Завжди отак, коли хто згадає, Одарка плаче. Батько в неї є. Сестра ще є, а матір убили німці.
Я помічаю на її смаглявій ніжці рану, над якою надокучливо кружляють мухи. Ранка сочиться гноєм і кров'ю.
— Це звідки в тебе, Одарочко?
— На пожежі обпекла. Велька пожежа була.
Я, діставши індивідуальний пакет, роблю їй перев'язку. Одарка дивиться на мене вже довірливіше, але все ж залишається, як і раніше, мовчазною.
— І дітей налякали, і дорослих,— розповідає Марія Василівна Лозка.— Повік не забуду того дня. Корови ще були не доєні, як вони село оточили. Здійнялася стрілянина. Збіглися до нас сусіди. Брат мій Петро вискочив з хати у двір, скомандував: "Беріть, жінки, діточок та втікайте хто куди".
А німці вже по дворах людей б'ють з автоматів. Всі розбіглись. Зосталася в хаті братова дочка Уляна, років восьми, та синок Гаврилко. Три рочки йому ще не сповнилось.
— Забили їх німці? — нетерпляче спитав вартовий.
— Може б, і забили, коли б не Улянка. Взяла вона братика з колиски за ручку та й повела житами. А жита цього літа високі, не помітили німці малят. Так і до лісу дійшли вони. Забралися в болота, в кущі густі і сиділи там п'ять днів в самих сорочечках. Батько їх потім знайшов під сосонкою. Хлопчик іще був живий, а дівчинка померла з голоду.
...А то ще німці хлопчиків відбирали окремо, дівчаток — окремо. Потім вивели їх на полянку, немовби гратися, посадили рядочком і всіх до одненької душі розстріляли з кулеметів та автоматів.
А ось Лисавета теж свою смерть перед очима бачила...
Дівчина, про яку йшла мова, сиділа скраю в сірому батьківському піджаку. Кілька разків барвистого намиста прикрашували її шию. З під-рясної спідниці визирали міцні, смагляві ноги.
— Розкажи їм, Лисавето, як ти від німців рятувалась; Вона подивилася на нас байдужим поглядом.
— Нащо про таке страшне згадувати? — сказала і замовкла.
— Розказуй, чого тамі
Лисавета оглянула всіх, поправила на голові хустку.
— Як прийшли німці в наше село, то люди порозбігались. Тоді вони поліцаїв послали до куренів, щоб ми в село повертались. Поліцаї нам говорили: "У селі житимете, німці вас не займатимуть, а кого в лісі чи в куренях знайдуть,— тих убиватимуть". Ми повірили їм, прийшли в село, правда, не всі. Пожили день, а раночком, тільки розсвіло, бачимо, їхні автоматники село оточили та стріляють і б'ють людей. Кого тягнуть до хати, а кого до хліва ведуть. Заховалась я в коноплях, а недалеко від мене сусідський хлів стояв. Там повно люду. Діти плачуть. Жінки кричать: "Не бий нас, не бий!" А німець прикладом їх. Старіші навіть і не просились, ждали своєї смерті.
— А ти ж як утекла від німців?
— Яз конопель побігла в сусідське жито, а там... забиті лежать. П'ятеро... Сусідка з малими дітьми. Нема мені виходу! А вмирати не хочеться — страшно. Лягла тоді я біля сусідки, кров'ю її помазала собі лоб і біля ока. А тоді землю беру руками, ту землю, що з кров'ю, і кладу собі під голову. Та ще такої землі навколо себе розкидала. Чую — шелестить жито. Іде німець. Причаїлась я. Мабуть, була дуже бліда, бо підійшов він, постояв трохи, тоді ногою мене штурхнув разів зо два й почвалав далі. До вечора лежала я в житі, а як стемніло — поповзла городами та лугом, добралася до лісу. В кущах ховалась, у болотах жила. Днів три нічого не їла. Страшно було виходити. А що, як німець забачить? Не втечеш тоді від смерті.
З чагарників вийшов сивий дід Пилип Снігур у полотняних штанях, у змокрілих личаках і онучах, перевитих вірьовочкою. Він брів сюди, очевидно, через болота. З-під кошлатої шапки, що звисала йому на лоб, виблискували глибоко запалі очі.
— Драстуйте, товариші партизани-синочки,— привітався він, здійнявши шапку. Тільки тепер помітили ми в нього під полою піджака руку, обмотану ганчір'ям, крізь яке просочувалась кров. Розпухлі, неприродно жовті пальці були якісь змертвілі.
— Поранили вас, дідусю?
— Та поранили, сукині сини. Оце прийшов, може, дохтор є. Перев'язку б та мазь яку-небудь. Постраждав і я на старість. Бабу мою вбили і дівку вбили, Ганну.
Діда почастували тютюном і повели до хірурга Федорова.
В цю хвилину з вільшаника на стежку вийшла селянка Па-лажка Комаревич, висока, худа, бідно зодягнена. На ній була вицвіла хустка, драна спідниця, дуже приношена кофта.
Несміливо наблизилась вона до партизанів. В руці тримала пляшечку, з якої, замість корка, визирав пучечок сіна.
— Що, тітонько, теж, мабуть, до лікаря? Жінка заплакала:
— Сина поранили. Син у мене лежить у курені. В плече і в руку. Рука розпухла. Я взяла та бритвою розрізала, а воно стало ще гірше. Може, примочки якоїсь роздобуду.
— А нащо ж ви, тітонько, до рани торкались бритвою? Може, та бритва нечиста була,— сказав вартовий,— інструмент перед операцією полатається кип'ятити, щоб вся мікроба зникла.
— Не знаю, рідний, не знаю, синочок! Не заживає рана. Дочку мою Ганну вбили. Сина Павла поранили. І нащо я лишилася жити на світі білому? Краще б з дочкою разом загинула — не страждала б, не мучилась тепер отак на старість по куренях.
Вона сіла поруч дівчат. Рясні сльози текли по її схудлому, вкритому зморшками обличчю. Витираючи їх кінчиком хустини, розповідала:
— Говорили нам: "Ідіть до коменданта, він щось вам скаже". Та я ж нічого не знала. Я ж не думала... Пішла, а там повно людей: і жінки, і діточки, і старики сиві. Всіх до хліва загнали. Почала я просити: "Нащо ви позбирали нас? Відпустіть додому". А він прикладом у груди. Зрозуміла я: буде нам така, мабуть, казка, що куля в лоб. На моє і вийшло. Зняв автомата німець, рудий такий та п'яний, направив його на людей. Жінки з діточками так і попадали на землю, як ті листочки.
Потім іще один німець підійшов. Поджеркотали вони між собою та й зачали чоловіків відбирати. П'ять душ взяли, одвели їх до сусіднього хліва та й повбивали там.
"Рятуйтесь! — закричала я тоді до людей.— Поб'ють вони всіх нас".
Кинулись ми до дверей, а вони зачинені. Чуєм: ідуть німці. Лягла я тоді під стіну, бачу — земля зрушена. Хтось яму копав та й прикидав її. Почала я ту землю руками вигрібати.
А дехто на горище поліз. Така стеля там була, з жердин мощена. А на тих жердинах сіно складав хазяїн. Люди тамонь-ки й ховалися. Поліз туди німець, забив молодицю з дитятком. Довго звідти їхня кров лилася. А тоді почали вони в хліві людей убивати. Я в яму зарилася. Чую — впала на мене жінка, а німець підійшов до неї та штурхає ногою: "Вставай, матка, вставай!" А як же їй вставати, коли вона мертва? Вистрілив він у неї ще раз, а куля мені ногу пробила. Добре, що кістки не зачепила. Мовчу я, терплю.
Стали німці потім кращу одежину знімати з побитих... Поздирали та й пішли. А до мене прилізла Снігурова дочка поранена та ще одна жінка, Мотря. Зібралося вже нас троє. Двері зачинені. Люди побиті лежать, а ми, живі, не знаємо, що нам робити. Німці хату підпалили. Ну, думаю, запалять ще хлів, згоримо в огні. А вже сонце зайшло. А потім небо заступила велика хмара. Піднялась буря, а ми все ямку копаєм. Вибрались-таки з хліва, слухаємо — щось шелестить на городі.
Снігурова дочка мені каже: "Умиратиму — крові з мене багато зійшло".
Вона зосталась, а ми вилізли з ями тієї та повземо, повземо. Бачимо, німець стоїть на шляху, кашляє, кроків за п'ятдесят. Ну, не помітив нас. Переповзли ми й цей шлях, а тут корівчина чиясь причепилася до нас з теляточком. Не відженемо ніяк. Куди ми — туди й вона. Кілометрів зо два йшла за нами, а потім відстала. Господи! — промовила жінка, щиро перехрестившись,— пошли ти йому, Гітлеру, смерть лютую! Щоб він околів! Щоб він пропав, як туман по росі! Щоб він і сам загинув, і військо його лягло трупом! Щоб вони всі, бандити прокляті, втікали звідси, як утікали ми з діточками по лісах.
Лишилась я жива. Нічого мені тепер не страшно, наче побула на страшному суді. Хоч би на льоту вбивав, а то ж бере за шию, нагинає до землі і стріляє в потилицю. Дочку мою, Ґанку, забив... Двадцять літ їй було. Корову забрали — корову нажити можна, а душі не наживеш ніколи в світі, людини не наживеш. Радість у мене була, Ганка, а тепер же я донечки не побачу.
Підійшов Пилип Снігур. Руку йому вже перев'язали, і тепер з-під поли старенького піджака визирала біла марля. Слухаючи розповідь Палажки, він зітхнув:
— Лишилась тепер і в мене одна дочка Марія, старша, а Ґанку вбили.
— Кров'ю зійшла вона, як ото в хлівці підлізла до мене. Так у ямці тій і зосталась.
— Скільки людей загубив, звірюка! Хай мене б'є — у мене син в партизанах. А за що ж невинних діточок?.. Гірше вовка оцей Гітлер! Дворів чотириста було в селі, а тепер ні однієї хати не лишилось. Більше двох тисяч перебив людей.
До гурту підійшов Сабуров:
— Чого плачеш, тітко?
Жінка поспішно витерла сльози:
— Ось прийшла, товаришу начальник, примочки дістати. Син у мене поранений в курені лежить.
— Ходити може?
— Ні, вставати йому трудно.
— Пошлемо лікаря.
— Не пройде лікар сам. Я його стежечками до куреня проведу.
Яскраво світило вранішнє сонце. Небо голубіло, мов цвіт льону. Поволі пропливали в ньому одинокі хмарини. На столітньому дубі, і то на самім його вершечку, ледь-ледь тремтіли окремі листки.
ДО ПАРТИЗАНСЬКОГО АЕРОДРОМУ
їздовий Степан Шабельський запріг пару вороних коней, намостив на возі свіжої трави, сказав:
— Будемо їхати.
У кожного з нас цілі пачки листів на Велику землю. Прощаємось. Дружні потиски рук, побажання щасливої дороги. І ось ми вже вмостилися на возі. Степан Шабельський цьвохнув батіжком, і коні помчали.
Ми виїздимо на шлях. Понад шляхом рясніють ще свіжі окопи, вириті німцями. Стоять телефонні стовпи. Сумно гудуть на них дроти.
На піскуватому грунті видно сліди автомашин.
Немало промчало їх тут. Бач, як розвернуто колії.
Ми їдемо цим шляхом перші, бо перед нами не видно ніякого сліду.
— Треба, мабуть, повернути на обочину,— каже Степан Шабельський,— а то, чого доброго, ще на міну наскочимо.
Десь кукурікає півень, але не відгукуються на його крик інші півні. Очевидно, більше нема. Та й цей сирота співає не в селі, бо села тут всі спалені, а в лісі, куди занесли його з собою хазяїни. І таким дивним серед цієї тиші й безлюддя здається півнячий голос!
Ми натрапляємо на курені.
— Це тут стояв табір генерал-майора Федорова, чернігівського,— пояснив нам їздовий.— Тепер Федоров, кажуть, пішов у рейд аж до Ковеля.
Ось дорогу нам перетинає завал.