм носом і твердять, що серед укр. інтелігенції мають тепер німці багато ворогів. Ці вороги — націоналісти. Всі галдикають, каркають, погрожують, лаються, вимахують грізно руками над моєю головою. Бачу, що це — найпримітивніший спосіб, яким хотять вони мене ошелешити, спантеличити (як і тим безглуздим ляпасом), затуркати до краю. Раз так, то я охоче їм сприяю і вдаю геть затурканого. Тоді слідчий каже мені:
— Ми знаємо, що ви большевицький шпик, агент Комінтерну. Але це нас менше цікавить. Нам цікавіше знати про ваші зв’язки з бандерівцями, вашу роль в укр. націоналістичному русі. Оце головне — запам’ятайте. Йдіть, подумайте як слід і, коли ми вас покличемо, приготуйтесь розповісти всю правду. Зрозуміли?
— Так. Лише одного не розумію: в чому ж мене ви обвинувачуєте? В большевизмі чи бандеризмі? Поєднати ці дві крайності неможливо. Отже, мусіть бути щось одне.
— Не хитруйте. Але коли вже так рішуче хочете знати, то от вам: більше ми віримо у ваш бандеризм. Кріпко над цим подумайте. Ясно тепер?
-Ні.
— Ну, то ходімо.
Заходимо знову до тієї ж кімнати. Слідчий одразу звертає увагу на велику калюжу там, де я стояв.
— А це що? — вирячив очі й присікавсь до мене.
— Я хворий, — спокійно відповів я йому.
— A! Donner weter! — схопив він ганчірку, кинув на долівку й, поступивши на ганчірку ногою, завзято почав витирати. Потім розлючено кинув до жінки: — Даю вам терміну ще пять днів. Через пять днів знову прийдете сюди і, вже пригадавши собі все, ото все нам і скажете.
— Ні. Я прошу мене заарештувати, ув’язнити, засудити, бо все одно я й через п’ять днів нічого нового вам не принесу.
— Геть! — вигнав він її, мало не виштовхавши за двері, а вона однаково продовжувала сваритись і зарікатись.
Я попросив дозволу сісти й запалити. Крізь зуби, з поглядом зненависти слідчий дозволив. Я знав, що це моя остання цигарка і смакував її з особливим задоволенням.
Слідчий готував мені писане спрямовання до в’язниці і, між іншим, поспитав, хто ота Галина Пітон — німкеня, може? Я коротко розповів: хто, де саме познайомився з нею.
— А фото її маєте?
— Так. Аж кілька. Онде, в портфельці.
Він поглянув:
— О, яка гарна жінка! Дуже гарна! (інші теж наблизились поглянути). А це — ваш син? О, так само гарний хлопець! Шкода, щоб такий хлопчик пропадав сиротою. Ну, йдіть, Любченку, подумайте добре, пригадайте все, — ще раз справді щиро вам раджу. Ваша справа, кажу вам не заради залякування, дуже-дуже погана. Поможіть собі, коли можете. Од вас самого багато залежить.
Молодий перекладач наклав інші кайданки мені на руки (просто браслети та ланцюжок, не такі болючі) і повів мене на другу вулицю — Коперника — до в’язниці. Ось навпроти знайомий гарний будинок № 42, колишня власність гр. Більського, вивезеного большевиками 1940 р. В цьому будинкові був клуб письменників, і тут 5/ІХ — 40 р. відбувся мій літературний вечір, той дуже вдалий, значливий з широким розголосом вечір, за який на мене впала ще одна підозра НКВД. Ах, Руто, ти теж була на тому вечорі! А ось просто через вулицю, ще ближче, знайомі вікна на другому поверсі — там міститься музична школа і там кілька місяців тому я договорився про виготування нової редакції лібретто до "Енеїди" Лисенка.