Берик переглянувся з дружиною: вони зрозуміли, що оці теплі синові рученята з'єднали їх уже назавжди.
Біля хутора їх здибав Парамон – не встиг звернути кудись у степ, а тепер було пізно. Зупинив коня, привітався.
– У гості приходь, – запросив Джусуєв.
– Та ніколи зараз...
– Тату Парамон, – сказав Юрасик, – правда, ти подаруєш мені коня?
– Правда...
Тільки Марина помітила, як тремтів повід у Парамоновій руці...
* * *
Здавалося, що Ярина вже змирилася зі своєю долею. Принаймні Іван останнім часом не чув од неї ні. скарг, ні докорів, бо й зустрічалися вони рідко, особливо тепер, коли весняні посадки були в розпалі. Іноді Запорожний приїздив увечері, щоб помитися та змінити білизну, і Ярина, дивлячись на його змарніле обличчя, за якоюсь штучною посмішкою приховувала свої тривоги, які не давали їй спокою ні вдень, ні вночі.
Даремно чекала Ярина любощів, він, як убитий, падав на ліжко і засинав тяжким непробудним сном. Ярина відсувалася від нього до стіни або слала собі постіль на підлозі й тихо плакала. Вранці він зривався і, поцілувавши сина, біг до лісництва, щоб встигнути на машину, яка підвозила робітників на Вигонівський кордон. Ярина не могла навіть поговорити з ним, а сказати треба було багато. Для нього ж було досить її усмішки: отже, все добре, якщо Ярина усміхається. Закінчать садити ліс, тоді він приїде додому на цілий місяць, і все буде добре...
Ярина писала матері про своє життя, не приховуючи нічого, і у відповідь мала недвозначні поради: "...кидай усе і приїзди додому, краще вдовою бути, ніж мати такого чоловіка... А Данило Прах все привіти передає... Хату так і не кінчає... І директор школи щоразу питає, коли ти, Ярино, приїдеш..."
А недавно Ярина отримала листа від самого Данила:
"...Нема тебе, то я не бачив, як і садки цвіли у нашому селі, і світу божого не бачу. Знаю, як тобі тяжко там жити, але нічим не можу допомогти тобі, а хотів би прийняти всі твої муки на себе. Живи, Ярино, та знай, що буду тебе чекати весь вік..."
Спочатку хотіла порвати цього листа, але передумала, самотніми вечорами перечитувала: "Нема тебе, то я не бачив, як і садки цвіли у нашому селі..." Десь були садки, десь вони ще цвіли, а тут...
Вигонівське лісництво зривало план посадки, затверджений лісгоспом. Запорожний розраховував на тракторні розпашники, а їх виготовили тільки два, він сподівався, що Каїтан завербує сезонників на час посадки, а їх майже не було. Збився з ніг Парамон, але нічого не міг зробити.
– Хто тебе, Запорожний, примушував брати такі зобов'язання? – докоряв Каїтан. – Виконав би державний план і попльовував би в стелю.
– Я повинен був це зробити, бо інакше ви не дали б мені жодного саджанця і грама хімікатів понад план... Часу шкода, Степане Стратоновичу, одна весна – це ще триста гектарів понадпланового лісу...
– Людей нема, Іване, й не жди, а якщо пропадуть саджанці, яких ти не висадиш, то нам обом труба...
Дівчата з ланки Настуні Сторожук працювали від сходу до заходу сонця, відвойовуючи кожний день, знаючи, що як тільки потепліє, посадки треба припиняти її чекати осені.
Над степом віяли теплі вітри, збиралося на дощ. Радіти б Запорожному: все піде в ріст – і хліба, і ліс, але докором його сумлінню лежали в буртах присипані піском сосонки, яких вони не встигнуть висадити.
– Що робити, Парамоне?
– Не знаю, Іване Трифоновичу, всі радгоспи об'їздив – нема людей.
А після полудня Парамон зник.
Надзахід сонця вони з Артуєм дісталися до Овечого, перепочили і рушили далі. Перед Парамоном невідступно стояли Джусуєв, хлопчик і Марина, щемом у серці відлунювало оте Юрасикове: "Тату Парамон..."
Ночували в старій покинутій кошарі, Парамон лежав на купі сухого бур'яну, а Берик з сином і Мариною все ходили біля нього. Не ревнощі терзали Парамонову душу, а відчуття втраченого щастя. Кажуть, що за нього треба боротися. Він готовий кинутися в бій, подолати всі перешкоди й перемогти, але з ким боротися? З трьома щасливими людьми? Берик з Мариною кудись щезли. Тільки Юрасик ще допитувався сонного Чарія: "Тату Парамон, правда, ти подаруєш мені коня?"
...Артуй зупинився перед опущеним шлагбаумом, Парамон назвав себе вартовому, той кудись подзвонив і пропустив на аеродром. У штабі Парамона зустрів ад'ютант генерала – поважний капітан.
– На жаль, – сказав він, – генерал дуже зайнятий і сьогодні вас не зможе прийняти...
– Але в мене дуже невідкладна справа.
Капітан розвів руками:
– Нічого не можу зробити, приходьте завтра.
Парамон вийшов зі штабу, подивився на сонце й подумав: буде ж генерал іти на вечерю? Отож найкраще зачекати його десь поблизу. Чарій сів біля критого автопричепа: позиція була зручна, – видно і штаб, і генералів будиночок. Навіть якщо Чоботарю подадуть вечерю в кабінет (дуже просто, можуть принести банку тушонки й чаю), то спати ж він ітиме додому? Все одно дочекається його Парамон.
Над аеродромом стояв гуркіт моторів. З бетонних плит зривалися в небо літаки, які не мали пропелерів. Таких ще не бачив Парамон... Звичний до всього Артуй нервово стриг вухами, і Чарій вивів його в степ: гуляй.
Парамон викурив уже півкисета махорки, а генерал не показувався. Йшли повзводно солдати, пробігали молоденькі офіцери, поверталися із польотів із шоломами в руках льотчики, а Чоботаря не було. Повз Чарія пробігла якась дівчина в формі, але без погон. Пробігла й зупинилася: Марта!
– Це ви, Парамоне?
– Я...
– Що ж ви робите у нас? – підійшла до Чарія.
– До генерала приїхав.
– У них сьогодні розбір навчань, – сказала Марта. – Як же ви живете?
– В роботі...
– На Вигонівському?
– З Іваном удвох бурлакуємо... Перепадає нам...
– А Ярина де?
– На хуторі...
– Не поїхала?
– Куди?
– Мати писала, що ніби в Кам'янку збиралась, – байдуже відповіла Марта...
– Не чув такого розговору. А втім, усе може бути в житті, Марто, хіба ні?
– Може...
– Тебе ось на аеродром привело, – роздумував Парамон, – я на Вигонівщині опинився... Чула, що Берик до Марини вернувся?
– Чула. А вас...
– Ні, я сам пішов, Марто...
– Ви ж любили її...
– То й що? – дивився кудись у степ Чарій.
– Я не пішла б.
– Він батько дитини. "Не пішла б", – повторив Парамон. – Це говорити легко, а то життя. Кожному дорога визначена, не обминеш її.
– Як хто хоче...
– А ти свою обминула?
– Пробачте, мені треба йти, – не відповіла Марта.
– Конешно, служба...
Марта чомусь пішла до будиночка генерала і незабаром вийшла з Лідією Миколаївною. Чарій виструнчився і приклав руку до козирка.
– Чого ж ви не зайшли до нас, Парамоне? – подала руку Лідія Миколаївна. – Ходімо, бо Дмитро Корнійович не скоро звільниться.
– Я піду, – промовила Марта. – Привіт передайте, Парамоне.
– Добре, – сказав Парамон, не уточнюючи, кому передавати привіт.
Лідія Миколаївна привела Парамона до кімнати і, незважаючи на його заперечення, приготувала вечерю. Запашна тушонка стояла посеред столу, і Парамон здався.
– Яка ж у вас справа до Дмитра Корнійовича? – поцікавилася Лідія Миколаївна, коли Чарій подякував за частування.
Парамон розповідав про Вигонівське лісництво, про план, про вегетаційний період рослин і про те, як душать їх з Іваном строки посадки лісу. Лідія Миколаївна вислухала і, пробачившись, вийшла в другу кімнату.
– Зараз вас проведуть до Дмитра Корнійовича, – сказала вона, повернувшись.
За кілька хвилин до вітальні увійшов поважний капітан і попросив Парамона йти за ним. Він привів його до штабу і звелів зачекати у невеликій кімнаті з багатьма телефонними апаратами.
– Товаришу генерал, – по всій формі почав Парамон, побачивши Чоботаря, але той, усміхнувшись, показав на крісло.
– Сідайте. Що там у вас сталося, Парамоне? – Чоботар сів поруч. – З того, що мені сказала Лідія Миколаївна, я зрозумів, що вам... потрібні люди...
– Так точно! Якщо за два-три дні не посадимо лісу, то пропадуть саджанці, полетить план, і нам з Іваном – хоч у петлю, Дмитре Корнійовичу.
– Я розумію, але Запорожний повинен знати, що у мене людей нема... тобто є, але у них інші завдання.
– Даруйте, але Запорожний не знає, що я поїхав до вас, – признався Чарій. – Це я сам, Дмитре Корнійовичу, бо така ж біда... Думаю, хай солдати виручать солдат... Якщо не можна, то вибачайте... Я розумію...
Парамон підвівся з крісла. Генерал закурив цигарку, помовчав, потім натиснув якусь кнопку й сказав у невидимий мікрофон:
– З'єднайте мене з господарством Куратова.
– Генерал Куратов на проводі!
Чоботар зняв трубку:
– Знову я, Павле Григоровичу... Ні, все гаразд. Об'єкт прийнято комісією, командуючий виніс подяку твоїм саперам і будівельникам. Уже знаєш?.. Поздоровляю... Ні, ні, звертаюся до тебе як член бюро райкому партії, – засміявся Чоботар. – Провалюємо план посадки лісу на Вигонівщині... Запорожний там... Треба допомогти, бо буде пізно... Весна... Тим більше, що тобі розказувати, коли твій батько лісник... Я тобі дуже вдячний, Павле... Спасибі, друже.
– Завтра о шостій нуль-нуль на Вигонівському будуть солдати, – сказав Чоботар щасливому Парамону.
Чарій потиснув руку генералу і вийшов зі штабу. На нього чекала Лідія Миколаївна.
– Домовилися?
– Так точно. Спасибі вам.
Лідія Миколаївна провела його до шлагбаума і на прощання подала якийсь пакуночок:
– Передайте, будь ласка, Марині від мене... на згадку.
Чарій мимоволі заховав руки за спину:
– Нема вже Марини у мене, Лідіє Миколаївно...
– Що?! – перелякалася вона. – А де ж Марина? Що з нею?
– Нічого... Вона щаслива.
...Вранці обганяли Парамона криті брезентом машини.
Співали солдати...
* * *
За місяць на аеродромі справили троє весіль. Першою вийшла заміж Марійка. Так, так, ота довгоносенька, в ластовинні, з ріденькими кісками, що писала собі листи від імені міфічного лейтенанта-капітана-майора Льоні. Прийшла якось увечері після зміни й сказала:
– А ми з Толиком розписуємось.
– З яким Толиком?
– Та з бортмеханіком...
Ася з Поліною й покотилися зо сміху:
– Та хіба ж ви зустрічалися?
– Еге.
– А чого ж ти не розказувала?
– Щоб не наврочили, – червоніючи, відповіла Марійка.
Після цієї новини почули другу: лейтенант Щербаков попросив Асине серце і руку. Ася не відмовила ні в тому, ні в тому.
Усі знали, що старшина надстрокової служби Боря Смалець залицявся до Поліни.