Могутньо пручався, протистоячи ураганові, Мурашків асканійський ліс. Кипів своєю потемнілою листвою, пружинив жилавим гіллям, гнувся, бився, скрипів усіма своїми зеленими снастями, але тримався серед відкритих просторів, наче припнутий на міцному якорі.
З корогвами зустрічали чорну бурю степовики. Голосив асканійський хор хлопчиків у середині велелюдної селянської процесії, що зупинилась біля степового колодязя з напівзруйнованим зрубом, з дерев'яним барабаном на стовпі. Погойдувались сухі цебри на канатах. Не блищала внизу вода. Здалеку принесеною пилюкою замітала буря колодязь. Був день, а ніби смеркалось, ніби вічне світило в небі має ось-ось погаснути.
Закіптюженим, посірілим табунцем збилися довкола зруба юні хористи, в натужному трагічному співі знемагали Данько та Валерик. Не страх, а зненависть породжувала в них оця розбурхана чорна стихія, що забивала їм подих, що на очах заносила колодязь, що, наче уособивши в собі всі лиха і кривди життя, сліпо неслася на них з пустельною дикою силою. Співаючи, вони не благали її, як інші, вони бунтувалися проти неї всім своїм юним єством, намагаючись пересилити висвисти розвихреної темряви своїми високими, зухвалими псалмами.
Все поховалося в степу, звір і птиця позабивалися в нори та гнізда. Лише вози новобранців невпинно клекотіли виметеними трактами на Каховку, та бився десь у хмаровищах проти вітру самотній Мурашко, та дзвеніли в багатотисячнім селянськім натовпі біля степового колодязя юні чисті альти й дисканти, посилаючи свої бунтівливі псалми високому безсяйному сонцю.
Мело, крутило, скаженіло, огортаючи присмерками весь край. Не били в той день дзвонарі на сполох. Але розгойдані бурею дзвони самі вже гули по всій почорнілій безводній Таврії.
1951—1952