Біль і гнів

Анатолій Дімаров

Сторінка 56 з 190

Канюка стояв у військовій пілотці, в шинелі наопаш. Був

приземистий, але дуже широкий в плечах, майже квадратний: природа, мабуть, не обділила його силою. До того ж тримав у руці важкенний кілок і весь час тримався од Федора на такій відстані, щоб у разі чого можна було скористатися саморобною зброєю.

— Так тобі що? — запитав іще раз Світличного: по тону Федір зрозумів, що Канюка все ще придивляється до нього.

— Перевдягтися. У цивільне.

— А хто тебе до мене направив?

— Сам натрапив.

— А в мене що, магазин, щоб пре вдягати? Ідуть та й ідуть, а де тії одежини настачиш?

— Нема? Так і скажи...— розсердився Федір.

— Мо', і є, та не для всіх! — одрізав Канюка.— Отаких гарячих перевдяга уже німець! — Він все ще приглядався до Федора, вірніше, не так до Федора, як до мундира на ньому. Врешті сказав: — Пішли, мо', що й найдемо...

Повів Світличного до комори. Комора стояла у глибині двору, віддалік од вулиці, і поки Федір ішов за господарем, йому все здавалося, що у дворі чогось бракує. "Собаки! — здогадався нарешті.— Такої, щоб м'ясо од кістки одривала". Не витримав, запитав:

— А собака де?

— Утопив,— відповів незворушно Канюка.

— Навіщо?

— Щоб отаких, як ти, не полохав. От я його під воду й пустив, щоб розумнішим був.

Підійшли до комори. Канюка повозився з замком, перший зайшов досередини, сказав Федорові, що ступив за ним слідом: і

і — Постій на місці, я каганець засвічу, і В коморі пахло мишами, цвіллю. Іще чимось пахло, пахло найдужче, важко і їдко, Федорові' був уже знайомий цей запах, тільки він не міг ніяк пригадати, врешті його мов освітило: [гак завжди пахне в казармі, коли бійці, повернувшись з тяжкого походу, розвішують повсюди мокре, просякнуте потом і сіллю обмундирування. Той важкий дух намертво стояв у коморі, і цовітря од нього аж гусло.

і Канюка тим часом засвітив каганець. У тьмяно-червоному світлі Світличний побачив шинелі, що висіли на вбитих у стіну гвіздках, солдатські штани, гімнастерки. Канюка підступив до Федора, помацав полу кітеля:

, — Танкіст, чи що? Мов такої одежини й не бачив.

— Парашутист,— знайшовся одразу Світличний. І вже нетерпляче: — Довго ти будеш мене обмацувати? Давай свої лахи!

— Бач, гарячий який! А чого одіж мокра?

— Купався!

Канюка врешті одступився од Федора.

— Штани я тобі дам. І піджак Чоботи будеш міняти?

— Буду.

Канюка присів перед Федором, став мацати передки і халяви. Світличний тим часом примірявся до нього: набити морду чи ні? Відчував, що зараз його не подужає: добу ж не їв.

Оглянувши чоботи, Канюка пішов у глиб комори. Довго там шарудів, урешті вигулькнув з лахміттям у руках:

— Оце тобі піджак і штани. Осьо й черевики...

— Гіршого дрантя не міг дістати?

— Скажи й за це спасибі!

Федорові діватися нікуди. Вирвав сердито штани (латка на латці), подертий піджак, став скидати мундир. Втішався думкою, що Канюка рано чи пізно, а попадеться з оцим мундиром, і тоді його спитають, де дістав.

— Ну, дядьку, бувай! Не знаю тільки, якими ти очима дивитимешся, як наші повернуться!

— А в тебе не позичатиму!

— Спитають тоді тебе за солдатські шинелі!

— Йди вже, йди! Робиш йому добро, а воно ще й гавкає! Провів Федора аж до хвіртки. Пропустив попід ланцюгом —

і одразу ж на засув.

Федір тільки сплюнув. Сплюнув і подався на схід. Там за багато кілометрів лежала Полтавщина, там було село, що в ньому жила Тетяна і де він сподівався застати Олесю з синами.

Що робитиме далі, поки не знав. Знав лише одне: більше дурнем не буде і поліції-німцям отак з доброго дива до рук не дасться.

Йшов більше тижня і нарешті добрався до яру, до глибе чезного отого яру, з якого колись викурював банду Гайдука. Впізнав і невеликий гайок, звідки бив по його бійцях кулемет, і Марусину могилу на обрії, од якої розпочали кавалерійську атаку. Ось тут його загін не витримав — повернув назад, он там він завертав бійців у атаку, а там, поміж деревами, була січа: ота страшна кавалерійська січа, коли чутно лише хрускіт кісток та передсмертний заячий крик тих, що гинуть під шаблями. А ось де він лежав, поранений у ногу, а бійці по одному підводили до нього бандитів.

Схвильований, Федір ходив поміж деревами, розшукуючи сліди давнього бою, а розворушені спогади породжували все нові й нові картини. Виразно побачив Ганжу голову Тарасівської сільради, і Гінзбурга, секретаря повіткому. Де зараз вони, куди їх закинула доля, живі-здорові чи, може, вже й тліють у могилах? Болісно відчув незворотний плин часу що було, того вже не вернеш, і довго стояв, засмучений, на місці колишнього бою.

Стояв саме сонячний день — один з тих, які рідко дарує осінь. Після холодної ночі було свіжо, чисто. Над золотистими стернями, над обпаленими деревами пропливало в задумі сріблясте павутиння. Ні війне, ні дихне. Павутиння пливе й пливе, мов наслане з іншого світу, непідвладне законам тяжіння. Федір вирішив отут і пообідати, тим більше що йшов давно і підбив уже ноги. Пригадав, що на дні цього велетенського яру була криниця, відчув навіть смак її води, її прохолодну прозорість і вже не міг перебороти спокуси: став спускатися донизу.

Спуск той тривав дуже довго, за ці роки яр мов ще більше поглибшав,— Федір то пробирався крізь густі вовчі зарості, то зривався із кручі, а дна все не було й не було. Яр западав кудись у безодню, і чим нижче, тим дикіше, понуріше ставало у ньому. Нарешті стрімкий спуск скінчився, Світличний пішов звивистим дном, що спершу було дуже вузьке, так що він руками міг доторкнутись водночас до протилежних стінок, а далі ширшало й ширшало, все густіше покривалось травою, аж поки за вигином зазеленіло розлоге плесо. Коли Федір ступив на нього, здалося, він марить: на густій мураві паслися коні.

Коней було двоє, і обоє наче вийшли з казки. Один гнідий, з густою блискучою гривою, другий сірий, у яблуках, грива ж біла, як льон, чиста уходжена шкура аж лисніла на сонці, довгі хвости акуратно заплетені. Федір стояв приголомшений, його

; циганське серце було упокорене, зачароване з першого ж

! погляду. Це були істоти горді й красиві, свідомі своєї великої цінності. Досить було подивитися, як вони паслися, як нахиляли

і голоьи, по-лебединому вигинаючи шиї, як переступали ногами,

і щоб зрозуміти їх високу породу.

Звідки вони узялися? Як уціліли в оцій веремії? Як тут

І опинилися?

На галявині нікого не видно, і як не приглядався та не прислухався Світличний, так і не помітив нічого підозрілого. І Лишалося тільки думати, що коні самі забрались до яру. ! Одбилися од табуна, коли їх гнали на схід, та й розкошують І собі на оцьому пасовиську місяць, другий. Тільки чому ж тоді ' вони спутані?

! Федір поправив торбину, ще раз провів настороженим ! поглядом по чагарниках, що з усіх боків нависали над І галявиною. Обережно пішов до коней.

Коні враз одірвалися од паші, насторожено звели голови.

— Кось, кось, кось,— тихенько покликав Федір.— Кось, кось, кось...

Гнідий, схрапнувши, стрибнув набік, обпалив Федора , вогнистим оком. Сірий же, мабуть, був лагідніший або не встиг іще здичавіти, бо тільки прищулив вуха, коли Федір поклав йому руку на холку.

— Ану одпусти!

Федір стрибнув од коня, повернувся рвучко на голос. По той бік галявини стояв чоловік, він наче виріс з-під землі. Світличний сахнувся од нього, та одразу і зупинився: чоловік був без зброї. Тож коли б дійшло до сутички, то ще невідомо, хто кого. І Світличний, уже з викликом дивлячись на незнайомця, запитав:

— А ВОНИ ЩО: ТВОЇ?

— Хоча б і мої.

Щось у голосі, в інтонації цієї людини було дуже знайоме, ' хоч Федір міг би заприсягтися, що він ніколи не бачив досі ні оцього сивого волосся, ні непривітного, геть у зморшках обличчя, ні похмурих очей під густо навислими бровами. Та водночас наче й зустрічався, якщо не з оцим чоловіком, то з його двійником.

Щось схоже на усміх пробігло й по обличчю незнайомця. Навіть очі, насторожені до цього та непривітні, якось не те що потеплішали, а мов освітилися зсередини вогником.

— Не впізнаєш?

— Та начеб десь зустрічалися,— відповів непевно Світличний.

— Десь,— усміхнувся чоловік.— Ти звідки мандруєш?

— Звідти,— невиразно кивнув набік Світличний: хоч чоловік був і без зброї, а там хто його зна, що він за один.— А ти що тут робиш?

— Хіба не бачиш: коней пасу.

— І давно пасеш?

— Скоро місяць. Паші вдосталь, то куди поспішати? Помовчали. Потім чоловік запитав:

— Обідав?

— Саме збирався.

— То пішли пообідаєм.

Не чекаючи згоди, чоловік пірнув у кущі. Подався за ним і Світличний.

Дерлися вгору, чіпляючись за гілля, за довге коріння, що гадючим плетивом слалося по землі, аж поки вибралися на відкриту місцину — п'ятачок утоптаного грунту. П'ятачок упирався в стіну з білої глини, там була викопана яма, в ямі над розжареним вугіллям звисав закурений казанок, у ньому щось виривалося паром з-під покришки. Чоловік обережно зняв казанок, поставив на землю. Мовчки, мовби й забувши про Федора, пішов до одного з кущів, що обступили густо галявину. І лише зараз помітив Світличний курінь. Невисокий, добре замаскований, він злився з листям: можна було за три кроки пройти і нічого не побачити.

Чоловік виніс попону, розкинув, а зверху прослав рушник. Дістав окраєць черствого хліба, дві ложки, ніж, поставив глибоку дерев'яну тарілку. Так само мовчки висипав з казанка густий паруючий куліш, аж тоді звернувся до Федора:

— Сідай, чого ж ти...

Тоді Федір, скинувши торбу, став діставати свій харч. Мав чимало їстівного: молодиця, у якої він ("гм, гм") ночував три ночі підряд, не пожаліла йому в дорогу нічого. Поклав ясну, як сонце, паляницю, шмат сала, з долоню завтовшки, дві великі, з чоловічий кулак, цибулини. І, повагавшись, вивудив ніжно за шийку кукурудзяним качаном закорковану пляшку: ніс у надії розпити вже у сестри, разом із сім'єю, але якщо вже така трапилася оказія... Та й не пропадать же закусці!

— За твоє здоров'я, господарю!

— Будь здоровий, товаришу Світличний!

Федір аж гикнув од несподіванки, а чоловік, вмочаючи

цибулину в сіль, запитав: і

— Знаєш, де ми зараз сидимо? На Гайдуковому місці... Он там і його землянка була,— кивнув у бік кущів головою.

І тут наче полуда спала з Федорових очей: Ганжа! Кинув порожній уже кухоль, ухопив у обійми:

— Ганжа! Ух ти, чорт!.. .

Ляскав Ганжу по спині, зраділий, схвильований, аж сльози виступили на очах, а той теж усміхався, і на обличчі його поменшало зморщок І, щоб приховати, мабуть, зніяковіння, вивільнився з Федькових обіймів:

— Давай уже їсти, а то прохолоне.

Та Федір їсти не міг.

53 54 55 56 57 58 59