Були без розкоші, в буржуазно-міщанському стилі.
Слово "Крим" з того часу для мене рівнозначно слову "перлина". І чого та Іфігенія бунтувалася, коли її послала сюди Артеміда? Якби так на мене — я була б щаслива.
І є там скелі-гори, що вийшли з моря. Між ними одна зветься Діва, справді подібна. Чи має це якесь відношення до історії Іфігенії? Так я й не довідалась. Ми були дуже бідні, щоб затримуватися на цих місцях. До Севастополя ми вже вертались морем. Е, що за кілька днів побачиш з дірявою кишенею й п'ятаком?
37
З перлини Криму я потрапила просто в блощичник.
Коли я виїжджала в екскурсію, то в останню хвилину чогось такий жаль вхопив мене за цією кімнатою з вікном у монастирський сад, хоч я певна була, що повернусь до неї з екскурсії, як поверталась раз-у-раз з усіх виїздів цих років. Не здогадувалась, що то було передчуття — більш я вже цієї кімнати не побачу. Коли я повернулась, — вона була вже не наша. Кубуч заселив іншими, а наші речі складено в мішок і були вони тут десь у підвалі. Ото тоді я й позбулась перший раз своїх щоденників, бо в мішку їх не було. Але Захаркова сокира була.
Василину я знайшла в іншому місці. На Думській площі був якийсь третьорядний готель, то тепер він обернений на приміщення Кубуча. Ото там Василина й кімнату мала. Покищо, була сама, то я в неї перебула, поки прийшов час їхати на працю. Але яка це була мука! Коли надходив вечір, то всю постелю обсипали блощиці, і рятунку від них не було ніякого. Вже придумали від них оборонний пояс: ми стелилися на підлозі і постелю оточували рівчачком води — не перелізе через воду. То хитрі вороги-кровососи вилазили на стелю і звідти падали на нас. От, жах! З блощицями я познайомилася була у Фузіків, але то було невинне проти тутешньої армії. Як бідна Василина може тут витерпіти? Єдине — вона має надію переселитися в Мотрину кімнату, ось та тільки влаштує свої справи перед виїздом на працю...
* * *
Так закінчилася наука, студентство. Треба було думати про працю. Найщасливіші були ті, що мали змогу дістати в самому Києві учительську посаду, щоб відбути стаж. Відбувати ж му-сіли всі, хто діставав стипендію. Та про Київ мені й мріяти не доводилось, тут влаштовувалися упривелійовані, із зв'язками. Таким, як Білякович, — прошу, двері відкриті, недаром вона так самовпевнено несе свої коркотяги... Але не мені. Чи яку іншу роботу придумати? До редакції Пролетарської правди мене ніяк не тягнуло, та й проґавила я час, коли пропонували. От би перекладала... Писати на робітничо-пролетарські теми, виявилося, я не вміла. Після моєї торфяної Бучі я побачила, що ніякого патосу праці ані в мене, ані там нема. Словом, я потребувала романтики, а тому вибрала собі з усіх визначних міст України Запоріжжя. Хоч побачу, як то тепер там, у тому місці, де творилася козацька слава.
Три роки ходила я по Володимирській в усі пори року, дня й вечора. Скільки різних емоцій! їх можна б поділити на дві половини: як із природою, — щасливі, а як із людьми, — покусана.
38
А тепер бачу себе в поїзді до Запоріжжя з великим клунком (десь уже корзинку відбігла), усім своїм майном. Іду і з здивованням помічаю, що в мене попухли ноги, такі грубі стали, як колоди. Від чого? Серце чи нирки? Чи може була я така голодна? Ніколи ж досі цього не було.
Ось і Запоріжжя. Яке розчарування! Це не місто, а якась солдатська рота. Посеред степу шахівницею розташовані вулиці з множеством акації, тільки не на вулицях. Все місто — партерові будиночки з подвір'ячками. Тільки всередині — квадрат площі, а в цьому квадраті церква, кілька поверхових будинків. Таке все скучне, нецікаве. Не Запоріжжя це, а Александровск, оплот "вєлікой русской імперії". Саме тут за Дніпром на острові Хортиці й була Запорозька Січ. То й це імперське місто-рота було потрібне.
Моє відрядженя до Наросвіти дуже офіційно і строго прийняв завідувач обласної Наросвіти і того ж дня я вже була призначена до трудової школи викладати мову й літературу в старших клясах. А крім того, ще й вчити мови дівчат у кравецькій школі. Де я маю жити? Знайшли родину робітника металюрґійного заводу на одній з тих одноманітних вулиць, розлінованих перше, ніж ці будиночки були побудовані. Родина з дивним прізвищем Була складалася з трьох осіб: сухорлявого, законсервованого роботою біля металу батька, дебелої й роз-сипчастої матері та стрункої білявки-підлітка Олі, що мала золотого зуба і завжди трохи недовірливо всміхалася, коли говорила. Крім мене, на мешканні в них була ще молдаванка Клава, пишна панна з трошки вивернутими губами, службовка якоїсь установи. Клава й Оля спали в кімнаті, а мені поставили в сінцях ліжечко і то там я жила майже рік. В них же й харчувалася.
Навіть нема чого згадати з того Запоріжжя, таке там нецікаве, провінційне життя. Хіба те, що в перші ж дні запросив мене в гості директор моєї школи, Петик. Зайшов за мною Андрій Щучка, інспектор Наросвіти. Справді — Щучка. Дрібнокаліберний, пишноодягнений, у добірновишиваній українській сорочці з широкими рукавами-манкетами та китичкою, замість краватки. Із щучим писочком і густими зморшками під очима. На лиці усмішечка, начебто запобіжлива, начебто протекційно-всезнаюча, не розбереш...
У Петиків за столом сидів уже й завідувач Наросвіти. Я ще в Наросвіті помітила, що в нього одна рука — калічка, і то — права. Прізвище його було великоруське (от, забула!), але з усього видно, що він українець, говорить не вивченою, а стихійною українською мовою. На півдні України часто трапляється: прізвище чисто кацапське, а душа українська. Плоди колонізації Катерини Другої? В гостях у Петиків він виявився не таким грізним, як у кабінеті Наросвіти, але й підступним. Він приніс якогось рожевого винця, поналивав усім маціпусінькі чарочки, мені казав випити цей наперсточок одним духом. Я ковтнула, а він тоді: — Скажіть "а"! — Та мені забило дух, я закашлялась. Не можу! Всі вони вдоволені, а я, провінціялка з Києва, присоромлена, що не розуміюся на винах. То не вино, а лікер. Спирт.
Приблизно з того часу вчепився до мене Щучка. Насамперед, почав протегувати, зобов'язувати всякими учинностями, заходити до хати. Щедро сипав грішми, де тільки можна було. Він, крім інспекторської посади в Наросвіті, набрався по вінця лекцій українізації в установах і грошей мав багато. На тлі Запоріжжя він видавався фігурою, та я й не бачила інших "фігур", взагалі. Ніколи ніхто так навратливо не атакував мене, як цей.
А з яким балянсом приїхала я до Запоріжжя?
Скінчилась наука, почалася проза життя. Я — доросла, вже маю 22 роки. Нічого не вийшло з мене, письменницею не стала. Ті кільканадцять оповідань, друкованих у газетах і журналах, треба знищити й забути, що ти колись їх писала. Ніхто не побачив у тобі здібностей і ти їх, мабуть, не маєш. Тож човпи... Нічого не вмію, от і цього вчителювання: боюся, не люблю, не йде мені... Щоранку, йдучи до школи на працю, наче підвішуюсь на шибеницю. Повертаюсь із школи — наче вирвалась із тюрми. А що є інше для мене? Якби я жила в атмосфері уваги, любови й віри в мої сили, — може й розцвіли б мої здібності. Але хто мені такий тут дуже близький і кому — я? Отже, розрив із мріями, їх поховання, духовна самотність, бо чогось я такого хочу, сама не знаю, чого... Як колись у дитинстві. Незмінне, наче я не підросла й на йоту душею.
Вже всі оповідання подерті. Кінець. Я — не письменниця.*
На цей грунт падає велика увага й наполегливість Андрія Щучки на тлі розлитого навколо вакууму, без вражінь. Ніяких інших знайомств, бодай співрозмовців, як не друзів-однодумців, літераторів. Жадної бібліотеки, де б одвести душу. І ніде від Щучки не сховаєшся... Ось сценка: іду увечорі вулицями Запо-ріжжя-центру, купила собі шоколядної хальви (вже гроші маю, можу порозкошувати!), ласую нею... і думаю про поезію Павла Тичини, мовляв, він же з неба готовий не впав, не взявся нізвідки, а має поетичних батьків, виріс на поезії попередників... Я ніби продовжую якусь лекцію в ІНО... А тут де не взявся Щучка і з виглядом родича вітає мене та журить-докоряє.
— Ай-ай-ай! І як же це так? І чого ж це ви самі їсте хальву? Таж ви могли сказати мені і ми разом би посмакували, і в кіно пішли б... От, як негарно, не по-товариському! Чи не сором?
Словом, щоб швидше цей час переглянути, не вельми то цікавий, скорочуюсь: Щучка уперся одружитися. Він, як досвідчений стратег, все робив, щоб відрізати мені шлях від відступу, використовуючи всі мої послаблення віжок. А в мене склалася теорія шлюбу така: нема щасливого! В який бік не гляну, все так, що одна сторона страждає і терпить. То що краще? Чи
* Жаль, я все те в нападі зневіри понищила, а цікаво було б тепер поглянути. Ось одне пам'ятаю: антирелігійне. Комсомольці хуліганять, перешкоджають великодній заутрені і розклали велике багаття за оградою та там ревуть під гармошку антирелігійні частушки: "Далой-далой монахов, раввінов і па-пов..." Десь я таке бачила, чи не в Жашкові. Але тоді я не знала, чого й комсомольці не відали. Вони, власне, творили поганський обряд, тільки додали ще совєтські частушки. У давніші часи за церковною оградою у великодню ніч запалювалась ватра. Це — рештки давнішої релігії...
коли ти любиш, а тебе не хочуть, чи коли тебе хтось любить, тобі байдужий і нецікавий? Обидві перспективи невтішні, але ж усі одружуються і якось живуть. То може краще когось зробити щасливим? Як Щучка хоче і добивається, і це йому щастя мною піклуватися, то й хай, я буду рада й тому, що хтось через мене щасливий. А я ж якраз і потребувала, щоб хтось мною піклувався, бо я почувалася безпорадною дитиною. І це було точ-у-точ те, чого хотів Щучка. Це бажання він без-перестань виявляв, радів, коли може виявити... Не був це цікавий індивід, ні зовнішньо, ні внутрішньо. Мої обрії ширші. Але хай! Щучка із середньою освітою, але він збирається восени вступити до ІНО, ось він дістане вищу освіту і наші обрії зрівняються. Хай! Однаково, не маю куди пнутися.
Було й вирішено, що ось тільки я кінчу цей рік "педагогічного стажу" — їду до Києва, а Андрій восени теж приїде, вступить до ІНО, "а там видно буде". Бо стало вже зовсім ясно, що я не маю жадних педагогічних здібностей, ох, і не миле ж мені це вчителювання! А зошити! Цілими вечорами сиди й виправляй.