Ніна вам не
розказувала?.. Це будинок мого друга, там батьки його живуть. Прекрасне місце... Але зрозумійте: без-пер-спек-тив-но!.. Моя вам порада: подавайте документи на філософський факультет. У вас є здібності. А я вам
допоможу.
Я намагався його переконати, що філософія — не моя стихія. Власне, я не проти філософії, але не за рахунок механізації сільського господарства.
— Слухайте! — засміявся Юрій Тихонович. — Як це у вас виходить?.. Ви ж зраджуєте робітничий клас... Я жартую, звичайно. Але щоб отак ні сіло ні впало перекинутись на протилежний полюс... Люди із села їдуть до міста, а ви навпаки. Треба жити духом сучасності. Там ви зариєтесь у землю. І здібності свої зариєте.
Коли вичерпались усі його арґументи, він запитав:
— З Ніною у вас серйозно?
— Звичайно.
— То невже ви гадаєте, що вона вам буде біля свиней ходити?
Я навіть образився:
— Які свині?.. Літературу викладатиме. В Семенівці нову школу будують.
Юрій Тихонович роздратовано махнув рукою.
— Знаю. Але це не для неї. Познайомтеся з життям сільського
вчителя. Чи здатний він прожити без корови та без городу?.. Тут спустився ліфтом у гастроном — і вся рахуба. А там що ви будете їсти?.. Ми з дачі аж у райцентр на базар їздили. Вісімнадцять кілометрів. Так у мене ж "Волга"...
— Мотоциклом привеземо, — простодушно випалив я, виповідаючи
свою давню мрію.
— А взимку? А коли дороги розквасить? Е-е, молодий чоловіче!
Село поки що не для інтеліґентів. То здалеку на нього дивитися приємно.
Та, може, влітку відпочити. А жити в селі... Не раджу.
Я потім усе це переповів Ніні.
— Нехай не лякає, — сказала вона, нахмурившись. — Є дещо важливіше від смаженої телятини.
Припала щокою мені до грудей.
Ось вона яка, моя Ніна!..
Отож не ображайся, мамо, що інколи в неділю проминаю зупинку, де ти махала мені на прощання. Ніна дуже хороша. Я її люблю!
V. МІРА ЖИТТЯ
Задощило в наших лісах. Інколи падають такі тумани, що далі, ніж на відстані протягнутої руки, серед білого дня майже нічого не видно. Правда, дещо побачити можна, але невиразно: замість дерев проступають їхні розмиті обриси. Таке враження, мовби світ щойно почав творитися. Колись оці обриси стануть соснами і дубами, а поки що стовбури та гілки лише ледь-ледь означені — вони швидше нагадують сіруваті, напівпрозорі тіні, аніж реальні дерева. Як дитячі хрящики іще не кістки, так оці тіні ще не дерева. Лише підійшовши впритул і торкнувшись пальцями кострубатої кори, ти помітиш, що творення вже відбулося — просто треба світ оцей трохи протерти, як вологу шибку — і все стане на свої місця. Те буде зроблено, звичайно: ось подме з півночі холодними вітрами, і тоді туман обернеться на волохатий іній.
Якось Поліна Костянтинівна, стоячи на автобусній зупинці, бачила: я звернула з шосейної дороги та й зникла в лісі. Вона живе в місті, на роботу їздить автобусом. Для неї ці ліси виглядають дикими і страшними. Отож наступного дня вона мені сказала:
— Це неможливо! Щоб у наш час... Невже вам не страшно? Чому ви
до людей не перебираєтесь? Там же, мабуть, і звірі є.
— Є.
— Які?..
— Козулі, дикі кабани.
— Ой, Софіє Кирилівно!.. Я на вашому місці померла б від страху.
Самій серед лісу... Та ще в такий туман... А раптом щось станеться? Хто
ж вас почує?
— Ніхто не почує, — відповіла я, сміючись, бо добре знаю, що
нічого не станеться.
І все ж одного разу могло й статися.
Було це надвечір. Дійшла вже до Солодкого горба, як раптом бачу: назустріч мені сунуться дві велетенські постаті. Що то були тварини, я швидше зміркувала, ніж розгледіла. Попереду заворушився туман. Так, просто сизий туман ворушився, та й годі. Ледь-ледь вгадувалися контури — не розбереш одразу, що то за істоти. Не люди — це добре видно. Може, коні з лісництва. А може, корови. Тільки чого ж вони такі великі?..
А коли вже лишалося метрів десять, я побачила: лосі!..
В наших лісах вони з'явилися нещодавно. То були перші посланці північного племені лісових мешканців — мирних, але не таких уже і безпечних, як дехто гадає.
Звір є звір. З лосем жартувати не можна — він цього не любить. Його зброя — ноги. Але яка ж то зброя! Зевс не вміє так орудувати своїми блискавицями, як лось орудує ногами.
Та всі ці застороги я висловлюю на тверезу голову, а в ті хвилини моїм серцем заволоділо зовсім інше почуття: незбагненна радість! Чи, може, захоплення. Але то було щось високе, не буденне. Мені хотілося, щоб ці лісові велетні (два метри заввишки!) іще хоч трохи постояли на дорозі — туман заважав їх розгледіти. Я навіть підійшла ближче — і тепер ми непогано бачили одне одного.
Темно-брунатна шерсть, рухливі, насторожені вуха. Попереду стояла безрога лосиха. Голова самця ховалася в кущах, тому я не зумію описати, як зблизька виглядають лосині роги.
Самець на мене, видно, не звертав жодної уваги, а лосиха трималася так, як належить триматися звірові, коли він іще не знає, хто перед ним — друг чи ворог. Напевне, вона зрозуміла, що в мені немає нічого
ворожого — я стояла непорушно, всім виглядом намагаючись показати,
що хочу лише привітатися та й піти собі далі.
Лосі відступили з дороги, але недалеко, — стояли серед дубів і пильно наглядали за мною.
Що ж мені було робити? Іншої дороги немає. Пройшла просто перед їхніми мордами — якби лось того захотів, він міг би дістати мене копитом. Але вони вивчали ліси, котрі прийшли обживати. Я була для них лише сусідкою по території — отож вони спокійно зважували, чи можна жити зі мною в доброму сусідстві.
Я не зумію висловити того почуття, з яким повернулася додому. Про страх не було й мови — він був цілком відсутній. Я переживала щось схоже на пробудження. То було пробудження серця: воно збагатилося чимось новим, незвичайним...
Минали дні. До нас уже приїздила Надійчина мати — добра сільська жінка, яка чимось мені нагадала тітку Параску. Все їй у нас подобалося — і те, що хмизу скільки завгодно, і особливо те, що корові є де
напастися. То нині чималий клопіт.
Про переїзд вона обіцяла подумати, але наказала Надійці, щоб уже зараз побалакала з лісниками, аби хтось із них город виорав. Такого там бур'яну розвелося, що його тепер за кілька років не вибереш. То ж руками вибирати доведеться, бо у пирію таке люте коріння, що картоплину наскрізь прогризає.
Мені запропонували відпустку, бо вона пропаде, — адже ж рік уже кінчається. Я погодилася її взяти, а тепер не знаю, як із тим бути: надворі мокро, а в хаті нудно.
Та якось неждано-негадано взулася в гумові чобітки, зодягнула плащик поверх вовняної кофти і, залишивши Надійці коротеньку записку, вирушила на шосе.
Сергія не застала ні вдома, ні в "Сільгосптехніці": на те ж вона й "летучка", щоб літати.
Ну то куди ж тепер? Тільки не додому. Хоч я там уже й не самотня, та все ж мені чогось не вистачає. У Надійки свої клопоти — земні, господарські. Я їх шаную, звичайно, але сама не про те думаю.
Я майже була певна, що Павло навідається до мене, а він лише привіти передає через Сергія. Що це — чоловіча дипломатія? Чи, може, так завантажений роботою, що й про друзів згадати ніколи? А можливо, тоді, коли ми прощалися, він таке в очах моїх прочитав, що й надія в його душі зломилася. В ті хвилини я справді була далека від того, щоб подавати йому надію: після пожежі днів зо три ходила сама не своя.
Повернулася на шосе, не знаючи, куди ж мені їхати. Знов і знов Семенівка спокою мені не давала — все чомусь перед очима з'являлася. Давненько я її не бачила — невдовзі після війни. То було велике село, схоже на інші українські села. Починалося воно рідким дубовим пралісом, що заводив тебе в широке межигір'я, де текла річечка, яку вже тоді збиралися загатити. Осадчий розказував нам із Василем, що вся низина в межигір'ї буде залита водою — колгосп збирався створити кілька великих ставів.
Отже, Семенівка тепер повинна бути вельми мальовничим селом. А де ж будується Нова Семенівка?..
Проте межигір'я було не повністю забудоване — воно таке велике, що там кілька сіл розмістити можна. Нова Семенівка, напевне, будується нижче або вище...
Доки я про це роздумувала, біля мене спинилася біла "Волга". Я впізнала: це ж та сама, яка за Павлом колись приїздила, а він її відпустив. Водій, вийшовши із машини, привітався зі мною, мов з родичкою.
— Куди вам, Софіє Кирилівно?
— Та, може, в Семенівку.
Не знаю, чому я так вирішила. Дорогою потім виправдовувалася перед Степаном — так звали водія.
— Можливо, син туди поїхав. Я його не застала в "Сільгосптехніці".
— Це недалеко, — заспокоїв мене Степан. Грейдерна дорога була
розквашена дощами й розбита машинами, які возили буряки. Але хлопець так вправно перескакував калюжі, що міські таксисти могли б лише
позаздрити його майстерності.
Ставків у Семенівці виявилося тільки два, але вони були великі, повноводні. Хати збігали до них терасами. Дерева ще не скинули пожовклого листя. Особливо багато було тополь. Я не звикла до цього дерева — наші хуторяни тополь не садять, бо в нас і так зелено.
— То вам до колгоспу? — запитав Степан. Я завагалася. Трохи подумавши, запитала:
— А де ж будівництво?
Степан, розвернувши машину, зупинив її, потім показав:
— О-он... Бачите?..
Там, де починався верхній ставок, стояла майже готова водокачка. Це було кілометрів зо три від старого села — вгору по межигір'ю. Я пам'ятала опис макета у Серґієвому зошиті, але тут, на природі, нічого не впізнавала. Готових будинків іще не видно — подекуди можна помітити лише цегляні стіни, виведені під дах. Але крокви поки що не ставили.
— Ви часом не знаєте Осадчого? — запитала у Степана.
— Хто ж не знає Карпа Трохимовича? — засміявся водій. — Його
далеко знають.
— Якщо можна... Давайте заїдемо до нього.
— Глина розмокла. Забуксуємо, Софіє Кирилівно.
— Тоді не варто.
— А! Будь що буде! Трактором витягнуть. — І, хитрувато примру
жившись, додав: — Я скажу Павлові Михайловичу, що ви приїхали.
Я зіщулилась від такої прозорливості. Тіпун тобі на язика, лукавий кмітливцю! Ти пояснив мені те, чого я й сама про себе іще не знаю. Хіба ж я до Павла приїхала? Просто сина розшукую. Та, може, Карпа Трохимовича провідати хочу. А до чого тут Павло? Ну, звичайно, ми знайомі. Так то ж завдяки Осадчому.
Хата Карпа Трохимовича стояла по той бік межигір'я — на самісінькому белебні.