Рейментарство я дістав від Речі Посполитої, і вона одна може його від мене перебрати...
—• А тим часом прийдуть другі Пилявці,— закричав хтось з-поміж шляхти.— Досить уже тої кирині! Ваша милість показав уже, що вмієш, а ми не маємо охоти під твоєю булавою йти під татарський ніж.
Остроріг упав відразу з п'єдесталу вчорашнього, вчора його всі величали, сьогодні запанувало проти нього велике обурення серед шляхти.
Остроріг дуже схвилювався і говорив тремтячим голосом:
— Як, панове браття, вважаєте, що БаІиБ геі риЬІісае 1 вимагає, щоб я зложив рейментарство в руки достойнішого його милості князя Вишневецького, то я це зроблю і відішлю зараз номінаційну грамоту примасові.
Шляхта, бачачи таку уступливість Остророга, стала йому дякувати.
— Голя, панове! — говорив опочинський староста Збіг-' нев Олесницький.— А ви не подумали над тим, що такий
1 Заіив геі риЬІісае (лат.) — добро (благої суспільства.
вибір до атрибуції сенату належить. А як примас, котрні*
тепер заступає короля, не признає нашого вибору? Тоді наробилося б його милості князеві прикрості. Тому я гадаю зробити так: коли сенат віддав рейментарство трьом, го й ми так зробім. Його милість князь Вишневецький буде рейментарем на місце Заславського, а при ньому остане пан підчаший та ще виберім і третього на місце Кочсцпольського.
— Не києм, так палкою,— каже один шляхтич,— де ж .юпка? Кажете, що вибір рейментаря належить до сенату, <) таки хочете вибирати...
Повстала зараз суперечка між шляхтою, і не могли погодитись, вибирати чи ні? Тоді Вишневецький згодився, щоб таки Конецпольського оставити. Він удоволився тим, цо його ворога Заславського усунено.
Зараз рознеслась у городі вістка, що Вишневецький буде гетьманувати. Він мав у міщан славу легендарного полководця, у всіх вступила душа, що нічого тепер ворога боятись, як Вишневецький боронитиме город. Для нього не жаль і грошей давати. Оподаткували зараз самі себе, і гроші стали плисти рясно, ніхто не жалкував.
Українці не могли відмовитися від жертви, хоч тепер із появою Вишневецького ненависть поляків і жидів до православних змоглась удесятеро. Здавалося, що дух Яреми, котрий до скаженості ненавидів своє гніздо, все-аився в душу поляків і жидів. Посипалися доноси на православних, труси, арешти і допити з тортурами. Жіноцтво на спогад шизматиків попадало в істерію. Кожно-іо русина вважали синонімом зрадника, людини без честі і віри.
При тому поширювано знову страхіття, що шизматики замишляють вирізати поляків і жидів. Усі уми опанував пошесний жах Жертви в грошах і дорогоцінностях напливали, мов вода.
Крім податків, напливали й добровільні жертви, навіть із костьолів і кляшторів.
Лише шляхта не давала нічого і не хотіла про це чути. Як міщани про це довідались, стали на шляхту ремствувати, і з того часу охота до жертв стала холонути.
З кляшторів найбагатшим уважали єзуїтський, а при тім найпроворнішим. Єзуїти, прочуваючи недобре, вивезли завчасу свої скарби зі Львова у безпечне місце. Тоді шляхта присилувала їх посилку завернути, і вони поступились, да вже тоді, як посилка була далеко к завернути вже не можна було. І не дали нічого.
Тяжче було зібрати військо. Ті, що вернули з-під Пилявців, зажадали поперед усього, щоб їм місто звернуло шкоди та втрати під Пилявцями. Міщани, котрі за пиля-вецький погром нічого не провинилися, відразу відмовились. З бідою вспіли зібрати чотири і півтисячки, але треба їм було заплатити жолд згори. Решта повтікала зі Львова.
Та міщани не турбувалися тим, скільки буде війська. Саме імення Вишневецького вистане за тисячі. Нічим журитися. Тільки що військо, здеморалізоване Пилявцями, тою славою не захоплювалось.
За увесь той час шляхта відбувала наради у францисканському кляшторі. Сюди вже міщан не пускали.* Наради велися секретно.
Тут говорилось таке:
Чого нам шляхті так дуже журитися Львовом та його крамарями? Хіба ж це така важна позиція? Він і так не устоїться.
Чого ндм такі великі сили в'язнити в тісних мурах? Наше лицарське діло битися в полі, а не вистоювати на валах і відбиватись. Це потрапить зробити так само добре і бялоглова.
Так буде найкраще, що ми покинемо Львів. Прийде Хмельницький і розпочне облогу. На тім він перестоїть, може, й цілу зиму, а ми за той час зберемо військо і вдаримо на нього і таким способом врятуємо отчизну.
Справді, панове, так воно буде добре. Хмельницькому буде на тім залежати, щоб Львів здобути. На мурах Львова поломить собі зуби. Настануть морози, і вся його голота розбіжиться на всі чотири вітри.
А хоч би Львів і пропав, то невелике діло. Краще нам пожертвувати один город, щоб спасти цілу Річ Посполиту. В тому не буде гріха, бо такі приклади в старин-ній історії не рідкі.
Така думка припала всім до серця. Навіть Вишневецький був з цього радий. Йому розходилось про те, щоб якнайбільше грошей роздобути від колтунів-крамарів, а якнайменше з того видати на оборону Львова. Таким чином можна буде підпомогти гетьманську касу. Велике діло міщани! Хіба ж він не втратив усю свою фортуну?
Міщани зложили тоді півтора мільйона золотом та сріблом, а зложивши таку суму, були певні, що Вишневецький не дасть їм загинути.
Аж надійшли вісті, що татарські загони вже під Мик-лашевом.
Була остання година, щоб утікати зі Львова, поки не почнеться облога.
Вишневецький видав війську тайний наказ, щоб було готове до вимаршу. Він сам виїхав того самого дня зі шляхтою на Замостя. Міщан задурювано тим, що Вишневецький виходить з військом проти ворога, і вони тим вдоволились. Краще так буде, бо як розіб'є ворога у полі, то й облоги не буде. Усі в те повірили й заспокоїлись.
Вишневецький не вспів вивезти гармати зі Львова. Не булочдо того коней, бо українським, хлопам не можна було довіряти, а спроваджувати коней від польських хлопів аж з-під Ярослава вже було запізно. Татари стали напливати. Загони заступили Вишневенькому дорогу у Замостя, і треба було колувати, щоб на них не .наскочити. Для ще більшого заспокоєння міщан прислав їм Вишневецький аж 50 драгунів.
Та це, навпаки, відкрило міщанам очі, що їх ганебно одурено і ограбовано з майна. За півтора мільйона дав їм Вишневецький аж 50 драгунів.
Усіх огорнув одчай.
II
ВАЖНА НАРАДА
Пилявецька побіда прийшла гетьманові Хмельницькому несподівано швидко. Бої тривали усього три дні. Поки Хмельницький дожидав татар і так довго хотів забавити ворога, то четвертого дня вже польський обоз був порожній. Через неслухняність черні не міг побіди як слід вихіснувати. Пани повтікали. Не знати, скільки з них уціліло і чого від них ще сподіватись можна? Полки, що за ворогом пішли наздогін, верталися тепер помалу під Костянтинів.
Тепер став гетьман перед дуже складним питанням, що йому робити? Йти далі здоганяти, та куди й за ким? А може, краще впорядкувати те, що добулось, що було в руках, значиться: по Случ...
Хмельницький взявся за це друге.
Коли оглянувся поза себе, то аж голова закрутилася від того, що в такім короткім часі зробив. Це переходило його сподівання. На усім тім великім шарі України не стало й духу панського. Хто не вспів втекти, той не жив. Не стало ні панів, ні ксьондзів, ні жидови. Стільколітні бажання українського народу сповнилися за одно літо. Опустіли кляштори, стояли в руїнах або ще догоряли костьоли, пішли з димом панські палаци та. двори, не стало й зненавидженої народом унії.
Гетьман вагався, що йому далі робити? Те, що він задумав під. Корсунем, далеко ще' не було довершене. Магнати повтікали, та не пропали. Король буде й далі в їх руках. Вони знову зберуть силу і не дадуть Україні спокою, напруться знову до втраченого раю. Аж дають йому знати, що прийшли татари з Тугай-беєм, а за ними з великою ордою сам хан йде.
Гетьман не був з того радий:
— В саму пору їх чорт приніс, щоб добичею поділитися... Та годі, чеши дідька зрідка, а без них я не встою.
Тугай-бея прийняв увічливо, по-приятельськи і зараз скликав раду.
Перше слово татарина було:
— Ти побідив ляхів, а що далі загадуєш?
Поки що досить мені буде того, що добув. Треба перше стравити те, що з'їв...
То чого було нас кликати і то так нагально, що ми поспішали, не спочиваючи? Чим я моїх людей задоволю, чи маємо вертати з порожніми руками?
Ми вас кликали ще тоді, як не були ще готові з ворогом, а ця побіда прийшла нам так швидко, що не було нам коли вас завертати. А за те, чим татар удоволити, нема чого журитись, бо ми стільки добичі добули, що буде чим цілу орду заплатити.
А ясир? Татарин, вертаючи з походу без ясиру, то так начеб з порожніми руками. Ми умовились, що на твоїй Україні ясиру не маємо брати, й ми на це пристали, бо ми гадали, що наберемо ясиру з поляків. Тепер поляків нема, а ти не хочеш іти далі. Прийдеться нам зломити угоду і, вертаючи, брати по дорозі українців у ясир. Ти подумай, чи я годен моїх людей від того здержати?
Почувши таке, гетьман скипів. Це ж погроза. Стягнув густі брови, зморщив чоло і вже хотів відрубати татаринові, що в такому випадку ні одна татарська душа не вийде з України жива. Але завчасу здержався і замовчав. Такого майбутнього він справді налякався. Коли б так справді сталося, тоді нагряне на нещасну Україну нове нещастя з того боку, де найменше треба було його боятись. Зрозпучений народ прокляне його, що таких гостей накликав. Тоді не те, що поміч татарська навіки пропала, та ще одного ворога більше матиме за плечима.
— Побачимо, що скаже рада,— відповів татаринові. Гетьман думав, що лівіші старшини будуть за тим, щоб
іти далі.
Зійшлась рада, на яку гетьман запросив і татарську старшину, Тугай-бея і його братанича, фанатичного мус-лема, котрий лиш про те думав, щоб знищити християнство на усьому світі.
Як гетьман на раді поставив це пекуче питання, визвав першого Максима Кривоноса, щоб виявив свою думку.
— Як мене питаєш, гетьмане, що нам робить, чи йти далі, чи ні, то я кажу: ні! Не кусай більше, як у рот влізе, а то подавишся. Ми добули стільки, що й не сподівались. Уся Україна по Случ у наших руках. Буде з нас... Треба тепер забезпечитися від ляхів, бо вони ніколи не дадуть нам спокою. З цього боку треба поставити сильну греблю, щоб нас знову повінь не залила. Як цього не зробимо, то хоч би ми і під Краків пішли, не будемо безпечні.