Вирву було загорнуто, а майданчик вирівняно. Так мусило й бути. Адже вибух не могла не почути цвинтарна сторожа... Так от, я перетнув вертикаль над "міражем", але мощів не помітив. Заходив на віраж п’ять разів, щораз на новій висоті, але нічого не змінилося — майданчик, як майданчик на краю кладовища. Під час останньої — шостої спроби — це вже була стеля для дельтаплана — мені не пощастило вийти на вертикаль і я проплив збоку над недавньою вирвою, ближче до краю латки. І раптом опинився в промені прожектора, ні — в колодязі, кладкою якого було невидиме проміння. На дні лежав той самий кістяк у три людських зрости з вороненої сталі, а довкола блимотіла еманація — світло, не світло, постріли, не постріли, метелики, не метелики. В того, що лежало на дні, ворушилися зуби — не щелепи, а саме зуби, як у коника або павука. Я хоч і проплив з боку, по самому краю "колодязя", та мене обдало таким стражданням, що я ледве долетів до Марининої гори. Тим часом дельтапланеристи завершили тренування і вже варили на березі куліш. Михайлюк був у центрі уваги, його вітали з завтрашньою перемогою — хто з заздрістю, хто без, але всі ставились до нього дуже доброзичливо. І сам він — завжди стриманий — тепер ніби виліз зі своєї равликової домівки. Мені ще не доводилося бачити його таким відкритим. Хоч як свербіло розповісти про все, що скоїлося без його участі, та я не зважився бентежити його. У нього було свято. Жодне свідоцтво про винахід, жодна публікація в солідному журналі не принесли йому стільки втіхи, як визнання купки колег-спортсменів. До речі, ні вдень, ні тоді, коли ми вже поверталися при світлі фар додому, ніхто з нас і натяком не торкнувся теми "міража". Я вирішив оповісти Михайлюкові все після змагань, тобто наступного дня.
Ткач підвівся. Витяг з задньої кишені штанів сигарети й запальничку. Вогник вихопив із сутінок схудле обличчя, на якому вгадувалися однаково відчай і затятість. Він не озивався, аж поки не докурив, а тоді сказав:
— Уранці на Маринину гору людей понаїхало. Були тут і спортивні репортери і тележурналісти... Для тих, хто не досить знав Михайлюка, Антон здавався спокійним. Та тільки не для мене і не для його жінки. До речі, вона якнайуважніше обстежила кожен вузол, кожне кріплення на апараті. Погода видалась, як на замовлення: кволий вітерець, напівпрозорі хмарки; все було в натуральних, не спотворених яскравим сонцем, барвах. Глядачі, котрі прибули хто на машинах, хто автобусами, розмістилися внизу біля річки, спортсмени ж і їх супутники піднялися на гору. Михайлюкові випало літати шостим. Уже з того, як він стартував і набирав висоту, видно було, що в небі з’явився справжній майстер. Попередники теж добре літали, але це був зовсім інший рівень. Худорлявий, у великому білому шоломі і овальних темних окулярах, Михайлюк нагадував велетенську бабку з нерухомими крилами. Він спочатку літав майже над головами, а потім почав набирати висоту; скоро вийшов на найвищий рівень, якого спромоглися досягти дехто з суперників. Піднімався коло за колом, і спіраль, по якій він набирав висоту, здавалося, не мала кінця. Я бачив здивовані лиця членів журі, коли Антон подолав уже дві висоти попередників і легко заходив на новий виток. Що вище він піднімався над землею, то більша тривога охоплювала мене, хоча начеб ніщо й не віщувало біди. Правда, на межі балки й Марининої гори зародився вихор, але на нього ніхто не звертав уваги. Він підхоплював і кидав у повітря пожухлу траву, листя. Михайлюк, який дедалі зменшувався, нарешті опинився на своїй висоті, зробив два-три кола і почав знижуватись. Тим часом завихрення дужчало; невидима сила, здавалося, зсукувала повітря в тугий канат, тіпала ним і витягувала. Спочатку вихор гуляв по краю балки, а тоді повіявся в бік цвинтаря і там уже перетворився на смерч.
Члени журі і спортсмени занепокоїлися. Михайлюк, видно було, теж поспішав на землю, хоча рудий сніп здригався десь аж за кілометр. Раптом, коли Антон знизився вже на дві третини висоти, вихор хутко зірвався і понісся прямо до місця змагань. У пустелі мені не раз доводилося спостерігати велетенські смерчі, котрі перекачували в небо тонни піску. Але цей був якийсь дивний — крізь пил і вирвану з корінням траву щось блискало. І ще одна особливість: здавалося, не повітря скручувалося в туге прядиво, а щільний рій метеликів. Тим часом смерч, набираючи швидкість і водночас виростаючи, нісся прямо на Михайлюка. Ні в кого вже не залишалося сумніву, що дивовижну потвору притягувала до себе людина під мусянжовим крилом... Це було жахливе видовисько. Смерч підхопив його на останньому витку зниження, коли він уже заходив на посадку. Михайлюк раптом зник у трубі, котра то скручувалась, то ставала ідеально циліндричною, то звивалась і скорочувалась, як велетенський дощовий черв’як. Ніхто не бачив, щоб Антон падав, хоч очі всіх і були прикуті до вихору. Він просто зник у дивній субстанції, яку назвати атмосферним явищем не повертається язик. То була гаспидська імітація під вихор чогось, пов’язаного з "міражем". Ковтнувши людину, смерч став слабшати і відкочуватися туди, де він зародився. Михайлюка в ньому не було. Його знайшли в траві неподалік того місця, де на нього накинувся вихор. Випадок був однаково трагічний і незрозумілий — людина розбилась, а від крила зостався тільки металевий каркас — ні клаптика парусини. Деталі каркасу були обплутані павутинням "бабиного літа"... Ви, мабуть, не встигли познайомитися з пресою і не знаєте, що жодна з газет, жоден засіб масової інформації не відгукнувся на трагічну подію, котра сталася на очах у сотень людей. Ніби й не було того змагання і не загинув кращий дельтапланерист країни.
Ткач довго не озивався. На зміну присмерку прийшла ніч. Крізь шатро дерев просівались зорі, між кронами мигтіли чорні згустки темряви — кажани.
— Його вбили, — подав він голос. — Вони все про нас знають і пильно стежать за кожним нашим кроком. — Це хоч і було сказано без емоцій, але за словами вгадувалася приреченість чи-то покірність долі.
Втім, хтозна, що мав на думці Олександ Федорович — це був чоловік непередбачених вчинків.
Хоч які жахливі речі повідав Ткач, та в мені вони відновили душевну рівновагу, а головне — здатність аналізувати.
— Ні, — заперечив я, — вони не всемогутні. Загибель Михайлюка — свідчення того. Помститися за вибух мусили б нам з вами, а вбито його. Лякає інше — зв’язок між комахолюдьми й "мощами" — досі він не простежувався. Ми з Антоном Кузьмовичем завжди думали, що "мощі" — це тільки символ, якому поклоняються посудієвські. Аж виявляється, що вони можуть бути і знаряддям розправи. "Мощі" — матка комахолюдей, те, що їх поєднує і родичає. Якщо матці завдати шкоди, погано стане і всьому роєві. Відтак їхній колективний розум починає шукати причину. Гадаю, з "мощами" пов’язані не окремі особини інзекта-гомо, а колективний розум, їхня ноосфера. Кожна окремо комахолюдина — тільки нейрон того велетенського інформаційного поля.
Була пізня пора. Сквер спорожнів; по газонах никала тільки одна собачка, господар якої посвистував, не даючи їй забігти. Його постать угадувалася лише по вогнику цигарки. Ні Ткачеві, ні мені не хотілося йти додому. Я боявся самотності, а Олександр Федорович... Втім, він, мабуть, теж був самотнім, хоча й мав сім’ю.
— Щоб ви знали, — зізнався колега по довгій паузі, — все, що мені відомо, аж до моменту загибелі Михайлюка, я розповів Білоконеві.
І тут у мені щось повстало всередині; це щось можна було назвати гнівом, і протестом, і бажанням вдарити, як тоді — на похороні.
— Послухайте-но... — спалахнув я. — Коли ми з Михайлюком втаємничили вас, то сподівалися, що ви поставитесь до цього з усією відповідальністю і свої дії узгоджуватимете з нами. До речі, я був ініціатором того, щоб вас залучити. Михайлюк до останнього — аж до смерті його друга міністра — виступав проти. Тепер я зрозумів, чому... Він знав вас краще від мене. Ви спочатку робите, а тоді вже кажете. В нашому випадку це не тільки сваволя, це щось гірше...
Вибух мого гніву приголомшив Ткача. В темряві не видно було його обличчя, але на ньому, мабуть, була розгубленість. Я сказав те, про що ми обоє думали. Не вистачало тільки крапки в тому монолозі. І навряд чи в мене вистачить сміливості колись поставити її: Ткач спровокував загибель Михайлюка, а я опинився в змові з ним. Усвідомлення своєї причетності до трагедії пригасило гнів і я, вже примирливіше, додав:
— Система, з якою ми зіткнулись, маловідома і грізна. Боротися з нею — хоч як важко це усвідомлювати — справа поки що безнадійна. Як можна боротися з тим, чого достеменно не знаєш? Ви ж дієте методом спроб і помилок: а що, мовляв, буде, як висадити в повітря "мощі"? Тобто те, чого не знаєте... Я не проти Білоконя, та перш ніж зробити його спільником, слід подбати про те, щоб коли викриють когось із нас, він залишився поза підозрою. І запам’ятайте: ми з вами не бійці, ми — дослідники. — Здалося, що це не я кажу, а Михайлюк. Відчув навіть у своєму голосі його сухуваті інтонації.
— Поки ми їх вивчатимемо, вони підготують нам геноцид, — сказав Ткач. У голосі його не було ні прикрості, ні заперечення. Він не озивався, аж поки ми не вийшли зі скверу. А тоді додав: — Гаразд — надалі всі дії узгоджуватиму з вами.
— Не тільки дії, а й наміри...
— Хай буде по-вашому.
16
На місце Михайлюка взяли нового співробітника. Це було не просто інзекта-гомо, а істота з зовнішніми прикметами комахи. Якщо у Стонас і Шкляревського-Вечеровської такі ознаки тільки вгадувалися, то ця "людина" дуже нагадувала пришельців. Здавалося, що воно було якоюсь біологічною ланкою між комахолюдьми і "цвіркунами". Я б нізащо не взявся змалювати риси його обличчя (не загальний вид, а саме риси). Довкола нього було якесь поле, котре відхиляло ваш погляд: так військовий літак-невидимець відхиляє радарні хвилі. Поряд з цією істотою Посудієвський і Тхолик бачилися цілком нормальними людьми. Завдяки властивості новачка розсівати увагу, ніхто у відділі не надавав значення його дивній конституції; в нього були задовгі тонкі ноги, дещо закороткі руки, продовгуватий череп без жодної волосини, очі, котрі мали властивість то виступати з орбіт, то глибоко западати, а ще рудувато-чорна з опалесцируючим відтінком шкіра.