Але в нашому маленькому українському просторі "Марія" робила далі своє діло. Її читали масово і знаходились ентузіясти в роді панства Шульгинів, які протегували мою "Марію" де тільки могли.
1941 року, коли я був у Рівному, до мене зголосився відомий німецький перекладчик зі слов’янських мов Пауль Куцнер з Бреслава, який захотів перекласти і переклав "Марію"… І знайшов для неї видавництво тут же в Штуттґарті – (Гогенштавфен Ферляґ), але й тут "Марія" не мала щастя. Її було віддано до видавництва вже тоді, коли над цим містом бушували американські літаки і саме коли "Марія" була в друку, видавництво було розгромлено дощенту і в його руїнах загинув і німецький переклад цієї книжки. Кюцнер намагався було знайти інше видавництво, але в той час було вже не до видання книжок взагалі, а до "Марії" й поготів…
1942 року, "Марію" було перевидано вдруге у видавництві "Волинь" в значно досконалішій формі, її 15,000 тодішнього видання розійшлося вмить ока і певній кількості її примірників пощастило продертися також і в Україну східню. За моїх поїздок в Україну 1942 року, я мав відчити про неї в Кременчуці, в Харкові, її уривок поміщено в журналі, що вийшов у Харкові того року ("Засів"), а ще в тридцятих роках, її в цілості було передруковано в газеті "Свобода" в Джерзі Ситі в Америці…
Як ми вже чули з листа Шульгина, її переклад французький, до цього часу, не мав і покищо, не має щастя. Що буде далі – побачимо.
І з цього випливає довга, марудна, знана, банальна філософія: українській літературі місце на трибуні літератури світової, покищо, воспрещено. Verboten. Interdit. Prohibitet. З цих також заложень, не відповів мені "Председатель союза русских писателей на эмиграции" Павло Зайцев, якому я писав листа ще в липні минулого року.
Чи варто розмовляти великим з малими та ще й ворожими? Питання значення кардинального, а для мене феноменального. З яких саме причин і якими силами, створено для нас саме таке status qua в історії людських взаємин? Бо ж тут розходиться не тільки про нашу літературу. Культуру взагалі. Політику. Саму субстанцію справи.
І нам хочеться вловити, збагнути і зрозуміти справжню причину цієї проблеми. Є вона в нас, у наших генах, у наших мозках, а чи поза нами? В геополітиці, географії, стратегії. І мені завжди здавалося, що тут не слід легковажити обох цих чинників. Розуміється, що зі зруйнованням Київської Русі монголами сім століть тому, було зруйновано також норму альтитудного думання властивого нормальним державним комплексам… Не багато помогли тут століття литовсько-польського періоду в цьому просторі, а вже зовсім фатальним і нівелюючим було панування царства Московського з його спрямованням до цілковитого знищення інтелекту нашої людини.
Але геній людини південно-східнього прошару Европи не здавав позицій. Судячи по вислову людської мови то Московія до самого Пушкіна переживала період примітивного відчуття мистецької правди дуже далекій й неспівмірній з відчуттям автора "Слова о Полку", уродженець глибокої провінції Полтави, Гоголь, дає початок імперської прози Петербургу, а коли зрівняти школення Пушкіна в імператорських ліцеях столиці, до школення Шевченка у п’яного дяка якоїсь там Кирилівки, то треба тільки сказати, що за ідеями і глибиною вислову, Шевченко це щирий Дух Божий в порівнянню до Пушкіна, як духа людського. А в соціяльному сенсі за Божим велінням, це пан і слуга, не дивлячись, що перший – кріпак, а другий кріпосник.
Нам інколи вказують на Толстого та його досягнення. Хай би спробував Толстой, рабовласник кількох тисяч душ і посідач палацу повного гувернанток і слуг, писати "Війну і Мир" на мансарді голодного студента чужого міста, ніколи не чуючи рідного слова, або в казармі ДіПі, де крім нього, мешкає кілька сотень різноманітного люду на становищі вигнанців засуджених на розсіяння по всіх континентах світу.
Отже, наш ґеній живий, діючий, непереможний і коли ми, його іменем, дерзновенно робимо виклик "Велика література", це не поза. Це наболілий зов крови, атавізм крилатого минулого, визов безкрилій сучасності. Нам нагадують "триматись пропорцій". Коли відбуваються наші таборові з’їзди МУРу й коли бачимо в тому людей, які вирвались з лабет Колимських каторг, які "творили" в доменах вічної мерзлоти і глибинах шахт невільників, де гівно і людина розцінюються одинакими вартостями, і які виношували свої "збірки поезій" у власній пам’яті (Багряний), не маючи навіть такої "захаляви", як мав Шевченко, то хай буде нам вільно сказати, що ніякі ПЕН-Клюби не можуть з цим морально зрівнятися, дарма що їх твори автоматично друкуються й читаються на всіх мовах світу, а наші тільки у межах ДіПі.
А все таки не сміємо переочити і другий бік цієї медалі. Не сміємо не бачити наших об’єктивних слабостей. Провінція, в яку запроторено нас віками, невідступно, як тінь, переслідує нас, куди б ми не йшли. Замало сили, замало динаміки, розбито незалежність власної уяви, змушено вдаватись до чужих джерел форми, нашу мову затиснуто в лещата кастрації, нашій думці забрано обрії плянети і втиснуто її в межі губернії й воєвідства. Ці "пропорції" мусимо пам’ятати завжди… І не тільки, щоб "зрівнятися" зі світом, але й виправдати самих себе, перед своїм сумлінням, як гідну вартість світу.
30 квітня. Великодня п’ятниця, дрібний дощ, дерева в зелені, сади відцвіли. Наші люди, як можуть, намагаються гідно, за старою традицією, зустріти це древнє свято. Учора, ми з Танею були на Страстях в таборовій церкві. Читались традиційні "12 Євангелій". Богослужив наш близький земляк о. Василь Варварів і тут також владика Платон Артемюк, недавно єпископ Рівенський. Близькі і рідні люди – мікрокозм минулого у просторі чужини, де ще недавно вишколювалось "ґренадирів" армії Третього Райху. Несамовита іронія долі.
З нашого вікна видно, як дорогою до міста відходять валками навантажені наплечниками й валізами люди, які спішать до транспорту, що має їх відвезти на друге півкулля землі до Австралії. Щаслива вам путь, дорогі! Земляки з Уманя, Ходорова, Коломиї. Самі ми відмовились від виїзду до Австралії й Аргентини. Правдоподібно, нашим приреченням буде Канада. І тим часом, все підчищаю "Ост"-а та нетерпеливо чекаю його появи друком. Таня старанно готовиться до свят, пече паски і кличе мене красити крашанки. На неділю маємо запрошення до Куниць в Льонзе, "без нас їм свято не свято" і, здається, поїдемо, щоб побути поза табором і в понеділок, разом з Багряними, вернутися до нас.
Травень
8 травня. Друге і третє травня – православний Великдень. Напередодні в суботу поїхали з Танею до Льонзе… Знана, приємна дорога, запашне, зелене в квітах село, де ми минулого року провели кілька місяців, мила, рідна родина пані Марусі, Сергія Миколаєвича, сердечне "Христос Воскрес" з доброю чаркою, доброї запіканки й пречудового торта з духманною "Мокка". Після таборового каруселю це солодка ідилія поза межами гомінкого мурашника двоногих мурах… В понеділок, автом Сергія Миколаєвича в товаристві пані Марусі, пустились до Ульму з наміром забрати Багряних і їхати до Цуффенгавзену. Але Багряних не застали вдома. Тоді ми розцілувалися тричі в Куницями, зайшли до Білецьких, розцілувалися з ними ще раз і ще раз "Христос Воскрес", гарно пообідали, розцілувалися з ними вдруге, від’їхали трамваєм до потягу в Старому Ульмі, всіли до "шнельцуґ"-у і до вечора висіли в Штуттґарті, щоб потрапити ще на вечерю до Варварових, де застали пачку гостей, між якими був і наш чарівний отаман Тарас-Бульба-Боровець.
Як звичайно, тут ціла злива цілування "Христос Воскрес" і приємне товариство за чаркою запіканки, як це й годиться чесним волинякам – старим друзям і енеївським ланцям… І скінчився цей цілувальний день десь біля першої години ночі, який почався сніданком в Льонзе, продовжувався обідом в Ульмі і закінчився вечерою в Цуффенгавзені біля Штуттґарту в промірі пари сотень кільометрів найцентральнішої Західньої Европи.
Минулий тиждень читав і полагоджував листування, якого набралося спора копиця, що злетілося сюди з цілого світу, а між тим, розуміється лист Юрія Володимировича і, розуміється, справами МУРу.
"1.5.48. Дорогий Уласе Олексійовичу!
Дякую Вам за прислання Вашої доповіді. Коли я хотів дати її як статтю, то зовсім не тому, що вважаю її чому-небудь за дискусійну, навпаки, я підписуюсь під нею обома руками, а тільки тому, що журнал не повинен мати, на мою думку, характеру офіціозу, а до того ж річ появиться в червневому числі, отже і не матиме характеру свіжости – коли давати її, як доповідь, тоді як статтею вона зберігає свою актуальність на довгі роки. Але якщо Ви хочете, щоб вона йшла доповіддю, то хай буде по Вашому. Я тільки дозволив собі з кількох звернень "шановні колеги" частину викреслити. Думаю, що вистачить одного-двох таких звернень. Назву я лишив першу: вона влучна і до того ж повторюється в останній фразі, тож утворює добре кільце.
Щодо ліцензії я не думаю говорити з Дивничем і тим більше сперечатися. Я вже не раз казав, що на першу вимогу відійду від "Арки", і коли Дивнич береться видавати журнал, тим краще. Тільки не знаю, чому б мав бути органом МУРу журнал, що містить статті політичного і економічного характеру, а не містить художніх творів… Очевидно, Дивнич мусів би тоді змінити профіль журналу. Особисто для мене це було б рятунком, бо я вже бачу, що "Арка" забирає в мене стільки сил і часу, що я довго не витримаю.
"Цезаря і Клеопатру" я ще не бачив. Щодо Вайлдера я з Вами не згодний, але це тема для розмови при зустрічі. Я думаю, що за його балаганщиною є й глибші речі. Не дурно його так уперто лають і забороняють большевики. А по части це і справа смаку. А актори наші не можуть наслідувати німців, бо те що відрізняє німецького актора від нашого, – це не талановитість – у німців тепер майже нема талановитих акторів, а культурність. А в нас – я цікавився: майже нема акторів з середньою освітою, не кажучи вже про високу. Так що ж вони, бідні, можуть більше від того, що роблять? Щодо Гая Ви маєте абсолютну рацію, але я думаю, що і відмовити йому треба законно, себто через комісію.
На з’їзді ми вирішили прийняти К. Меннінґа в почесні члени. Про це Кравців писав у "Часі".