І, вибачте, мосьпане, зараз їду... У справах.
Котляревський внутрішньо усміхнувся: до чого цікаві іноді люди, і ніскільки не образився на директора училищ, що дозволив собі не запропонувати сісти, не вислухав, байдуже кинув: "Нічого не зможу і в майбутньому..." Можливо, Огнєва варто пожаліти. Приїхав із сяючої Північної Пальміри, де обіймав досить високе місце у Головному управлінні училищ, мріяв, зрозуміло, про більш значний чин і більш широку діяльність на ниві освіти, можливо, навіть про крісло, якщо не міністра, то хоч його товариша, а натомість — посланий у новостворену губернію на посаду директора училищ, в місто, де, крім кількох трактирів, кофейних домів, гербергів і безконечно довгих вечорів, супроводжуваних грою у карти і випивкою, нічого нема і в найближчі роки навряд щоб передбачалось. Він міг відмовитись і не поїхати, але тоді, напевне, мусив подати у відставку взагалі, а в Полтаві все-таки була надія перебути трохи на новій посаді і виїхати в столицю. Не відав пан радник, що на новому місці йому доведеться прожити не один десяток років, стати врешті полтавським старожилом.
Огнєв одяг шинель, наглухо застебнув її і ще раз поглянув на відвідувача, який і після сказаного чомусь не йшов і, здавалось, ніскільки не був засмучений відмовою.
— Ви щось хотіли ще?
— Так. Власне, одну хвилину вашої уваги. Справа в тому, Іване Дмитровичу, що у мене лист на ваше ім'я. Прошу! — 3 цими словами Котляревський дістав із-за вилога шинелі і подав спантеличеному Огнєву пакет, відповідним чином опечатаний великою сургучевою печаткою. Оглянувши печатку скоріше за звичкою, ніж з метою перевірити цілість, зламав її і розірвав конверт.
Лист він прочитав стоячи, затим ще раз. В ньому було всього кілька фраз і, щоб прочитати їх, не потрібно було багато часу, але Огнєв читав їх повільно, ніби бажаючи пересвідчитись, що перед ним не підроблений лист, а справжній, та ще й за підписом самого князя, і, пересвідчившись в цьому, — просто чудо! — на очах став іншим, зник сухуватий тон, байдужий погляд, сірі холодні очі потемніли, на вилицях спалахнув рум'янець; опам'ятавшись, запросив капітана сісти, сам посунув крісла, хотів було зняти шинель і капелюха, але капітан вибачився і спокійно, ніби нічого і не сталося, сказав:
— Я прийду до вас ще не раз, але зараз я б бажав...
— Розумію. Ви бажаєте негайно?..
— Саме так, Іване Дмитровичу, з вашого дозволу, я бажав би відвідати будинок, тобто місце моєї майбутньої служби, якщо... дозволите?
— Ви ще питаєте!.. Та ви вже призначені... Наказ буде потім.
— То як же?..
— Якраз я їду туди... Поїдемо, отже, разом.
9
Невисокі ворітця. Квадратний, витовчений точок двору, і будинок на вісім вікон. Довгий, приземкуватий, вкритий очеретом.
За будинком — сад, уже облетілий, чорні дерева тягнуть у небо тонке беззахисне віття. В глибині двору, під високим тином, — колодязь; журавель, розхилитавшись, перекреслює низьке сіре небо надвоє. А колодязь чомусь відкрито, сюди б потрібна ляда. Недогляд. Адже тут діти, ніхто і не помітить, як біда трапиться. Про що, однак, ти думаєш, пане доглядач, не встиг поріг переступити, а туди ж — втручаєшся, осмикнув себе, озирнувся на Огнєва: чи не помітив чого...
Огнєв, поки їхали, повторював одно і те саме, неначе дятел довбав: нелегко, ой, нелегко, може, навіть важко буде, але ви, мосьпане, погодились, не жалійтеся тепер. Діти — вони, звичайно, діти і є, різні, особливо важкі ті, які не розуміють, як важливо старанно вчитись, бути уважними і слухняними, а тому-то доводиться вести з ними безконечні словесні дуелі, тобто переконувати, просити, доводити, але часто, як це і трапляється, у таких дітей відсутній слух, тоді — і проти волі — доводиться вдаватись, як би це точніше сказати, до... примусу.
— Маєте на увазі... тілесну кару?
— Іноді і... це. А що ж зробиш?
— Але ж це непорядно, більше того: заборонено.
— Можливо... Можливо. — Ліва брова на сухому обличчі директора полізла догори. "Який ви, мосьпане, наївний ще!" — говорило обличчя. А сказав директор інше: — Так, заборона існує... Але поживете — і переконаєтесь, що в нашій справі важливіше і яка з метод ліпша... — Помовчав, додав багатозначно — так, ніби перед ним був учень, а він повчав його: — Педагогіка, мосьпане, наука старовинна, в ній чимало існувало теорій, кожна по-своєму вірна, і, незважаючи на це, педагогіка, як наука, досить ще не вивчена. Кожен в ній свої стежки відкривав...
Коляска спинилась, можна було виходити, але Огнєв продовжував розвивати свої думки відносно того, як відрізняється виховання в одній країні від іншої, згадав для чогось стародавню Спарту, де слабих дітей кидали зі скель у відкрите море, юнаків виховували сміливими і здоровими; говорив про Китай і народи Індії, перелічив імена Коменського і Песталоцці, осудив методу виховання Жан-Жака Руссо.
— Останню методу я взагалі не приємлю, хоч, правду кажучи, її мало хто і знає у нас. Ближче до природи, — кличе Руссо, а між тим, так досить легко виховати і вільнодумство. Котляревський, щоб Огнєв не витлумачив його незгоду, як зайву самовпевненість, вважав за краще мовчки слухати. А десь в душі не вірив, не уявляв собі, що дітей, відданих батьками на виховання, хтось сміє карати за те лише, що не змогли швидко, як, можливо, хотілось панові наставникові, зрозуміти викладений урок. І це в наш вік! Невже неможливо дитину, що м'яка, як віск, в користі вчення переконати? Невже немає способу викликати у отрока цікавість до дивно захоплюючих таємниць науки і тим подвигнути її до добровільного прагнення вчитися?
— Не заперечую, мосьпане, — продовжував Огнєв, піднімаючись на ґанок по скрипучих сходинках, — не всі однакові, є і старанні, успіхів відмінних, працювати з такими — одна приємність. — Високо піднімаючи ноги, обуті у глибокі калоші, Огнєв вступив в темні сіни. — Є в нас і випадкові на стезі науки, і це наша біда. Турбота про них, щоправда, насамперед панів учителів, проте і доглядач не повинен лишатись осторонь, навіть більше того... — Не договорив, оступився і мало не впав.
Напівтемні сіни привели у довгий коридор, куди виходило кілька дверей — троє ліворуч, одні — в самому кінці. В кутках — ікони і лампади на тонкій мідній проволоці. Пахло воском і сирими дровами, які купками лежали там і тут біля печей.
— В домі п'ять спальних кімнат, по вісім-десять отроків у кожній, — говорив директор, — в кінці коридора — кухня і зала, а ось тут кімната доглядача. Нині його обов'язки, звичайно, тимчасово, виконує черговий унтер-офіцер Феодосій Капітонич.
Огнєв штовхнув низькі оббиті повстю двері, але вони не піддались, і він постукав ще раз.
— Відчини, Феодосію.
— А хто там?
— Відчини.
— Ось зараз.
По той бік дверей почулось рипіння мостин, кряхтіння, кроки, нарешті двері відчинились, і на порозі з'явився унтер-офіцер, якого Огнєв назвав Феодосієм Капітоничем. Був він заспаний, скуйовджений, у мундирі і високих чоботях; мундир, як видно, давно не прасований, чоботи не чищені, а голки вусів — особлива гордість подібних служивих — в гусячім пушку. Побачивши директора гімназії, та ще в товаристві .з незнайомим військовим у чині капітана, унтер зразу підібрався, віддав честь і, клацнувши закаблуками, щосили заволав:
— Струнко-о-оІ Слуха-а-й!.. — Викочуючи очі, завмер.
— Здурів, братець, — стенув плечима Огнєв. — Де знаходишся? Чи тобі тут казарма?
— Винуватий, вашбродь, привиділось, — закліпав вологими повіками Феодосій.
— Поменше вживай, тоді і не привидиться.
— Точно так, вашбродь!
— Та вже ж... Але скажи, що в тебе тут? Всі живі? Що роблять?
— В мої години, вашество, нічого не трапилось. Вихованці отобідали і займаються.
— Чим?
— Одні читають, інші пишуть, декотрі задачки вираховують, а ще деякі, мабуть, дурника валяють. Це точно. І ще... Один сьогодні оплошав трохи. Аполлон Кульчицький з другого класу. Кісткою свинячою за обідом мало не вдавився. Я за лікарем послав, а їх благородіє, будучи у веселому стані, ні їхати, ні ходити не спроможен, тоді я... помолившись перед образом спасителя... — Унтер торкнувся ненароком вусів, зняв з них гусяче пірце. — Тоді я власноручно торохнув оного бовдура, тобто отрока, разів два по шиї і по спині теж, і вона, вашбродь...
— Вискочила?
— Так точно, і нині лежить на предмет огляду. — Феодосій вказав на стіл, де поряд з солонкою і дерев'яною табакеркою лежала невелика жовта кісточка.
Огнєв бридливо одвернувся;
— Викинь!.. І взагалі, братець, щось у тебе тут дух важкуватий. Чому вікон не відчиниш?
— Вікно забите, але дозвольте, я миттю віддеру.
— Потім... А поки що збери в столовому залі всіх вихованців, маю честь представити нового доглядача. Випнувши груди, унтер повернувся до капітана:
— Дуже раді, ваше благородіє, тому що зачекались, спасу нема. Їм, отрокам, особливо гімназьорам, око потрібно, та і... рука тверда, а я, самі бачите, уже не теє... Вони ж, що телята годовалі, жирують... інколи, буває...
— Добре, Феодосій, добре, але... — нетерпляче покашляв Огнєв, — потім про це, а зараз іди, скликай.
— Слухаю.
Поки Огнєв і Котляревський залишались в кімнаті, унтер обійшов всі спальні і зібрав вихованців в їдальні, що правила і актовим залом. Чути було, як хряскають двері, а Феодосій погукує: "Ворушись! Пан директор пожалували. І доглядач з ним".
— Однак, — мовив Огнєв, прислухаючись до невгаваючого тупоту ніг, — сходяться, а траплялось, чекаєш годину, поки зберуться. А тепер, бач.
— Феодосій цей звідки? — спитав Котляревський.
— Місцевий. Він одинокий, яко перст. Учасник турецької війни, був поранений і в отставку вийшов. В пансіоні буде ще один помічник у вас — колишній семінарист, вигнаний з оної за надмірну пристрасть до оковитої.
— А тепер як?
— Не без гріха. Але хто без оного?.. Попереджував, веде себе поки що скромно. А по правді, я би вигнав обох, коли б було ким замінити. Але хто з хорошої служби піде? Плата низька, а колготні з дітьми — самі переконаєтесь... — Не договорив, ніби попереджував, а може, і залякати хотів, щоб, убоявшись, відмовився від призначення сам. В попередженні уловлювався і невисловлений докір: чого до князя звернувся, обійшов його, директора?
Котляревський зрозумів Огнєва, і це було неприємно: чим заслужив таке ставлення? В пансіоні він людина нова і, як новій людині, директор мусив би допомогти, а замість цього — докір...