Війна!
Старий боярин схилив голову, поцілував князя в плече.
— Гаразд. Іду!
Тут вони розсталися: Славута поїхав до веж, а Ігор повернувся у свій полк. Ждан зняв з нього золотий князівський шолом, що міг бути дуже помітною ціллю для ворожих лучників і копійників, подав звичайний, гриднівський.
З-за обрію поволі виринав кривавий пруг сонця.
Битва розпочалася раптово, відразу по всьому полю. На половецькому боці пролунав чийсь гортанний, схожий на рик ведмедя голос, Ігореві здалося, що то був голос Кончака, — і тисячі й тисячі половецьких стріл хмарою знялися в блакитно-малинове світанкове небо і рясним дощем пролилися на Ігореві полки.
Впали перші убиті, застогнали поранені, збилися і понеслися схарапуджені коні, що втратили верхівців.
У відповідь проспівали пісню смерті співучі сіверянські стріли і вирвали з Кончакових полків немало молодих чорнооких джигітів.
Стріли сипалися безугавно, стукали, мов град, об шоломи, об лати й кольчуги, об щити та обшиті залізними бляшками кінські попони, вириваючи з рядів то одного, то іншого воя.
Видно, Кончак, використовуючи кількісну перевагу, вирішив не вступати поки що в рукопашний бій, а лучним боєм знекровлювати руське військо.
Ігор зрозумів це відразу. Тоді він видобув меча і підняв коня на диби.
— Уперед, русичі! Уперед! За мною, браття!
Гридні-списники опустили напереваги міцні довгі списи і, набираючи розгону, понеслися на половців. За ними мчали мечники, а потім уже лучники, що на ходу випускали рій стріл, щоб ними прикрити передні ряди нападаючих.
Удар був жахливий, над полем пролунав гуркіт — то списи русичів зустрілися з половецькими щитами і загримкотіли об них, ніби грім грянув над самою головою. Задзвеніли, задзвякали мечі і криві половецькі шаблі; заіржали, здиблюючись і ошкірюючи зуби, знавіснілі коні; тисячами горлянок закричали у бойовому шалі воїни.
Передні ряди половців були враз зім’яті, розтрощені, повергнуті на землю. Задні теж здригнулися і під натиском Ігоревої панцирної кінноти почали відступати в степ.
Ігор підбадьорив своїх:
— Уперед, браття! Ще удар — і прорвемо вороже кільце! Дужче нападайте! Сміливіше! А за нами прорвуться всі!
Він бився в передніх лавах, і його прямий двосічний меч не знав спочинку. Воронець грудьми, прикритими кольчужною сіткою, розштовхував низькорослих коней степовиків, копитами вдавлював у землю тіла поранених чи вибитих із сідла ворожих воїнів. Поряд з князем билися наймогутніші новгород-сіверські витязі. Вони глибоко врубалися в густі ряди ординців — уже зовсім недалеко виднівся голий степ. А там десь і Донець з його рятівними для руського війська лугами, заростями та лісами!
Ні на крок не відставали від князя Янь Рагуїлович та Ждан. Як завжди, радісно усміхнений, відчайдушний Янь кидався навперейми степовикам, що мітили зчепитися з князем, і невідворотним ударом меча перетинав їм дорогу життя. Ждан вів на поводі запасного коня — на той випадок, коли Воронець під князем упаде чи буде поранений, — а довгим списом не менш успішно, ніж Янь, захищав князя зі свого боку.
До відкритого поля залишалося зовсім недалеко.
— Ще трохи, браття! Ще піднатужмося — і перед нами вільна дорога до Дінця! — гукнув Ігор. — Уперед, браття!
Та половці теж зрозуміли, до чого прагнуть русичі, і докладали всіх зусиль, щоб зупинити їхній бойовий порив. Сюди вже поспішали свіжі половецькі загони, оговталися від несподіваного сильного удару Кончакові батирі, з обох боків на Ігорів полк, що глибоко ввігнався у ворожий стрій, розколюючи його, мов клин дерево, знову сипонув рясний дощ половецьких стріл.
Від них зразу ж впали десятки новгород-сіверців.
Ігор підняв щита, щоб захиститися, та раптом відчув болючий удар у шуйцю[71]. Стріла влетіла в широкий рукав кольчуги, знайшла єдине незахищене місце між кольчугою та поручами і пронизала руку наскрізь.
Щит упав на землю. Ігор схитнувся.
— Княже, що? — скрикнув перелякано Ждан. — Поранений?
Ігор зблід. В рані бриніло тонке древко стріли з білим оперенням. На гриву коневі бризнула кров.
Ждан схопив поводи Воронця, завернув назад.
— Князя поранено! Прикрийте його!
Янь прикрив Ігоря щитом, дружинники зімкнули позад нього ряди, поволі почали під роєм стріл відступати.
Змішання в рядах русичів не залишилося непоміченим половцями, і вони посилили обстріл.
Ігор від болю й досади зціпив зуби. Яке нещастя! Все втрачено! А так же було недалеко від прориву!
Стріла ятрила рану, пекла вогнем. А голову свердлила думка: "От коли знамення дало про себе знати! Нещаслива доля Ольговичів не оминула й мене!"
— Не відступайте, браття! Не відступайте! Я зараз повернуся з підмогою! — гукнув він воям, що здригнулися в замішанні.
Та звістка про поранення Ігоря блискавично поширювалася серед війська і засмучувала всіх. Тільки початок битви — і вже поранено князя! Як же бути без нього в такий час!
— Рагуїле, очолюй полк! Не відступай, пробивайся далі вперед! Мені перев’яжуть рану — і я повернуся! — гукнув він тисяцькому, а Жданові і Яневі сказав: — Ведіть мене до Славути!
Посеред табору, на половецьких возах, застелених нікому тепер не потрібними паволоками та оксамитами, лежали поранені. Одні стогнали, інші просили пити. Біля них клопоталися знахарі та костоправи, що витягали із ран стріли, тамували кров, складали і зв’язували розтрощені кістки, накладали пов’язки.
Славута вже почув про поранненя Ігоря і біг йому назустріч.
— Стріла? Знімайте з коня!
Ігор сів на воза. Славута обережно підняв важкий рукав кольчуги, відламав наконечник стріли і витягнув з рани древко. Потім зняв поручі, закотив рукава кольчуги й сорочки, дістався до рани.
— Ну що? — спитав Ігор, кривлячись від болю.
— Дякувати долі, кістка ціла, — зрадів Славута. — А рана, хоч і болюча, не страшна. Ось ми тобі зав’яжемо її — і відразу стане легше!
Він дістав з торбини сувій чистого, добре вибіленого полотна, відрізав чималий шмат, один кінець густо помастив маззю, що пахла медом і чистотілом, і перев’язав рану. Потім підв’язав руку перед грудьми.
Ігор відразу сплигнув з воза.
— Куди? — сторопів Славута.
— Як — куди? — здивувався князь і правицею показав на битву, що вирувала, ревла, біснувалася довкола. — Туди!
— З одною рукою? Ти ж поранений!
— Ну й що? Моє місце там! — Ігор повернувся до своїх молодих супутників: — Допоможіть мені сісти на коня!
Ті переглянулися. Як же допомогти? Не піднімати ж князя руками!
Тоді Ждан став на коліно, нахилив плечі, Янь нахилився поруч з Воронцем, і Ігор по їхніх спинах зійшов угору і сів у сідло.
Його побачили воїни, і з сотень грудей вирвався радісний поклик:
— Князь Ігор живий! Князь Ігор з нами! Вперед, браття!
5
Страшно довгим і важким був той суботній день для Ігоревого полку. Проти восьми тисяч руських воїнів билося щонайменше двадцять, а то й тридцять тисяч степовиків, і до них все прибувала й прибувала підмога.
З полудня почала дошкуляти спека. Хоча стояла тільки перша половина травня, сонце пекло немилосердно, по-літньому. Металеві шоломи, кольчуги і лати нагрівалися так, що здавалося, лини на них води — зашкварчать! Суха земля під кінськими копитами здіймалася їдкою курявою, забивала горло, ніс, а піт, змішаний з нею, виїдав очі.
Хоча ніхто не снідав, їсти не хотілося, зате дедалі все більше допікала спрага. І люди, і коні знемагали без води... А її не було!.. Води! Води! За один-єдиний ковток без роздумів кожен віддав би всю вчорашню здобич!
Кілька разів Ігор кидав свої дружини в атаку на північ, у той бік, де відкривався найближчий шлях до Дінця. В кольчугах і в латах, зі списами напереваги безстрашно летіли руські витязі в саму гущу половецьких полків — кололи, рубали, били сокирами та булавами, топтали кіньми, арканили і стягували з сідел... З боєм просунулися далеко в степ, та до Дінця пробитися не зуміли. Їм насупроти ставали нові, свіжі загони половецької кінноти, і, здавалося, не було їм ні кінця ні краю.
Найвищої напруги битва досягла в другій половині дня і перед вечором.
Відбивши всі намагання русичів прорватися до Дінця, Кончак зрозумів, що чаша терезів перехилилася на його бік і ключі від перемоги опинилися в його руках. Він посилив натиск з півночі, від Дінця, і з заходу та півдня від Сюурлію, залишаючи більш-менш вільним, прикритим лише слабеньким заслоном шлях на схід, до невеличкої, довжиною всього в вісім чи дев’ять верст, річки Каяли, що текла в глибокій долині з крутими скелястими берегами з півночі на південь і впадала в Сюурлій неподалік від великого озера. Він уже дізнався, що цілком несподівано, замість Святослава Київського з об’єднаною силою всієї Руської землі, зустрів лише одного Ігоря з братією. Дізнався — і злорадно вигукнув:
— Зарвався, Ігорю! Хоча й сміливий ти, хоча й досвідчений воїн, а нині зарвався! Знехтував, злегковажив небезпекою, що чигає на тебе! Отут ми тебе й пристьобнемо! Отут, на Сюурлії чи на Каялі, тобі й кінець буде! Ой-бой!
Вимотавши сили русичів безперервним обстрілом, короткочасними, але гострими і кровопролитними кінними наскоками, а особливо тим, що змусив їх терпіти спеку й безводдя, Кончак перед вечором кинувся всіма силами в атаку.
І знову гаряче небо затьмарилося роями половецьких стріл. Знову задзвеніли шаблі, закричали вої, заіржали коні, застогнали поранені. Шум, тріск, гам, скрегіт, тупіт, крик знялися над кривавим бойовищем і не вщухали ні на хвилину.
З палаючим поглядом і запеченими, почорнілими вустами, з закривавленою пов’язкою на руці Ігор гасав по полю, піддавав воям духу. Мчав від Святослава до Володимира, від ковуїв до Всеволода, а потім до новгород-сіверців — підбадьорював, закликав триматися і щосили пробиватися до Дінця, надихав і добрим словом, і мечем, а головне — одною своєю появою в самій гущі бою.
— Ігор тут! Ігор з нами! — лунало по рядах, і вої з новим завзяттям кидалися в бій, забуваючи і про те, що ось уже який час б’ються вони без їжі та води, що пече їх сонце і палить сухий степовий вітер, що коні ледве тримаються на ногах від утоми й спраги, що майбутнє невідоме. Смерть? Полон?
Вечір приніс легку прохолоду, але не приніс перепочинку. Бій тривав далі. Коли стало особливо важко, примчали Ольстин Олексич та Рагуїл з декількома воєводами.
— Княже, усім нам тут кінець! І вої, і ковуї, і витязі, і вся бгатія ляжуть тгупом! — схвильовано загаркавив Ольстин.