До Ліпляви проводять Сопрона всі, за винятком старого, а Іван їде далі, аж до Піщаної та Супої. Сопрон одягається, йому все виривається з рук, нічого не може знайти. Таня йому помагає, бо треба тепло одягнутися. Нарешті треба спішитися, бо ось уже дніє, години тікають, а дорога до Золотоноші далека. І вже в останню хвилину Іван рішає сам відвезти Сопрона аж до Золотоноші. Дмитро може не їхати. Сопрон нічого на це не каже.
— Але ж, Таню! Я цього всього не двигну, — протестує Сопрон, коли бачить, що він має везти з собою.
— Двигнеш, Сопроне. Це для Настусі. А це для Володі від Андрія. А це Катерина шле Саші. А це знов для Феді. Це тут для Гриші. А тут від мене маленькій Марусі. А це від батька… Ну? Пам’ятай, що ми тут дома.
Сопрон безрадно дивиться на сестру, похитує головою, знизує плечима. Дещо спізнено сини рушили з двору. На господарці лишається Григор з Дмитром. Прощання було коротке.
— Сину! Благословляю! Тебе, Настусю, всіх діток. Як могтимеш — приїжджай! Дорога далека. — Старому стиснуло в горлі, він швидко махнув рукою. — Їдьте! Вже їдьте!
А Сопрон обняв старого і не випускає.
— Їдь уже! Їдь! — каже швидко старий, повернувся і чимдуж подибав до хати. Двоє саней рушили і залишили глибокий слід на снігу, що випав з ночі. А старий зайшов до кімнати Івана і довго дивився з вікна, аж поки сани не обернулись у дві малі точки на обрії. Потім старий пішов до себе, взяв з полиці своє засмальцоване Євангеліє і прочитав кілька перших, що впали в око, глав від Іоана. З його очей весь цей час течуть сльози, він з ними бореться, аж поки не відложив книги і не проговорив уголос: — Слабий уже я став!
Але це було тільки тут, серед цих вузьких, закоптілих стін, на яких висіло в куті три ікони з лампадкою. Тут, у цьому малому просторі, перед цими іконами, перед тапчаном з твердим солом’яником, перед старосвітським, з грушового дерева, столом, перед небарвленою лавицею, старий Григор не мав потреби соромитись. Тут він сам з собою. Це його місце. Його тут не бачать зайві очі, і ніхто не може після сказати, що старий якось не так ступив чи сказав не те слово. Тут він той самий Григор, якого знали колись, коли то він носив ще крисатого бриля з соломи і широкі, матнисті штани з білого доморобного полотна. Він тут зовсім той самий, тільки волосся стало довшим і побіліло, тільки зір його вже не такий ясний та бистрий. Але душа така ж ясна і проста, як тоді, сорок років перед цим.
Всі знають, що старий Мороз — "чоловік твердий, що має характер", і таким він і був. Мінявся, як переступав поріг своєї комірки. Ще в кухні, навіть перед старою Омелянчихою, старий не відважувався на таке геройство, як бути "м’яким". Але ця кімната одразу на нього впливала. Книги, стіни, предмети. А головне — самота, що помагає йому бути твердим і міцним. Не любить, щоб інші зазирали до таємних місць його душі.
Колись давно-давно, ще за "старих часів", Григора вибрали були за титаря в Ліпляві. Одного разу перед великим постом тодішній старий отець Кирило — богобійний і строгий — накинувся в казанні на всіх, що курять тютюн. Після проповіді дядьки зібрались біля церкви і вели розмову про се, про те і про тютюн. — Воно то, звісно, зле, але раз Бог посіяв те зілля на землі, то що можемо ми зробити проти того…
— Не все, що на землі посіяне, посіяне рукою Божою, — сказав на це титар Григор. — А чи не дав Бог душу свобідну і розумну, щоб ми могли розібрати Боже від диявольського?
— І після цього, — казав уже пізніше старий Григор, — як я сказав оті слова і як зайшов до проскурниці, щоб полічити гроші, як це буває завжди після служби, я почув одразу десь у собі голос: — А що ти робиш сам, Григоре? Ти іншим радиш, а сам своєї ради не слухаєш…
А треба знати, — казав старий, що я набув оту паскудну звичку до курива ще молодим і потому не міг ніяк одвикнути. Я, знаєте, людина нервна. Як не закурю, бувало, — хоч умри. І тут я сам собі сказав: а от в цей піст курить не буду. Тверде було моє те рішення, — казав старий, — але не було ніякого вже відступу. Мусів дотримати і таки дотримав. Шість тижнів не брав до уст отого диму, хоча мене, мов капицю, крутило, і закурив аж по розговінні.
З того часу Григор давно позбувся свого уряду в церкві, але не позбувся свого посту на куриво. Не тільки на "скоромну їжу". Це само собою… Кожного року на запусти старий закурює ввечері в своїй комірці останню цигарку, потім затягає міцно капшук з тютюном, кладе його на полиці, де лежать його книги, і не доторкається до нього шість тижнів, аж поки не принесуть з церкви свячену паску. Після розговіння, коли всі йдуть спати, старий простує до своєї комірки, сягає перше, ніж спати, по свій капшук і крутить цигарку.
— При тому у мене тремтять руки, — казав, бувало, Григор.
— А коли закурю — голова піде ходором, що мало не впаду. Але зате як потім сплю!
Йому на це інколи казали: — То чому ж ви не кинете курити зовсім. — А старий по надумі казав: — Воно-то правда… Курити гріх. Але цим я себе випробовую. Не штука кинуть курити і не курити зовсім. Але штука, кажу вам, курити і раз на рік видержати без цього шість тижнів. І як довго я можу тримати слово, так довго я чую себе на землі.
І тому саме Григор є Григор, а чужі люди люблять на це казати:
— Е! То вам сила! То чоловік залізний!
А сам про себе Григор думає: — Який там залізний. От хіба трошки тримаю душу в своїх долонях…
Хоча інколи, що тут правду таїти, старий також зраджує себе самого.
— Не хватає, знаєте, сили, — каже він про це простими словами. А це значить: з нічого чоловік здвигнув себе догори, створив наочну вартість, вивів "у люди" дітей. І коли вдивитися в ту людину по можливості глибше, можна звичайним людським зором помітити, що початком його залізності є його велика м’якість.
Як він, наприклад, любив, особливо туманними теплими вечорами, вештатись, навіть отак без діла, вогкуватими берегами Дніпра, бачити ту воду зблизька, вичувати мовчки зіграність усього довкола і слухати без кінця неймовірну музику такого чудесного інструменту. Кому, скажете, промовив він про це хоч одно слово? Нікому. Він мовчав, бо навіщо потрібні тоді слова, коли вони найменше можуть сказати. Він чує, бачить, знає і часто тужить саме тоді, коли інші живуть, мов істоти, неторкнуті перстом свідомості.
І на доказ цього — його велика любов з Катериною. Вона родилась і пройшла на човні, між заплавами дніпрових берегів, у срібному тумані ночі і ранками при росі та співах солов’я. І тому не диво, що він родив синів, що люблять гарне. Господи! Тож його душа була якраз таким початком.
XI
Дні нового року багаті на снігопад. З різних боків верталися Морозові сини. Тільки один Сопрон поїхав і не вернувся. Григор з цього приводу ніяк не міняє висловів — нічого, мовляв, не сталось, люди живуть, де їм жити належиться, син пішов, бо йти мусів. Петро вернувся з Піщаного. Каже, що їхав назад через Прохорівку бічними, лісовими дорогами. Оповідає, що там "щось страшне твориться". Якісь, каже, засіли банди, і скрізь ті банди, і все в тих бандах, і всі носять зброю, і якийсь дідько вложив їм у руки ту зброю. По дорозі Петро відвідав свого старого знайомого, якогось там Демида Лимана, що ніби колись, ще за мирних часів, брав з ним участь у численних полюваннях по плавнях дніпрових. Розуміється, там випив, і той йому розповів, що, мовляв, народ невдоволений Петлюрою, бо він ніби не турбується порядком. Не можна, либонь, давати нашим людям до рук зброї так само, як скажемо, ложку чи люльку, бо наш народ "елемент тьомний" і зі зброєю не знає, що робити. Народ вимагає порядку, а також "твердої власті".
Десь перед самою голодною кутею, обсипаний з голови до ніг снігом, появився також Іван. Він був аж у Золотоноші. "По дорозі" побував у Каневі, бо і так уже кілька днів не бував у Лоханських, а коли взяти на увагу Новий рік та різні мандри Мар’яни з Андрієм, а також з графом, то можна подумати, що Іван не надається на ролю нареченого Мар’яни. Подумати лише, що в ці дні якраз Іван робить усе, тільки не те, що має робити.
О, ні. Іван саме в ці дні дуже і дуже багато переживає. Ось він вернувся з Канева зовсім пізно, обтрусив мокрий сніг, увійшов до своєї кімнати, і видавалось — він п’яний. Що з ним сталося? Пив він дійсно? Пив. Але, крім того, також і не пив. Те, що з ним твориться, не можна назвати тверезістю.
Ось він входить до кімнати. Ось ще стоїть постіль, на якій спав Сопрон. Ось його витертий, зі шматками блідо-зеленого сукна, робочий стіл. Над столом — портрет Марусі. Все це дуже знайомі, закорінені глибоко в його тямку, предмети, але тепер ті самі речі барвіють і звучать не так, як звичайно. Іван робить кілька твердих кроків. Цим хоче сказати, що він все-таки в повному такті, але в ту саме мить зненацька сідає в старе м’яке крісло, і здається йому, що він ось вибухне диким криком розпачу.
Перед ним невідступно Мар’яна — її рожеві щоки, буйні бронзові кучері. Веде з нею ту саму розмову, що вів недавно, повторює свої і її слова, а коли проводив Сопрона — боровся не тільки з вітром та снігом — боровся з самим собою. Проводив у невідоме рідного брата і відривався від Канева. Те і друге подвоювало спротив простору.
По дорозі назад він заїжджав також до Лимана. Цього вимагали змучені коні. Лиман просив зістатися на ніч, ставив усе нові пляшки самогону, спокушав кишкою, що саме вийшла з печі, тримав за рукав. Даремно. Іван мусить їхати, і він їде. Коні не сміють бігти, вони повинні летіти, вітер стає на прю, густішає сніг, але коли перед смерком доїжджає до Канева, то здавалось, що він на таких висотах щастя, де можна тільки співати.
У Лоханських, на щастя, застав усіх, від вух до п’ят був засніжений, Мар’яна на його вигляд завзято реготалась, помогла йому вилізти з башлика і шинелі, нап’ятої на батьків кожух, їдальня і кілька чарок вернули йому рівновагу.
Йому тут добре, тепло і приємно. Мар’яна — майже екзотика. Про подорож свою з Андрієм — ні слова.
— Розказуй! Іване, розказуй! — казала швидко, тягнула його до салону, сідали поруч на канапі, торкались руками до рук. Іван розказує, а ніч тікає і треба їхати, і не можна встати…
Цього вечора, вже дома, знову проходить ту саму дорогу і вимовляє ті самі слова.