Щось у лісі здохло, — дуже вже, мабуть, серйозна ідея, якщо він так офіційно мене називає.
— Денисович... якщо вже так, — підказую я.
— Можна й Денисович... — сказав він, навіть не усміхнувшись. — Отож, Павле Денисовичу, минулого літа у нас з вами, по-моєму, було чимало пригод. Так? Так... Якби ці пригоди були не з вами, а з кимось іншим і цей хтось інший розказав би їх вам — було б цікаво? Так? Отож у мене ідея: ми сідаємо й пишемо книгу про наші пригоди... Напишемо книгу, заробимо торбу грошей і поїдемо в кругосвітню подорож. На матеріалі тої подорожі знову напишемо книгу, знову відхопимо торбу грошей і знову гайнемо у якісь мандри. І закрутиться машина... І ми станемо письменниками... А що — погано? Письменники... Ми з тобою... Стоїмо й роздаємо автографи... Карафольці, Колі Кагарлицькому, Гре-бенючці... Га? Класнючо! Як ми раніше не додумались? Письменники... Це не те, що артисти... Артистів тисячі, а письменників — одиниці. От скільки письменників ти знаєш? Ну, Шекспір... Ну, Шевченко... Ну, Пушкін... Леся Українка, Руданський, Віібов... Ну, Котляревський, Франко... Ну, ІЬголь... Це — класики. ..Аз сучасних? Ну, Чуковський... Ну, Джані Родарі... Ну, Забіла,.. І — все! Письменники — це, знаєш, такі люди, що... А в дитинстві, між іншим, були звичайнісінькі собі хлопці, такі, як ми...
Я слухаю і дивлюся на Яву з захопленням. Ну що це за хлопець! Який він мудрагель! Як добре мати такого розумного друга!
— І, головне, жодного ризику, — веде далі мудрагель Ява. — У крайньому випадку пришлють на доробку... Як Андрієві Кекалу.
Наш сільський поет завклубом Андрій Кекало уже кілька років надсилає свої вірші в усі центральні, обласні та районні газети України. Стільки листів, як він, ніхто в селі не отримує. Коли його питають: "Ну як поетичні справи?", він гордо відповідає:
— Прислали на доробку...
Доробляє він, доробляє, а там, диви, у якійсь районній газеті — тиць! — і надрукували.
— Ага, канєшно, канєшно, — кажу я з жаром. — Доробка — то й доробка! Подумаєш... Усі доробляють. Що тут страшного.
І ми тут же починаємо обговорювати Явину ідею. Як будемо писати?
Дуже просто — од руки. Як Шевченко. Деякі письменники пишуть тепер на машинці. Ми не будемо. По-перше, з нашим умінням одну сторінку три дні треба мучити. По-друге, хто нам дозволить цокати у сільраді на машинці? Правда, є ще в Кекала, але він своєї машинки конкурентам не дасть. Він сам щодня цокає.
У якій формі будемо писати?
Прозою... Тільки прозою. Ніяких віршів. І все — як було. Нічого не брешучи і не додаючи (хіба що, як воно у письменників називається — "художні деталі"). І писати будемо від першої особи (так завжди щиріше виходить). Та й смішно називати себе самих "вони".
Ми — це ми, звичайно.
Але весь час писати "ми" теж якось воно не той... Кожен окремо нічого зробити не може. Ні чхнути, ні почухатись, ні в носі поколупати. Треба писати "ми чхнули", "ми почухалися", "ми поколупали в носі"... Дурниця якась! Чого це я мушу чхати або чухатись, коли не хочеться! Тільки "за компанію"?! Та й зовсім воно не художньо виходить.
Думали ми думали і надумали, що, пишучи вдвох, будемо писати буцімто як один — "я". А другий — уже по імені. Першу книжку один буде "я", другу — другий.
Кому першим бути "я" — жеребкували зараз же. Випало мені.
Ява спохмурнів. Йому дуже хотілося бути першим "я": і ідея ж його, і взагалі він звик завжди перед вести.
Він, мабуть, розраховував на мою шляхетність, — що я запропоную: "Будь ти, Яво, першим..." Але я не запропонував. Мені не хотілося цього разу бути шляхетним, мені хотілося бути "я"... а надто тепер, коли чесно випало. Я ж не махлював. Ява, звичайно, не став сперечатися.
— А назва, знаєш, буде яка? — сказав він. — "Незнайомець з тринадцятої квартири", або "Злодії шукають потерпілого". Класнючо? І підзаголовок — "Пригодницька повість"... Читачі у черзі стоятимуть... Га?
— Класнючо, — сказав я.
Хоча назва мені не зовсім подобалась. Дуже вже детективна, несерйозна. Мені б хотілося, щоб була якась романтична, піднесена...
Але відміняти Явину назву після того, як він не став "я", було б свинством.
Так і лишилося: "Незнайомець з тринадцятої квартири, або Злодії шукають потерпілого". Пригодницька повість.
Ми почали обговорювати план книжки. Отже, так: починаємо з того, як ми приїхали до Києва, і про пригоду з ночвами в метро, і про Явине вухо, і про Будку... Потім — про пляж, про незнайомця з тринадцятої квартири, про годинник... Словом, про все-все, що з нами трапилось. І закінчуємо тим, як ми провалилися на "Ревізорі". Чесно! Письменники передовсім повинні бути чесними.
Ми підводимося з землі і розправляємо плеч,і. І нам здається, що наші голови впираються у самісінькі небеса. Ява одним вухом навіть якусь зірку збив — ондо покотилася...
Ну — все!
Завтра ми купуємо у сільмазі великого загального зошита в лінійку три авторучки (одна про запас!), сідаємо й пишемо.
Пишемо, пишемо, пишемо...
Тоді надсилаємо...
Тоді доробляємо, доробляємо, доробляємо... Тоді знову надсилаємо... І — все!
Ну, дивіться ж!
Ми ще покажемо людству, на що ми здатні! Начувайтеся!
Ви ще побачите, хто такі Ява й Павлуша! Тримайся, людство!
А тоді я таки стану льотчиком...
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
яку розсказав уже Ява Рень
ТАЄМНИЦЯ ТРЬОХ НЕВІДОМИХ,
або
ПОВІСТЬ ПРО ТЕ, ЯК ПОСВАРИЛИСЯ ІВАН ВАСИЛЬОВИЧ З ПАВЛОМ ДЕНИСОВИЧЕМ І ЩО З ТОГО ВИЙШЛО
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ. Як це все почалось...
Чи знаєте ви Павла Денисовича? О, ви не знаєте Павла Денисовича! Чудова, надзвичайна людина Павло Денисович. Добрий, вихований, розумний. А який кмітливий! Це ж він вигадав штукакенцію для розстібування ґудзиків. Після випробування її Степан Іванович Карафолька три дні не міг сісти.
Прекрасна людина Павло Денисович! Коли він іде селом, усі собаки гавкають від захоплення, а кури, гуси та інше птаство запобігливо розлітається врізнобіч, даючи йому дорогу.
Прегарна людина Павло Денисович! Його знають не тільки в навколишніх селах і районному центрі, а навіть у Жмеринці, де він іноді буває у родичів. А яка рогатка в Павла Денисовича! Боже мій, яка рогатка! Миколай Чудотворець, святі угодники! Надзвичайна! Незрівнянна! Неповторна! Побий мене вража сила, коли ще в когось у світі є така рогатка! Шкірочка з материного шльопанця, рогачик з преміцної горішини, а резинка з футбольної камери. Катапульта, а не рогатка. Павло Денисович влучає з неї горобчика за тридцять метрів. Ох ти, Господи, чому в мене нема такої рогатки!
Гана людина й Іван Васильович, — той самий, що заблудив у кукурудзі і вивісив дідові підштаники на телевізійній антені. Собаки також гавкають, а кури й гуси розлітаються врізнобіч, коїш Іван Васильович іде селом.
Гарна людина Іван Васильович, нічого не скажеш.
Павло Денисович дуже любить вареники з вишнями і може з'їсти їх цілу миску.
Іван же Васильович любить морозиво і якось вмаламурив за один раз вісім порцій.
У Павла Денисовича великі відстовбурчені вуха.
В Івана Васильовича — зовсім навпаки, а весь ніс і щоки в рудому ластовинні.
Павло Денисович говорить повагом, розтягуючи слова.
Іван Васильович стрекоче, як з кулемета, — думки ледве встигають за його словами, а інколи якась думка й не дожене, і летить слово з уст Івана Васильовича таким собі легким метеликом без жодного змісту.
Але обидва, і Павло Денисович, і Іван Васильович, люблять поговорити. Весь час вони, як у нас кажуть, теревенять усякі баналюки і подеколи, бува, наплетуть такого, що самі здивуються, замовкнуть і якусь мить дивляться один на одного, кліпаючи очима. Та не було ще випадку, щоб вони розгубились і не знайшли, як викрутитися.
Вчителька Галина Сидорівна не нахвалиться Павлом Денисовичем та Іваном Васильовичем. "Прегарні люди, — каже вона, — незрівнянні, неповторні! Якщо я не доживу до нового навчального року, то тільки завдяки їм. Так вони мені життя вкорочують своєю поведінкою".
А як приятелювали Павло Денисович з Іваном Васильовичем! Боже мій, Господи, як приятелювали! Так можуть приятелювати лише великі люди. Один без одного — ні кроку. Один без одного — ні за холодну воду.
І от ці прекрасні люди посварилися. Мало сказати посварилися — побили горшки. Та як! На дрібнюсінькі черепочки, що й не збереш, і не склеїш.
Це було настільки неймовірно, що, якби мені місяць перед тим сказали, що так буде, що Павло Денисович й Іван Васильович проходитимуть вулицею, не помічаючи один одного, мов незнайомі, я просто розсміявся б. Бо це аж ніяк не вкладалося в моїй голові. Але це так. Повірте мені на слово.
Тим більше, що Іван Васильович (або по-вуличному Ява) це я сам. А Павло Денисович — це мій друг, мій вірний і незмінний друзяка Павлуша, з яким — гай-гай! — скільки різного всякого пережив я за своїх тринадцять років*.
*Прекрасний письменник Гоголь, і повість його "Як посварилися Іван Іванович з Іваном Никифоровичем" — блискуча повість, але далі писати "під Гоголя" я не можу, не вистачає пороху. Вибачайте, далі писатиму вже, як умію. (Примітка Яви Реня).
Як же це сталося... Мабуть, доведеться все по порядку Якось на великій перерві Павлуша мені раптом каже:
— А давай запишемося в гурток малювання.
— Нащо? — питаю я здивовано.
— Як — "нащо"? Малювати будемо. Цікаво ж.
— Може, — кажу, — й цікаво. Хто вміє. А нам чого?
— Ти. ж збирався колись стати художником.
— Ну, то й що!
Справді, був момент, коли мені на хвилиночку забандюрилося бути художником. Давно, ще в першому класі. Коли на уроці малювання вчитель Анатолій Дмитрович похвалив мене при всіх за те, як я намалював Курочку Рябу Але то було випадково. Та Курочка Ряба лишилася першим і останнім моїм шедевром у мистецтві пензля. Більше вчитель малювання мене ніколи не хвалив, і через кілька днів я вже мріяв бути директором кондитерської фабрики. До речі, саме тоді з'ясувалося, що я дальтонік, тобто не розрізняю зеленого і червоного кольорів, плутаю їх. Відтоді всі дуже люблять дивуватися з цього. Навіть моя мати. Покажуть щось і питають: "Скажи, якого це кольору?" І коли я неправильно кажу, сплескують у долоні: "їй диви!.. Ти справді не бачиш чи придурюєшся?"
Спершу це мене дратувало, та потім звик. Але яким же художником я міг бути, не розрізняючи кольорів! Це однаково, що німий співак.