Мені не відомо, чим спокусив молодий диявол у джинсах старого янгола, але, завжди далекий від усяких новочасних, новомодних віянь, старець погодився на цей експеримент.
Тоді професор Скуратов сів у машину й кудись повіявся з Ярополя днів на три. Повернувся він з апаратурою – різним причандаллям не зрозумілого нам призначення. На експеримент професор Скуратов запросив кілька вибраних представників яропільської громади, з-посеред яких був я, через що все, що ви далі почуєте, є донесення самовидця, який все бачив на власні очі, і де завгодно, під будь-якою присягою я підтверджу мої понижчі слова.
Ми зібралися у невеличкій залі в помешканні Лавріна Червінки (було нас п'ятеро), і насамперед професор Скуратов виголосив коротке слово, в якому визначив цілі й методи експерименту. Виявилось, що професор Скуратов завідує лабораторією моделювання психічних процесів у Київському інституті кібернетики. В результаті напружених шукань професорові Скуратову вдалося розробити метод відтворення за допомогою спеціальної апаратури тих картин і образів, що будь-коли в минулому зафіксувалися на РНК головного мозку людини; я не вдаватимуся в подробиці цієї вельми складної методики, бо, каюся, забув оті всі електрофізіологічні та біохімічні деталі, що їх нам намагався витлумачити професор Скуратов; та справа, зрештою, не в тім – з методикою професора Скуратова кожен з вас може познайомитися, якщо перегляне уважно комплект київського журналу "Кібернетика". Головна річ у принципі. Відкриття професора Скуратова довело, що вся інформація, – незалежно від її змісту і значення для пацієнта, – надходячи до мозку людини, записується на РНК, мов на магнітофонній стрічці, й уся справа полягає лише в тому, щоб розшифрувати цей запис. Гадаю, що ясніше й не скажеш. Ну от. Світло у тій залі притемнили, настрій у нас був не скажу щоб пригнічений, але якийсь незвичний, урочисто-тривожний. Світила маленька лампочка на столі, де стояла апаратура Скуратова, та ще блимали якісь червоні індикатори на пульті керування; зрештою, коли почався експеримент, професор вимкнув цю лампу, і морок охопив нас. Але передовсім професор Скуратов надягнув на голову нашого героя шолом, схожий на шолом космонавтів, від якого бігли різноколірні дротинки до підсилювачів. З'явився звук – таке собі гидке виття, мовби настроювали радіоапаратуру. Скуратов покрутив щось на пульті, й виття зникло.
– Все готове, – сказав Скуратов. – Починаємо експеримент. Прошу зберігати тишу хоч би там що.
Спочатку було темно, ми сиділи затамувавши подих, але нічого не бачили, лише чули, як гуде стиха апаратура. Та раптом трохи розвиднілося, мовби світанок над снігами піднявся, голубе й прозоре світло, дорога засніжена – здавалось, ступи крок – і сніг захрумтить під ногою. Апаратура професора Скуратова не проектувала зримі образи на плаский екран – ні, вони виникали поруч з нами, ми самі мовби опинилися серед спогадів Лавріна Червінки, стереоскопічно-об'ємних і водночас нематеріальних: дивне почуття учуднення, ніби ти потрапив в ріку Часу, занурився в її темні води, блукаєш у світі тіней, серед яких бачиш самого себе і своє дитинство, котрим керує професор Скуратов. З'явилося жіноче обличчя – й ті очі були очима Лавріна Червінки, бо то були очі його матінки; потім дерева у цвітінні, ще якісь незнані обличчя, пасіка – бджоли, мов золоті сни, прогули над нами, й ми вийшли у степ. Леле, що то був за степ! Які трави шелестіли в ньому, якби ви тільки бачили, друзі мої землелюбні! Ріки древні несли свої струмені чисті, повні рибою, крізь глибоководдя, обмілини та пороги туди, де в плавнях, у рясці птаство держави свої заснувало; а в байраках та долинах коні скачуть – чи здичавілі татарські, із степовими гарячими очима, чи, може, хазяїн їхній – козак необачний – голову свою поклав на диких полях? Аж бачимо нову картину: сунуть на нас вершники – і нема їм числа; й небо чорне – горять села під Старокостянтиновом; риплять вози, йде воїнство піше із самопалами на плечах; імлистий трохи образ, розмитий, бо, як пояснив Скуратов, у старечих клітинах мозку Лавріна Червінки певна частина РНК піддалася саморуйнації. Аж ось із безладдя лик грізний проглянув, і завмерли наші серця: у червоній шапці з двома перами від павлина, у підбитій соболиним хутром киреї, теж червоній, гаптованій золотом, похмуро глянув гетьман Богдан Хмельницький; на горішніх його повіках міхурчики важкі набрякли – від недосипу; кинув на Лавріна Червінку гетьман Важкий погляд і конем ледве на бідного довгожителя не наїхав.
– А ти, мосцьпане, чом не пристав до армії моєї? – питає гетьман. – Чи не шкода тобі народу нашого, чи не бачиш, скільки крові невинної християнської вороги пролили?
– Шкода, пане гетьмане, – чемно відповідає Лаврін.
Гетьман відпустив трохи повідці, й кінь став навдибки. Потім важко гупнувся передніми копитами на землю.
– А якщо тобі шкода, то в похід чом з нами не йдеш? – питає гетьман.
– Е, пане гетьмане, – скромненько вклоняється Лаврін Червінка. – Я – людина маленька. Мені треба бути обережним, бо не дай боже якась куля дурна свисне – і хто згадає Лавріна Червінку? Га? Ні, пане гетьмане, моя хата скраю. Моє діло – погоду записувать.
Гнівом налилося обличчя гетьмана, та нічого він не сказав, а стьобнув коня свого люто й подався далі, туди, де небо чорне... Яке нещастя, подумали ми, що нема з нами кіноапарата чи хоча б фотокамери, але згодом професор Скуратов пояснив, що все одно нічого б на плівці не зосталося, бо природа цих тіней минувшини не квантова, а якась інша, нам, старим, незрозуміла.
І тут бачимо, ще не передихнувши від одного змертвіння, місто наше преславне, Яропіль наш любий; гай-гай, снігами весь занесений, а там, де никі станція спостереження за космічними орбітальними станціями, – там якраз костьол домініканський: гранчастий готик, мури сірого граніту, по карнизах та стрільницях білі снігові лінії конструкцію його присмеркову креслять. А на льодяній поверхні Богунки козацтво змерзле чогось там вовтузиться. Що тут діється? Б'ють ломами кригу, де тонша, де синюватими плямами з-під снігу проглядає, вирубують ополонки; на тії ополонки кладуть ломаччя та соломою його притрушують, чудернацькі ніби копиці ставлять. До чого все це? А поміж козаками ходить ще молодий, із завзятим обличчям, смаглошкірий полковник – і мороз чи хвильна його натура на вилицях білі обліки позоставили, гризе нетерпляче обмерзлий вус, козакам наказує, щоб з роботою квапилися... Сніг замітає дивні "копиці"... Здогадка раптом примушує серце моє стиснутися... Невже це він? А з Волинського шляху вже чути брязкіт зброї та іржання коней. То драгунія пана Тишкевича скаче! Славна драгунія – сталь і крила, честь і слава, гордість Речі Посполитої. Міцні, сміливі лицарі, до воєнної роботи призвичаєні. Ось і зараз – бачать вони на тому боці Богунки цих ребеліантів – козацтво українське – і витягують рум'яні зморожені драгуни з піхов важкі палаші; гей-гей, до бою! Вперед! Хай веде нас свята Марія! І, пришвидшуючи біг, кинулась залізна драгунія пана Тишкевича з гори додолу, туди, де біля копиць козацькі коні легкі крутяться; страшний був той лет – навіть мені, людині, яка бачила танкові атаки, стало моторошно: ось ближче, ближче, хрипко дихають коні, пара рветься у морозяне повітря – і раптом пострілом, зойком, звуком, страшним і нестямним, мовби впало щось важке, із скла зроблене, та навпіл переломилося – озвалася Богунка: то луснула крига під важкою драгунією пана Тишкевича; в ополонках борсаються жовніри в блискучих панцирах – і нема їм порятунку й не буде... Ковтають гірку холодну воду коні, кричать людськими голосами, – їм теж немає рятунку. А з гори, із засідки, вилітає козача кавалерія, і попереду летить той молодий полковник, котрого бачили ми на річці, так, це він, я не маю тепер жодного сумніву: це полковник Богун, а річка наша ще не зветься Богункою, а прозивається Холодицею – й тільки після цього бою люди наречуть її Богункою... Пан Тишкевич хапається червоними мокрими руками за край ополонки, але обламується під ним крига, і він пірнає у підводне царство, у темряву вічну, звідки нема вороття, й жодного з драгунів уже не видко на березі, бо року того не було на цій землі милосердя межи народами людськими...
Ми сидимо незрушно в домі Лавріна Червінки, й тягар на наші плечі впав великий – тягар історії, й не можемо ми ворухнутися... Треба було тоді стати, припинити той сеанс братовбивства, той найжорстокіший допит перестарілого нашого земляка Лавріна Червінки, та, на нещастя, ніхто з нас не знайшов сили на це... А професор Скуратов, мов його ніщо не обходить, поглядає з цікавістю на зображення, але й не забуває за апаратурою стежити, підсилювачі регулювати... Треба було припинити... Та хіба ж хтось знав, які картини ми далі побачимо, хіба відали ми – які таємниці увібрала в себе душа лагідного Лавріна Червінки?
А між тим на багато років уперед ми стрибнули, у початки освіченого XVIII століття, через нескінченні картини погоди, яку чесно споглядав Лаврін Червінка, та поминаючи зображення якоїсь жінки – всі натуралістичні картини професор Скуратов повимикав, як справжній джентльмен. І от нарешті бачу я Лавріна Червінку в якомусь колі, з-посеред якихось людей... Стривайте: адже це його колишні товариші по академії – Бонавентура Шпак та Барнабас Швидницький, а з ними якийсь молодий козак у синьому, подертому на ліктях жупані: високе чоло його, русяві вуса й усмішка дитинна здалися мені знайомими... Чуємо голос козака того: "Вислав мене до вас полковник фастівський Семен Палій. Чи ви чули, що край наш вогнем повстання охоплений проти шляхти та поміщиків?"
Боже мій, невже це він? Але ж чому Лаврін Червінка нікому ніколи не казав про свої зустрічі з ним? "Чи згодні ви, брати мої, понести слово правди народу нашому, котрий у ярмі панському, під унією дичавіє, забуваючи про свої колишні вольності та високу освіченість свою втрачаючи. Пани знущаються з нас, вільних селян закріпачують, віру нашу зневажають. А тих, хто повстає проти шляхти, винищують, жінок і дівчат наших безчестять, а тим, кого не вбивають, щоб було кому на ланах працювати, – тим вухо ліве відрізають.