Юрій успадкував батьківську натуру, багатослів'ям своїм він саме й прагнув, мабуть, несвідомо, але вперто поставити себе в центр загальної уваги, заволодіти всіма, не дати нікому розтулити рота, суперників терпіти не міг ніяких, навіть коли таким суперником виступав його рідний батько.
— Ти як,— спитав він Кучміенка,— приїхав чи заїхав?
— Точно сформульоване запитання,— вдоволено відзначив Кучмієнко.— Саме — заїхав чи приїхав. Запитання й відразу натяк: котись, батечку, якомога далі, бо ти заважаєш нам розвиватися згідно з Конституцією й качати права. Так? Заспокойся, синочку, я не заїхав, а приїхав! Машину відпустив і добиратимуся з Русанівки, як рядовий радянський громадянин. Ти не ждав мене в гості й не радий мені? Зате рада моя невісточка. Правда ж, Людмилко?
— Просимо, сідайте,— привітно запросила його Людмила,— зараз я почну накривати на стіл, у нас вечеря. Дуже добре, що ви якраз...
— Зрозумів? — переможно поглянув на Юрія Кучмієнко.— Людмнлка розуміє мене... У неї уява працює прекрасно... Вона знає мою жадобу спілкування з молоддю...
— І так звану тугу,— підказав Юрій крізь зуби.
— Старий став, не дочув...
— Завжди хочеться когось з'їсти,— так само крізь зуби процідив Юрій, щодалі більше дратуючись на Кучміенка.
— Зовсім не чую,— вдавано розвів руками Кучмієнко.
— Це я щодо єпетіту кормів,— здався нарешті Юрій, зрозумівши, що Кучмієнкові нічим не дошкулиш.— Люко, де наш гонг на вечерю?
— Починаю носити! — бадьоро вигукнула Людмила.
— % поможу,— приєдналася до неї Анастасія, коло якої вже відсапувався добродушно Кучмієнко, приміряючись, з якого боку піти, в атаку на дівчину. Вони обидві вийшли на кухню, Юрій заходився діставати посуд, Совинський помагав йому, Кучмієнко й собі спробував поклопотатися коло столу, але Юрій відігнав, його..
— Не турбуйся. Сядь, ознайомся з центральною пресою.
Кучмієнко ще трохи покрутився коло столу, але жінки почали носити з кухні закуски, тоді з'явилася на великому блюді засмажена, аж. червона, качка, пахощі вдарили навсібіч,, кімната мовби відразу стал,а святковіша, вже ніхто й ніщо не могло бути центром, окрім столу, білої скатертини, різнобарвності закусок, сяяння тарілок і келихів і, звичайно ж, золотистості смаженої камки.
— Що будемо пити? — запитав Юрій, приноеячи з холодильника різнобарвні пляшки й високо піднімаючи їх,, щоб усі бачили.
— Я думаю., ми розділимося за інтересами й смаками,.— солідно промовив Кучмієнко, який лише на мить розгубився й мовби відсунувся в, тінь, а тепер знову пробував захопити неподільну владу.— Пристойна. вечеря в товаристві таких пристойних молодих людей. Що може бути приємніше для чоловіка втомленого й, прямо кажучи, поглинутого роботою!
— Це ти, даруй мені, поглинутий? — реготнув Юрій.— А що ж. тоді казати шістдесяти мільйонам радянських робітників — шахтарям, металургам, лісорубам, нафтовикам, бамівцям?
— Не спрощуй,, не спрощуй,— займаючи центральне місце за столом і жестом запрошуючи Анастасію сісти поруч., сказав Кучмієнко.— Ти ж прекрасно знаєш, що моє завдання набагато складніше, ніж у будь-якого рядового робітника, навіть коли це такий унікальний спеціаліст, як ти або Совинський. У чому полягає моє завдання? Осягати факти й доводити їх до загального відома. Для прикладу. Беремо наше об'єднання. Що це таке? Це передній край нашого прогресу. Це дуж-же передове об'ед-
^ нання. До деякої міри навіть занадто передове, бо відірвалося від усіх, і вже ніхто його не зможе наздогнати в найближчому майбутньому. В цьому відриві приховується що? Приховується загроза. Бо навіть на найпередовішому підприємстві можуть, бути оці...
Він виразно потрусив пальцями.
— Совинський теж такої думки,— підморгуючи Іванові, недбало промовив Юрій.— Спеціально приїхав до мене, щоб повідомити.
— Про що? — безтривожно спитав Кучмієнко, накладаючи на тарілку Анастаса закуски.
— Сигнали про недоробки в наших машинах.
— Сигнали? — Кучмієнко відклав виделку, втупиася в Совинського з виглядом, який не обіцяв нічого доброго.— Тобто які сигнали?
— Та не сигнали, а недоробки,— потішався Юрій.
Але Кучмієнко вже не звертав уваги ні на сина, ні на Совинського. Він помітив серед пляшок зеленкувату, з білою .етикеткою, .вміло підсунув її до себе, схилив голову на одне плече, тоді на друге, милуючись чи то пляшкою, чи етикеткою,, чи сяянням прозорого вина за тонким зеленкуватим склом.
— Це вино любив один дуже великий чоловік,— урочисто повідомив він.— Послухайте, як воно називається! "Манаві". Навіть у самій назві є щось вабливе й загадкове, як велич. Дуж-же пристойне вино. Щоразу, коли я п'ю це вино, я сумую від думки про те, яке прекрасне, але коротке наше життя.
— Тобі шкідливо пити вино. Хіба ти не читаєш журнал "Здоровье"? Там усе написано,— насмішкувато кинув Юрій.
— А, що вони розуміють у тому журналі? Сьогодні пишуть одне, завтра інше, сьогодні корисна кава, завтра корисний чай, післязавтра чиста вода, а життя ж таке прекрасне й коротке, по суті... Але ви молоді і не відчуваєте ні того, що життя коротке, ні що воно прекрасне... Пийте "Манаві". Тільки в цій квартирі можна спробувати справжнього вина. Для академіка Карналя грузинські кібернетики завжди... Дуже цристойні люди...
Юрій самими очима показав усім, щоб випили без тосту, по-цмакав смачно після чарки, вкинув у рот шматочок огірка.
— Хто пристойні? — поспитав ущипливо.— Грузинські кібернетики чи ви з академіком?
— Натяку не вловив,— великодушно заявив Кучмієнко.— Але скажу тобі, Юронько, що старших треба поважати. Треба зважати на, їхню мудрість і їхню втому. Бо хто ж, як не вони...
— Пропоную випити й закусити! — вигукнув Юрій, знаючи наперед увесь Кучмієнків репертуар.— 3 того часу, як .людство винайшло стіл, —воно нічого ліпшого не може вигадати, як .випивку й закуску для гостей...
— Воно сиділо ще коло пенька,— засміялася Анастасія.— Колись частування, мабуть, викликане було тим, що подорожній прибивався .до чиєїсь господи виснажений, знесилений і зголоднілий, тому нагодувати його — це був обов'язок, юсвячений звичаями. А тепер іноді людям варто перейти сходову площадку, щоб опинитися в гостях у знайомих, і що ж? І відразу господиня починає метушитися на кухні, господар тягне стіл, всі падають мерщій на випивку й закуску. Це вже не звичай, а якась мовби пошесть, чи що.
— Усе ж краще, ніж півлітра на трьох у під'їзді,— зауважив Совинський.
— Головне: пристойно,— підтвердив Кучмієнко, нагадуючи про себе, бо не міг допустити до такого стану, коли про нього тут забудуть. Та, мабуть, у цьому ж був зацікавлений і Юрій, хоч, щоправда, з іншими намірами. Він зрозумів, що просто випхати батька не вдасться, перебалакати — теж, тому вирішив змінити тактику й загнати старого в глухий кут, осмішити того в очах Анастасії, а заодно й Совинського.
— То що ти можеш відповісти Совинському? — спитав він батька.
— Тобто? — вдав, ніби забув про початок їхньої розмови, Кучмієнко.
— Про сигнали.
— Сигнали? У вас є якісь сигнали? — повернувся Кучмієнко до Совинського.
— У даному випадку це не має значення,— відповів Іван.
— Тобто як? Не зрозумів. Юрій вдоволено потер руки.
— Іван хоче сказати, що він не уповноважений. Компетентні органи перевірять.
— Перевірять? — обурено вигукнув Кучмієнко.— Що перевірять? Я протестую проти вигадок!
— І, протестуючи, пропонуєш чи, пропонуючи, протестуєш? — поспитав єхидно Юрій.
Кучмієнко ніяк не міг збагнути, що з нього просто насміхаються. Він звик сприймати все занадто серйозно, з деякою зверхністю й поблажливістю ставився завжди до людей і не вмів уловити тої небезпечної грані, коли хтось вислизав з-під його зверхності й сам опинявся в панівній позиції.
— Тобто як? —допитувався він далі.
— Ти надаєш переваги узагальненням без подробиць чи обмежуєшся подробицями, не вдаючись до узагальнень? — допитувався в нього Юрій.
Анастасія не витримала, засміялася, за нею Совинський і Людмила, яку врятував дзвінок, вона побігла відчиняти й повернулася знов з сусідом.
— Третє пришестя Ісуса Христа! — оголосив сусід.
— Сідай, "замечательный",— запросив його Юрій.— Випивай стоячи, не дивлячись і до дна і жми на свої танці-шманці, виконуй план по охопленню трудящих художньою самодіяльністю. Ну, чого ж загальмував?
Але сусід побачив Кучмієнка і позадкував до дверей. Хлопець він був від природи нахабний, але не до такої міри, щоб пхатися за стіл, де сидить сам Кучмієнко, заступник всемогутнього Карналя, шеф всієї їхньої самодіяльності і взагалі шеф усього на світі. Юрій вискочив з-за столу.
— Давай, давай,— приказував він,— поки ти дотанцюєшся до заслуженого артиста республіки, ми надамо тобі звання заслуженого ковтальника. Чи злякався суворого заступника директора? Не бійся, це мій законний батечко, і він сповідує тільки режим —найбільшого сприяння, як американський конгрес...
Кучмієнко приглядався до цієї сцени з неприхованим вдоволенням.
— Колись і я отак,— нахилився він до Анастасії.— Молодість, зухвалість, надмірності... Окрім того — передчуття щастя, яке завжди більше, ніж саме щастя. Живеш, бувало, тим, що одного прекрасного дня тебе викличуть і підвищать. Що може бути прекрасніше?
Юрій, хоч як, здавалося, був заклопотаний частуванням свого сусіда, прислухався до кожного Кучмієнкового слова і вмить кинувся на виручку Анастасії, яка, власне, й не знала, що їй відповідати...
— Ага, прекрасний день! — гукнув через стіл до батька Юрій.— А коли одного прекрасного дня до тебе з'явиться твій колишній друг і повідомить, що ти маєш шанс попасти в число так званих деяких? А кому в нас охота бути деяким? Тоді вже ліпше записатися в загальну і спокійну категорію, яка визначається словами: "І багато, багато інших!"
— Ти там не втримаєшся,— зауважив Совинський.— Не такий у тебе характер.
— Чули? — вдавано злякано зітхнув Юрій.
— Щось я не збагну,— поскаржився Кучмієнко ще мовби жартома, але вже й не без тривоги в голосі, бо знав здібності свого сина і міг ждати від нього найгіршого.
— У Юрія виявилися деякі ознаки тренованої нездатності,— пояснив Совинський.
— Тренованої нездатності? Що це?
— Звичка виконувати одноманітну роботу і втрата здібності вирішувати унікальні, проблемні ситуації.— Совинському сподобалася його роль, він грав її щодалі з більшим бажанням.— Інакше це зветься технологічним кретинізмом.
— Можу для наочності навести приклад,— втрутився Юрій.— У хірургів.