Вона приїхала сюди в справах. Це стосувалося батька. Не так уже й багато могла вона для нього зробити, доки він жив, тепер хотіла увічнити його пам'ять. Ще рік тому вона замовила скульптору роботу, а тепер настав час подивитися, що з того вийшло. Вона хотіла, щоб у тій скульптурі відбилися і її любов, і неможливість присвятитися тій любові. Ще нікому у світі не вдалося розрахуватися зі своїми батьками, хіба тільки у своїх дітях. Соломія дітей не мала.
Коли вона обережно постукала до кабінету скульптора, ніхто не озвався. Соломія роззирнулася. Це була скоріш виставка скульптури, ніж вітальня. Населена безліччю мармурових і бронзових фігур, вона викликала тривожні відчуття, як на цвинтарі.
— Синьйоріно Соломеа!— почулося радісне.— А я вже посилав за вами. Я знав, що ви у нас на гастролях.
— Значить, роботу вже закінчено?
— Так, залишився тільки напис, але я не мав тексту.
— Я принесла.
— А... то дуже добре! Ходімо.
Вони проходять ще дві кімнати і нарешті дістаються майстерні. Дах над нею скляний, освітлення тут м'яке і рівне. Соломію здивували порядок і чистота. їй багато доводилося бувати в майстернях художників, скульпторів, і в неї склалося враження, що безпорядок — неодмінна риса таких приміщень. А тут! У цій чистоті приємно працювати.
Скульптор підійшов до фігури, запнутої вологим покривалом, і стягнув його. Так, це було те, що вона бажала. З білого італійського мармуру... Біля високої гранчастої колони, в жалобі схиливши голівку, у довгій тозі стоїть дівчина... Богиня співу... Силует її нагадує скульптурну постать самої Соломії. І не диво, що потім у народі піде поголос, немовби то сама Соломія зображена. Не раз і їй спадало на думку, коли полишала вона бідний сільський цвинтар у Білій, ніби то тінь її залишається з мертвим батьком; він завжди жалівся, що не встигає наговоритися і надивитися на свою улюбленицю, що доля жорстока до нього, бо не дає йому можливості бути коло неї. Тепер тінь із тінню розмовлятиме... Бо на все добре життя коротке.
— Тут,— сказала Соломія, вказуючи на підніжжя пам'ятника,— тут викарбуйте ці слова.— І простягнула білу картку, на якій чітко було написано: "ВСЕ З ТОБОЮ, В ПЛАЧУ І НАДІЇ..."
А в Мілані нетерпляче ждав на повернення Крушельницької Артуро Тосканіні.
У ті перші місяці знайомства з ним співачка наближалася до апогею своєї слави, а видатний диригент уже досяг її. Але шість років різниці між ними тільки підтверджували їхню професіональну і духовну рівність. На той час Соломія вже точно окреслила коло своїх вимог до життя і обов'язків щодо нього. Зрозумівши характер свого часу, вона віддалася переконанням, які захопили її в юності, і ніколи не зрадила їм. Потреба бути вірною так глибоко закладена в єстві Крушельницької, що ніколи не вимагає від неї додаткових зусиль. Крім професійних інтересів, що захоплювали її цілком, Соломія не тільки не цуралася, швидше — шукала суспільних обов'язків, може, не досить легких для неї,— та їх вона свято дотримувалася. Ці якості були глибоко притаманні її натурі, яка характеризувалася зовнішньою замкнутістю, і мовчазністю, й напруженим ритмом внутрішнього життя. Власне, це робило Крушельницьку деякою мірою "небезпечною", створюючи навколо неї дивне коло високої частоти, яке відчував кожний, кому доводилося бути поруч. Соломіїна присутність опромінювала, викликала бажання ще раз побачити співачку, ще раз відчути її привабливість.
А чоловіки? Яку, власне, роль відігравали вони в її житті і яке місце вона їм відводила? Необережні палко закохувалися в неї. Вона ж бо така прекрасна і проста у своїй красі, така доброзичлива, такий м'який усміх опромінює її обличчя. Вони спішили... швидше до перемоги... і наштовхувалися на мармурову гору. Все залежало тепер від швидкості, яку вони розвинули, на великій — рідко хто врятовувався.
Найбільш уперті не вірили, повторювали спроби... а потім розповсюджували чутки. їх шокувало те, що жінка, яка, тільки гайнувши поруч, залишала по собі струмінь, наче трепетне повітря у спечний день, перемагала, не піддаючися сама. Вони не вірили.
В Італії під час гастролей Соломії довелося фізично оборонятися від одного такого невіруючого. Він пробрався в її убиральню, і, коли вона залишилась одна, вийшов зі своєї схованки, наставивши на Соломію пістолет, і сказав:
— Вибирайте, синьйора,— любов чи смерть. Розпалюючи себе, він підійшов занадто близько. Соломії вдалося вибити з його руки зброю. Пролунав постріл...
Коли прибігли люди, вони побачили досить кумедну ситуацію — італієць лежав на підлозі, а Соломія стояла над ним із пістолетом в руках.
Вона не зосереджувалася на коханні, так, як ніколи не зосереджувалася на повітрі, яким дихала.
Колись любов завдала їй болю... Почуття, не пов'язане з творенням, було занадто нетривким... лише вкладене в працю — ставало вічним. О, вона знала ціну таким метаморфозам! Любила і прагнула їх у коханні. Можливо, це збіг обставин, але після Кракова вона не відкривала своє серце надто довірливо й поспішно перед тими, хто не був причетний до її мистецтва.
Й ніколи не відповідала жодним порухом на плітки. Колись вона писала, що "живучи між чужими, поволі втрачаєш і щирість, і правду". Соломія не перебільшувала, але чужина виховала в ній обережність і стриманість. Ці якості дуже були помічними в житті, і майже ніколи вона не зраджувала їм. Та були випадки, коли навіть Соломіїна витримка не допомагала, і тоді з її уст зривалася різка відповідь. Одна високоповажна старіюча дама, яка ніби була шанувальницею Соломіїного таланту, запросила її на раут. Після спектаклю хтось із меценатствуючих аристократів влаштував банкет. Соломія не могла відмовитися, та не любила, як ми знаємо, загулюватися — дотримувалася режиму. Рівно о дев'ятій вона, як Попелюшка, тихенько зникла з банкету. Тоді одна пані почала стверджувати — примадонна зникає до коханця. Хіба ж може молода жінка заради якоїсь там дисципліни так обкрадати свою молодість?
Якимсь чином ці розмови дійшли до Соломії. Наступного разу, ще на якомусь вечорі, та ж пані з милою посмішкою, завидівши Соломію, поспішила їй назустріч.
— Ах, синьйора Соломія! Я так рада вас бачити... Я з заздрістю тут пропагую ваш спосіб життя. Запевняю всіх, що в цьому — грунт вашої краси.
— Дякую, мадам. Я поважаю вашу діяльність. Людей, які обманюють, завжди поважають.
— Чому?— розгубилася пані.
— Ах, мадам!— у тон їй, посміхаючись, відповіла Соломія.— Неправда завжди так заспокоює.
її побоювалися і поважали.
Тосканіні жив своїм мистецтвом — як і Соломія, а тому вони не могли не зустрітися і не полюбити одне одного.
Спорідненість душ — найбільші узи, які можуть з'єднувати людей.
їх палка любов до музики, глибина інтерпретації драматичних творів і героїв забезпечили їм ту славу, якої вони досягли під час короткого співробітництва.
Відданість Артуро Тосканіні своєму мистецтву вражала сучасників і на початку, і в кінці його творчого шляху. Абсолютна музикальність Тосканіні, відчуття ним музичного твору підкорили Стефана Цвейга, і більш як через тридцять років від часу, про який ідеться, він напише:
"З надприродною ясністю знає він, що хоче: тепер його завдання — примусити оркестрантів беззаперечно підкоритися його волі, щоб перетворити ще не здійснений образ у закінчений задум, оркестрове виконання, музичну ідею — у реальні звуки і зробити законом для всього оркестру ту недосяжну досконалість, яку він один чує внутрішнім слухом. Титанічний труд, справа майже не до виконання — різні натури і таланти мусять із фонографічною тонкістю відчути і відтворити задум однієї-єдиної людини... І лише в ці часи розумієш творчість Тосканіні не тільки як явище мистецтва, але як і моральний подвиг..."
У звичайному житті Тосканіні майже нічим особливим не виділявся. "Коли бачиш його тет-а-тет,— продовжує Сте-фан Цвейг,— або в тісному колі друзів, може виникнути парадоксальна думка, що ця людина, відома своїм найтон-кішим слухом, насправді трохи глухувата. Ходить він чи стоїть — у нього звичайно відчужений вираз обличчя... Видко, що він чимось поглинутий, він вслухається, він марить, і всі його п'ять відчуттів зайняті цією внутрішньою роботою... Але як тільки він взяв у руки диригентську паличку, як тільки поставив перед собою завдання, яке він мусить виконати, відчуженість перетворюється в причетність, творчі сни — в жагучу волю до дії. Одним рухом випрямлений стан, по-військовому розправлені плечі, перед вами — полководець, повелитель, диктатор. Гостро і полум'яно блищать з-під кошлатих брів чорні, звичайно матові, як оксамит, очі, біля губ з'являється вольова риска, кожний нерв на руці, всі органи чуттів напоготові, все приведене в бойову готовність,— лише підійде він до пульта і виміряє наполеонівським поглядом свого супротивника, бо завмерлий у чеканні оркестр для нього в цю хвилину неприборкана орда, яку він має перемогти, свавільне, неслухняне створіння, яке він ще має підкорити закону і порядку. Він бадьоро вітає своїх друзів, піднімає руку, і в ту ж мить його всевладна воля, як атмосферна електрика на тонкому вістрі громовідводу, вже накопичилася на кінці його чарівної палички. Один помах — і стихія виривається на свободу — і всі інструменти співзвучно слідують чіткому і мужньому ритму, який задав диригент. Далі, далі, ще далі — і ось ти вже живеш і дихаєш в лад музиці".
Але так гарно, як описує Цвейг, вигляділо все тільки в театрі, на спектаклі — не репетиціях часом бувало зовсім інакше. Якось Соломія стала свідком бурі. Вона прийшла на репетицію у вільний день, їй хотілося подивитися зовнішній вигляд спектаклю, показати Нусі маестро. На жаль, ще у фойє її попередили, що маестро забороняє чужим бути присутніми на репетиції.
Соломія відіслала сестру в найближче кафе з обіцянкою за годину повернутися. Нуся не втратила від цього доброго настрою. Навпаки, вона любила години, коли залишалася одна зі своїми власними справами. Магазини, вулиці, люди — все було до її послуг. Вона вміла себе розважити.
Коли Соломія всілася в останньому ряду партеру, з оркестром, здавалося, все було гаразд. Вона слухала хор із першої картини і пригадувала Петербург... Зима, палаци, схожі скоріше на міражі, створені безперервно падаючим снігом...