Може, доведеться дещо передати партизанам "Агронома".
Вітько каже, що полігон пустує, німці там нічого не будують, усе розвалилося, заростає бур’яном. До речі, полігон недалеко від Дніпра, а в мене є план диверсії на річці. Отже, якщо знадобиться тол, ми зможемо взяти його по ходу, щоб не тягати до "Таємничого Острова", а звідти — до місця операції.
Але що мені робити з Радунею? Вона сидить у колі дівчаток, поблискує очицями, щось розповідає. Хто у нас зможе прийняти пологи? Як доглядати дитя в таких умовах?
Одвів Радуню до старого Сміяна. Він згодився взяти циганочку під свою опіку. Поки що побуде в нього, а потім знайдеться для неї місце в якоїсь баби. І для майбутньої дитини теж. Я повернувся до "Таємничого Острова" заспокоєний.
Травень. Дніпро розлився небачено. Ми оточені звідусюд водою, з "Таємничого Остро-ва" не виберешся.
У бліндажі сиро, але ми ночами топимо, просушуємо: дрова можна не економити, настає літо. Я радію, що всі діти здорові. Крім Іванки, ніхто ще не хворів. Ходять по острівцю, як тигри в клітці, рвуться до дії.
Заждіть ще трохи, мої воїни, буде вам робота. Тим часом навчайтеся. Я викладаю їм, як можу, основи конспірації, вчу закладати вибухівку, потроху, коли є змога, проходжу проґраму старших класів, екзаменую. Дивуюся, радію — мої вихованці все схоплюють на льоту. Як було б добре, аби після Перемоги вони змогли екстерном здати екзамени за десятирічку. Іспит життя в боротьбі вони витримують чудово.
Вода спадає. Сонце припікає. Хлопці й дівчата засмагли, як цигани. Шукають між тра-вою дику цибулю, їстівні корінці, роблять смачний салат.
Випробовували десятизарядні гвинтівки. Гарна зброя. Гриць одну рушницю зробив ав-томатичною. Випускає десять зарядів чергою. Я похвалив — у разі потреби маємо своєрідний кулемет. Правда, часто треба міняти магазини, але патронів у нас достатньо.
ДУХОВНИЙ ГЕРЦЬ
Микола пройшов березняком, зупинився на галявині, подивився в нічне небо, вдихнув свіжого весняного вітру, прислухався.
Стрепенулись берези, вдарили ніжними пагонами-вітами в кришталь простору, взяли перший акорд ледве чутної симфонії.
Колихнулись у небі зірки, вийшли з-за прозорих хмарин, що під подихом вітру пливли на схід. Місяць бризнув на землю сріблом, покропив залишки снігу попід деревами, білі сто-вбури беріз, осяяв темно-прозору далечінь.
Микола змахнув руками, пробіг пальцями по невидимих клавішах. Ще, ще! Линуть глухі, низькі удари. Пробуджується зі сну віковічна інертна матерія. Пульс народженого життя штовхає її далі й далі. Ламає опір інерції, сну, смерті. Пробиваються з землі трави, прагнуть у височінь дерева, легко й грайливо пливуть у водах риби, ярими степовими табу-нами мчать радісні, сповнені буйнощів тварини. І ось з’являється, сторожко йде поміж ске-лями, поміж деревами людина. Оглядається, придивляється, шукає, розпізнає. Де вона? Хто вона? Чому вона тут?
Темні ночі. Холодні ночі.
Спалахує вогонь. Розганяє пітьму.
І починається тріумфальний похід розуму все вгору і вгору.
Зводяться в небо будівлі. Бовваніють на обрії піраміди й храми. І раптом — свистять стріли. Мелодія вже не шукає життя, а погрожує, руйнує, заливає кров’ю землю. Хаос вторгається в мирний легіт днів, заглушує їх. Лунають вибухи. Вже майже не чути мелодії творення. Вже акорди смерті панують у просторі, в космосі. Що це? Невже кінець розуму? Невже знову запанує над планетою тиша небуття?
Горном закличним, сплеском вогняним то там, то тут серед суцільного дисонансу спа-лахують, виникають окремі акорди радості, певності. Вони кличуть, вони шукають близькі гармонійні ноти, прагнуть об’єднатися. Сплітаються кришталеві акорди в тоненьку нить, наливаються силою, звучать непереможним консонансом.
Світло творчості, любові й труда заливає планету. Повалено хаос. Він конає в глибинах світобудови, завмирає. Об’єднане серце людства палає блакитною квіткою в просторі, посилає своїх вісників у далекі світи…
Микола опустив руки. Зітхнув.
Є ще порох у порохівницях. Живе музика. І не вмре ніколи.
Від кристала — до амеби. Від амеби — до мислячої істоти. І далі, далі сходами без-межжя до таємничих висот, до чудоподібних звершень. Все життя — музика, пісня. Пазурі хаосу намагаються вдертися до нього дисонансом, заглушити. Але сильна рука воїна-народу відкине геть потворні звуки руїнницьких формацій, розвіє їх з попелом, щоб продовжити творення вселюдської симфонії радості.
Груди Миколи сповнюються весняним настроєм. Мариться йому образ Оленки. Як не вистачає йому її слова, її подиху, блиску блакитних очей. Де вона тепер, що робить у пекель-ному вихорі війни? Чи зустрінуться вони? Геть думки сумніву, навіть на мить їх не можна допускати.
Тріщить недалеко галуззя. Мов сполохані птахи, розбіглися Миколині думки. Він, не обертаючись, відчув — іде Марія. Дивна дівчина, яка своєю відданістю знову відродила його до цього бурхливого життя. Тиха й віддана, мовчазна й дружня. Чим він віддячить їй, коли? За серце вірне, за руки сестринські, які вирвали його з пітьми небуття, за повсякденну турбо-ту.
Вже кілька тижнів вони тут, у болотистих закутках лісів. Пристали до ґрупи людей, котрі не бажають бути прислужниками окупантам, але ще не знають, що їм робити, куди по-датися. Перезимували в землянці, інколи навідуючись до сіл, добуваючи, хто що міг. Кілька кадрових бійців, кілька молодих юнаків та дівчат з довколишніх сіл, п’ятеро літніх колгоспників. І один німець, офіцер, його полонили під час останньої вилазки до Дніпра. Катер з двома солдатами та офіцером прибило до берега, напевне, відмовив мотор. Микола обстріляв його з автомата. Два солдати загинули, офіцер здався в полон. Гнівом запалені хлопці хотіли вбити його, але Микола не дозволив. Тому, що вважав неможливим убити без-збройного, а ще, може, й тому, що впізнав у ньому поплічника того самого фон Шварца, який звелів розстріляти Миколу. Саме цей офіцер давав наказ солдатам до виконання вироку.
Німець не впізнав Горенка. Та й як було впізнати солдата-композитора в цьому похму-рому бородатому чоловікові, якого лісові хлопці прозвали "Артистом" і визнали своїм ко-мандиром після першого ж бойового хрещення. Так, так, він для них лише товариш "Ар-тист". Так прозвали його, можливо, через те, що у важкі хвилини Микола читав їм "Кавказ" Шевченка, Пушкіна і Лермонтова. Досі не назвав він себе, справжнього, нікому, навіть Марії. Він тепер не той, що був раніше. Не Горенко, а просто солдат, безіменний солдат великої армії розплати. Артист? Хай буде Артист.
Не впізнав офіцер своєї жертви. Дивувався, що його не вбили. Мовчав. Худнув день у день, зацьковано озирався на лісових хлопців. Жив у чоловічій землянці. Йому дозволили гуляти разом з конвоїром. Хлопці ремствували. Навіщо тримати цього дармоїда? І так сиділи всю зиму на сухарях та воді, а тут ще треба годувати цього нікчемного пса.
Марія робила вилазки в села. Діставала харчі. А зовсім недавно повернулася похмура й без здобичі. Рудки спалили до тла, всіх старих і дітей постріляли, хлопців та дівчат вивезли до Німеччини. І ще взнала Марія, що готується каральна експедиція в ліс, де вони перехову-ються.
Хлопці спохмурніли. Офіцер підбадьорився. Дехто хотів утікати з лісового притулку, але Микола розрадив. Кілька днів тому він послав Сергія, наймолодшого в ґрупі, розшукати щорсівців. Вони давно вже чули, що недалеко від них, десь біля Сміянів та Зеленьок, діє загін імені Щорса під командою "Агронома". Нібито він має багато бійців і зв’язаний з Ве-ликою землею. Їм можна було б передати офіцера. Та й дізнатися новини про ситуацію на фронті, а може, й з’єднатися з ними.
Кроки Марії зовсім поряд. Чути її подих, збентежений голос:
— Миколо, щось треба робити…
Він різко обернувся. Уловив блиск чорних очей.
— Що сталося?
— Хлопці там… хочуть самотужки прориватися до партизанів. Не витримали. Кажуть — або з голоду подохнемо тут, або постріляють нас карателі, як курчат.
Микола рвонув з місця, схопивши за руку Марію.
— Ходімо!
В землянці чулися розгнівані голоси.
Микола спустився розбитими східцями вниз. Його помітили, замовкли. У тьмяному світлі коптилки неголені обличчя втікачів здавалися неприємно злими. Офіцер сидів у кутку, на нарах, жовчно всміхаючись.
— Що сталося? — тихо запитав Микола.
— Та тут… у штани наклали деякі, — іронічно озвався Васько, низенький кругловидий юнак. Він рішуче махнув рукою, ніби забивав щось у землю. — Панікери! Жерти йому нема чого! Карателів злякався! А чого втікав у ліс? Треба було б задницю німцям лизати!
— Ще молоко на губах не обсохло, — свистячим голосом озвався кремезний бородатий дядько, вколовши юнака поглядом з-під кошлатих брів, — а вчити пнеться! А тобі, "Арти-сте", ми прямо заявляємо — кидаємо цю землянку.
— І куди? — стримуючи хвилювання, спокійно запитав Микола.
— Куди захочемо, — спалахнув дядько. — А ждати в цій норі, як віл обуха, не хочемо. Та й взагалі…
— Що взагалі, Стецюк? — почулося кілька голосів.
— А те взагалі, — огризнувся той, — що ми телепні, та й більш нічого! Що ми тут ро-бимо? Хто ми? Якого дідька тут огинаємось? Може, й наших давно нема, може, німці вже в Москві, а ми тут будемо гнити, вошей годувати!..
— Шкура! — скрипнув зубами Васько.
— Замовкни! — гримнув Микола. Серце в нього забилося болісно, все тіло напружи-лось у передчутті психолоґічного двобою. Не можна було відповідати силою, наказом, зло-бою. Треба знайти слова, які… Які ж? Де? Думка тріпотіла, як вогонь під вітром, шукала.
Офіцер заворушився, озвався хрипким голосом:
— Він правильно сказав, цей ваш Стецюк. Більшовики розбиті, рейх панує на просто-рах Сибіру. А зі сходу Японія. Виходьте, здавайтеся. Я гарантую вам життя.
— Життя? — спалахнув Микола. — Яке життя, гер офіцер? Життя раба? Життя попи-хача? Життя плебея? Це — по-перше. А по-друге, ви брешете, що Сибір під вашим чоботом! Ми дещо чули про розгром під Москвою.
— Останні судороги, — буркнув офіцер. — Вигадки більшовицьких агентів.
— Досить! — різко обірвав Микола. — З вами я не стану сперечатися. А тобі, Стецюк, треба б згоріти від сорому за своє моральне дезертирство. Якщо в серці ще хоч крапля совісті лишилася, якщо честі не розгубив. Чого ти боїшся? Смерті? Так ніхто ж з людей не обійде її.