За вашу поведінку. Ваш батько Берлін брав, а ви плямуєте його добре ім’я. Хоч би про це подумали! А мати ваша... Хіба думала вона, страждаючи у фашистській неволі, що син отак її "втішатиме"?
Мечик швидко глянув на Юрія Юрійовича, незрозумілий вираз майнув в очах. Що це було? Каяття, жаль?..
— Що ви мені про батька, про матір...— буркнув він.— Я поважаю їх.
— Неправда! — вигукнув учитель.
Мечик мовчав.
— Неправда! Ви дійшли до того, що почали пиячити. Мені відомо, що ви і в карти граєте на гроші.
— Хто ж це вам наябедничав? Не інакше як Жукова!
— Ви ж п’яним повернулися додому? Батько розповідав, що від вас так і тхнуло горілкою.
Мечик ураз зухвало посміхнувся.
— Ну, був напідпитку. Правда. А ви хіба у вісімнадцять років не того?..— Він виразно ляснув собі пальцем по шиї.— Не заливали за комірець?
Цей зухвалий, розв’язний рух, слова, тон були такі нестерпні, що кров ударила Юрієві Юрійовичу в голову, зашумувала в скронях, він рвучко підвівся і щосили вдарив кулаком по столу.
— Мовчати!
Пенсне злетіло, жалібно дзенькнуло скло...
В ту ж мить учитель зрозумів, що він не витримав, тріснула якась дуже натягнута пружина, але вже не було сили стримати себе, і він ще раз страшним голосом закричав:
— Мовчати, негіднику!
Потім схопився руками за голову й почав ходити по кімнаті. Трохи заспокоївшись, сів.
— Ви можете дати мені востаннє слово? — спитав у Мечика.— Слово честі, що рішуче зміните свою поведінку?
Гайдай мовчав.
— Подумайте. Я хочу, щоб це слово честі було справжнє, з глибини серця. Я думаю, що ви ще не все втратили.
Мечик продовжував мовчати. Настала довга пауза.
— Ви будете відповідати? — спитав Юрій Юрійович.
Мечик стояв мовчки, розглядаючи щось за вікном.
Учитель зрозумів, що учень більше не промовить жодного слова, що це — відповідь на його вигук "мовчати!".
Юрій Юрійович встав, пройшовся по кімнаті, потім зупинився й пошепки наказав:
— Ідіть!
37
Роман Герасимович, крім газет, передплачував з десяток різних журналів, з них половину літературно-художніх. Ніна відразу забирала до себе в кімнату кожний новий номер журналу і, озброївшись олівцем, читала оповідання й повісті. Читала уважно, робила помітки на полях, іноді записувала зміст, цікавий образ чи епітет.
Якщо якийсь художній твір зворушував її, дівчина з досадою думала, чому не вона його написала. Адже, напевне, й вона, Ніна Коробейник, могла б узяти таку думку, сюжет і так написати. Її дивувало, що невеликі оповідання, без складної фабули, часто викликали в неї глибокі емоції, хвилювали, будили хороші думки.
Щоразу вона порівнювала своє оповідання з творами, вміщеними в журналах. Їй здавалося, що воно не гірше, може, навіть і краще. Чому ж твір повинен лежати в шухляді? Його теж могли б прочитати десятки тисяч людей.
У Ніни з’явилось непереможне бажання побачити своє оповідання надрукованим. Усі її попередні вагання зникли. Одного чудового дня вона віднесла рукопис у редакцію літературного журналу.
Секретар редакції перегорнув сторінки її твору, записав адресу Ніни й звелів прийти через тиждень.
Іти за відповіддю було важче. Дівчина хвилювалась. Вона все думала, чи не краще просто подзвонити в редакцію?
От і знайомий будинок. Справді, подзвонити б!
А втім, чому вона така нерішуча? Треба думати тільки про гарне. "Вітаю! Вітаю! Ваш рукопис уже надісланий в друкарню!" Незабаром усі побачать, що з нею не можна жартувати! Всі? Авжеж, усі, весь десятий клас, увесь комсомольський комітет школи. Переконаються, що з нею не можна поводитися так, як з іншими. У неї складна і тонка психологія майбутньої письменниці, особлива духовна організація. Треба розуміти це. І зрозуміють! Оповідання безумовно схвалене. Оце — щастя! Оце — перемога! А як буде неприємно і Жуковій, і Марійці, і взагалі всім, що вони так помилялись у ній, не врахували її творчої натури. Такий талант трапляється нечасто!
— Читали ваше оповідання,— сказав секретар редакції,— читали. Сідайте, будь ласка!
"Схвалене!" — йокнуло серце.
Секретар пошукав у шухлядах письмового стола, поклав перед собою такий знайомий Ніні її рукопис.
"Отже, оповідання ще не в друкарні!"
— Написано грамотно,— продовжував секретар.— Ви повинні й далі працювати. У вас є хороше зерно! Але ще далеко, далеко до довершеності. Не визріло ще ваше оповідання, друкувати його не можна.
Він раптом уважно глянув на Ніну, і їй здалося, що пошукав очима графин з водою.
— Ні, я слухаю,— сказала Ніна, відчуваючи, як уся кров ураз відхлинула з обличчя.
Ніколи ще дівчина не почувала себе такою нещасною. Всі немов змовилися проти неї. Нестерпно уразливим був цей раптовий перехід від надії, майже впевненості, до краху.
Додому прийшла в такому пригніченому настрої, що все було байдуже. Намагалась пригадати, що їй ще говорив секретар. Здається, він хвалив окремі вдалі місця... Що з того? Адже друкувати оповідання однаково не будуть!
Несподівано серце похолонуло від думки, що хтось у класі може довідатись про її невдачу. "Навіщо, навіщо було нести рукопис у редакцію? Яка помилка!"
За вікном почувся шум машини. Приїхав Роман Герасимович. Ніна ховається в свою кімнату. Їй не хочеться, щоб батько бачив її в такому стані.
Батьків голос гримить за стінкою в передпокої, потім він переноситься ближче, і, здається, весь будинок сповнився його голосом.
— А де ж Ніна? Ні-но!
Роман Гарасимович, веселий, урочистий, увійшов до дочки. Обличчя його сяє, він енергійно тре обома долонями голену голову.
— Ти чому ховаєшся? У мене така радість! Сьогодні нарешті скінчилось випробування нових пасажирських літаків. Моєї конструкції і конструкції Соловйова! його літак визнано за кращий. Ах, Ніно, яка це прекрасна машина! Яка досконалість!
Дочка дивиться на батька так, немов нічого не розумів:
— Соловйова конструкція краща? Тату, чому ж ти радієш?
— Як чому? Чому ж мені не радіти? Адже такої машини у нас ще не було! Це справжня літаюча яхта! Повітряна яхта! Повезу й тебе на аеродром. Хочу, щоб ти на власні очі побачила цього білого лебедя! Ха-ха, лебідь! Йому, бідоласі, й не присниться ніколи така швидкість! Ай, Соловйові Гриш-ка! Я завжди казав, що він колись заткне за пояс нас, старих конструкторів! Ну й молодчина! А колектив який собі підібрав!
Збуджений, радісний, він легенько взяв дочку за підборіддя:
— Дозволь, ти щось сьогодні занадто в мінорі?
— Тату, отже, ти тепер... на другому місці?.. І... і радієш?
Роман Гарасимович весело зареготав:
— Ось що тебе бентежить! Але не радіти не можу, Ніно! Який талант зростає! Соловйовим гордитися треба! Я охоче повчуся в нього!
Дивлячись на щасливе обличчя батька, Ніна й собі усміхнулась. Стало легше на серці.
— Татусю, ти дуже хороша людина!
— Ось як! Спасибі.
За хвилину Роман Гарасимович уже дзвонив по телефону і повідомляв когось про видатний успіх Соловйова.
* * *
Мечик Гайдай одержав рішучу відсіч од Ліди Шепель. Він не чекав такого гострого удару по своєму самолюбству, тим більше, що сталося все це в присутності майже всіх десятикласників.
Наступного дня, після того як Ліда не прийшла на призначене побачення, Мечик зажадав од неї пояснень. Перед уроком англійської мови він сів поряд з Лідою і щось їй зашепотів. Учениця мовчки слухала, потім враз устала і голосно, на весь клас промовила:
— Послухай, Мечику, ні на яке побачення з тобою я не піду, і відчепись ти, будь ласка, од мене! Набрид, мов гірка редька! Товариші, принесіть відерце холодної води на голову цього палкого закоханого!
Мечик почервонів, зблід, спробував усміхнутись. Він зрозумів, що Ліда знала про його нахваляння в класі, і це була йому помста!
— Громадяночко,— промимрив він,— вам не пощастить скомпрометувати мене перед лицем високоповажного товариства однокласників...
Але "високоповажне товариство" дивилось на нього з неприхованим глузуванням. Хтось, здається Вова Мороз, зауважив:
— Дивно, навіть твій яскравий галстук не допоміг!
— Як папуга! — сердито відрубала Ліда.
Трохи пом’якшила становище лише Марійка, яка спитала:
— Лідо, а ти переконана, що Мечик призначав тобі побачення? Ти інколи дуже недочуваєш!
Коли б же тільки уражене самолюбство! Ні, переживання Мечика були глибші.
Після уроків він несподівано підійшов до Марійки.
— Я хотів сказати тобі тільки одне,— почав він.— Ти, мабуть, думаєш, що я продовжую свою лінію?
— Яку лінію? Не розумію.
— Я кажу про Шепель. Адже знаєш, що на парі з товаришами хотів іти... Несерйозно це. Взагалі таке парі — хуліганство. Не в цьому річ зараз. Бачиш, не думай... Хоч, власне, й почалося з такого, з несерйозного... Пробач, я так безладно говорю. Одним словом — я згодом відчув, що Ліда для мене більше ніж однокласниця. Сам здивувався, коли відкрив, що мені без неї... ну, сумно, тоскно. Боляче сьогодні було. Ти хотіла врятувати моє самолюбство, я так тебе зрозумів? Спасибі. Бачиш, тільки тобі це кажу. Сам не знаю, як сталося, що вона... що все це стало для мене так серйозно...
Він не дивився в Марійчині очі і не міг помітити, як вони засмутились.
* * *
Цей вечір для Ніни тягся чомусь дуже повільно. Коли вона закінчила готувати уроки, було тільки десять годин. Невдача з оповіданням уже так гостро не хвилювала, лишилась гіркота й утома та ще якесь почуття самотності.
Останнім часом це почуття з’являлося все частіше й частіше. Спочатку воно здивувало Ніну, було таким несподіваним для неї. Учениця намагалася відігнати його, заглиблювалась у книжки, але воно стояло десь зовсім близько, і позбутися його, здається, було неможливо.
Воно заважало Ніні вчитися. Їй треба було докладати зусиль, щоб зосередитись, усе забути і переключити всю увагу на підручники.
Інколи вона шукала заспокоєння в музиці. Тоді грала свою улюблену "Баркаролу" Чайковського. Човен, мелодія пісні, набігають хвилі, знову десь співають гондольєри, і, нарешті, плюскіт хвиль, який завмирає вдалині.
Легенько стукала кришка піаніно, чорний лак відбивав світло лампи, за вікном чорніла весняна ніч. Підходила до вікна і раптом бачила Коровайного, чула його поклик: "Чого ти прийшла?"
Легкий, зовсім незнайомий стукіт у двері. Ніна здригається, повертає голову і, не обзиваючись, чекає. Стукіт повторюється, чути голос матері.
— Нінусю, це до тебе!
Ніна мовчки підходить до дверей, відчиняє їх і застигає здивована.
На порозі стоїть Юрій Юрійович.
І ось вони сидять одне проти одного — класний керівник і учениця.