У тому місці, де засів Кармелюк з’ товаришами, дорога спускалася з досйть крутої й високої гори у вузьку долину і зараз же знову підіймалася на гору. Грунт у цій вузькій долині, що тяглася впоперек лісу, був грузький, багнистий і поріс непролазними лісовими заростями, в котрих дуже легко можна було сховатися від непроханого ока.
Цим прикриттям і скористався Кармелюк. Біля підошви самої гори, з якої повинен був спускатися Демосфен, сочив-ся по драговині невеличкий струмочок; через нього було перекинуто вутлого дерев’яного місточка; треба тільки розібрати або хоч розладнати цей місточок, і той екіпаж, який би спускався з гори, неодмінно мусив або перекинутися, або загрузнути в болоті. Все це забезпечувало успіх задуманого діла.
Товариші спокійно лежали в глибині хащів, ждучи бажаного гостя, й поки що підживлялися паляницею й засушеною ковбасою, що захопила Уляна. Стриножені й осідлані коні паслися тут же, недалеко.
Тільки Кармелюк не їв і не говорив нічого, знемагаючи від чекання й нетерпіння, хоч турбуватися не було чого: вжито всіх заходів перестороги, щоб не пропустити Янчевського.
За лісом, верст за дві, на пригірку, з якого видно було на далеку відстань усю долину й пересохле болото, стояв з добрим конем Онисько й, при першій появі екіпажа, повинен був летіти й сповістити товаришів. Розібрати місточок було справою однієї хвилини, а за розрахунком вершник повинен був випередити повіз принаймні на півгодини. ' Нарешті настала ніч. Зійшов місяць і осяяв рівним світлом вузьку лісову просіку. Хвилювання Кармелюка дійшло до крайніх меж.
— Передумав... не поїде... вибрав ішггу дорогу! — казав він собі, кусаючи губи.
Нетерпіння отамана передалося й Уляні, й товаришам. Усі мовчали... Загострений слух жадно ловив щонайменший шерех... У нічній тиші лісу виразно було чути падіння сухої гілки або шелестіння листя. З кожною хвилиною напружений настрій зростав.
Кармелюкові здавалося, що він не може вже витерпіти цих душевних мук... Як ось нараз чуйне вухо його піймало якийсь звук, що донісся здалеку і розмірено повторювався...
— Скаче! — вирвався у Кармелюка хрипкий шепіт. Усі вискочили...— Тихше! — прохрипів Кармелюк і знову завмер... Завмерли й усі присутні...
Чути було тільки, як шуміла крон у пухах. Ллє ось звук, який був урвався па хвилину, почувся знову, цього разу цілком виразно й безперервно.
— Скаче, скаче! — заговорили всі одразу, і в цей час до їхнього слуху долинув далекий, протяжливий свист.
— Олекса! — крикнув Кармелюк.— За роботу, діти!
В одну мить зірвалися всі з місць і кинулися до мосту. Ще кінь Олекси тільки показався на горі, а робота була вже закінчена.
В різних місцях мосту гайдамаки повисмикували колоди, скидаючи їх на безладну купу, так що міст тепер увесь зяяв дірами, відокремленими одна від одної викинутими колодами. Поручні його також завбачливо поламані. В кращому разі екіпаж мусив миттю перекинутися.
— Обережно! — гукнув Андрій Олексі, що спускався.— Готове.
— Далеко? — кинувся до нього Кармелюк.
— Верст за чотири! — відповів Олекса, зіскакуючи з коня.
— Він?
— Ніхто інший. Звідти, з Гончарів.
— А вершників скільки?
— Здається, тільки два.
— Га! Попалась мишка! — заскреготав зубами Кармелюк і звернувся владним голосом до товаришів, які стояли навколо.— Ви,— відокремив він три душі з ватаги,— засядьте з Андрієм з того боку, а я з рештою — з цього. За першим моїм посвистом кидайтесь по одному до коней, по . два до повозу. Аркани, вірьовки є?
— З нами, батьку,— відповіли хором гайдамаки.
— Не вбивати нікого без крайньої потреби. Всіх пов’язати й тягти в ліс,— там розпоряджуся, а найпаче живим мені зв’язати Янчевського. За нього кожен з вас відповість мені головою... Я сам учиню над ним суд і розправу.
Товариство розділилося й зникло в кущах над дорогою. Через хвилину на лісовій дорозі знову було тихо й безлюдно. Осяяна місяцем, ця дорога спускалася й знову підіймалася на гору, ніби широка розмотана стрічка, і тільки у вузькій долині тонула в глибокій тіні, яка наповнювала ущелину й приховувала під своїм покровом і зруйнований міст, і схованих людей...
Та ось, нарешті, з далини почувся дружний тупіт коней, що швидко бігли... все ближче, ближче... і на шпилі гори показався фаетон, запряжений впростяж четвериком. Попереду й позад коляски скакало по верхівцю.
— Він, він, наші коні! — шепнув Кармелюкові Онисько, що виповз на животі на край лісу.
Кармелюк стиснув до болю його руку і з силою одшарп-нув Ониська назад. Екіпаж почав спускатися. Спершу коні йшли повільною ступою, але, не доїхавши до підошви гори, фурман пустив коней; вони підхопили риссю, і майже в той самий час почулися гучний тріск, крик переляканих людей і владний покрик Кармелюка: "Стій!"
Але й без цього покрику екіпаж не міг зрушити з місця; один кінь упав у рів, а колеса загрузли в дірах мосту; екіпаж перехилився і майже повис над ровом. Фурман і форейтор попадали з козел. За першим посвистом Кармелюка розбійники повискакували й оточили екіпаж.
— Хто єстесь? — виймаючи з піхов шаблю, крикнув у відповідь Кармелюкові один з вершників, які супроводжували екіпаж.
— Кармелюк! — відповів голосно Янко, виступаючи наперед.— Ей, хлопці, в?яжіть їх!
В одну мить заціпенілі від жаху вершники були постягані з коней і з зв’язаними руками й ногами однесені в ліс; те ж саме було вчинено з форейтором та фурманом. Кармелюк підступив до екіпажа; постать, що таїлась у глибині його, наполовину прихована піднятим верхом, не подавала й найменших ознак життя.
— Ану лишень виходь, пане! — заговорив напруженим від стриманої злості голосом Кармелюк,— Поміряємося тепер силами... Сам на сам. Своїм товаришам я не дам наказу арканити тебе, а сам розправлюся. Чого ж злякався, як заєць!.. Читай орацію! Впізнав, надість, мене?!
Жалісний стогін почувся з глибини екіпажа. Дикий жах охопив Кармелюка.
XXXVI т
— Спускайте верх!! — закричав Кармелюк не своїм голосом.
Верх з гуркотом опустився, і перед розбійниками постала жалюгідна, миршава постать з лисою головою, гострим червоним носом і тремтячими від жаху щелепами. Постать трусилася навпочіпки на сидінні екіпажа, притискаючись' з такою силою до його спинки, ніби хотіла пройти крізь неї.
— Хойнацький! — скрикнув в одчаї Кармелюк.
— Я... я... літосці! Милосердя! Я ніц... нігди...— бурмотів Хойнацький, та Кармелюк не дослухав його.
— Шахрайство! Ошукав, проклятий жид! — заричав він.
— Ні, батьку, не ошукав,— перебив його Андрій,— а значить, диявол поїхав іншою дорогою!
— Але наші коні,— втрутився в розмову Онисько,— це ж наші коні!..
— Ага! Коні Янчевського? — з гарячковою швидкістю заговорив Кармелюк, хапаючи Хойнацького за руку.— Де ти взяв ці коні?
— Купив, як бога кохам!
— Брешеш! — крикнув громовим голосом Кармелюк,— Навмисне підладнав усе, щоб урятувати свого приятеля! Ну, гаразд, тепер і заплатиш за нього своєю шкурою!
— Милосердя, вельможний пане, милосердя! — зарепетував Хойнацький і плюхнувся на дно коляски на коліна, але тому що коляска висіла, перехилившись з мосту, то Хойнацький зсковзнув униз і полетів би в болото, якби його не схопила за комір залізна рука Кармелюка. Як ошпарене курча, мелькнув Хойнацький у повітрі худими ніжками й опустився на міст.
— Ні, не втечеш! — накинувся на нього Кармелюк.— Захотів рятувати свого преславного Демосфена, то розплачуйся тепер сам! Гей, хлопці! Лози сюди... вогню!...
— Вельможний пане, помилуй! Змилосердься! — забелькотів Хойнацький, плазуючи в ногах і намагаючись піймати полу Кармелюка.— Я помру, я не витримаю... в мене й так ледве‘держиться дух... Що я тобі коли зробив? Чим досадив? А через твою ясну милість немає мені життя на світі!
— Через мене немає тобі життя на світі?
— А так, так, проте пана!..— казав Хойнацький.— Хоч згадай і сам: хіба я хотів купувати твою милість? Боронь, боже! Мене навіть у піт кидало, коли я дивився на тебе... А небіжка затялася: "Куплю та куплю, гарний хлоп, розумний. хлоп!" Скільки разів я благав її: "Ой любуню, годі... на біса нам той хлоп здався, ліпше п?ять дурних хлопів, аніж їден розумний?" Ой, як бога кохам — правда! А вона своє та своє! А колй ти, вельможний пане, став служити в нас... у покоях,— поправився він швидко,— хіба я тобі хліба шкодував, хіба я не був добрим господарем? Якщо й вичитував, то не з своєї волі; напосядеться було небіжка,— і скажу, а самого лихоманка так і тіпає, як гляну на твої руки. Та й у москалі тебе дружина віддала, а не я: адже весі" маєток був її... а проти такої дружини що я міг? Єзус-Марія! Та я й спати перестав, як оселився ти в нас у домі..о Ой, хіба я собі того лиха хотів? Та мені ліпше бачити холеру в своїх покоях, аніж твою вельможну милість!..
Жалісливе белькотання Хойнацького і його неймовірно-комічна постать трохи вгамувала бурю в душі Кармелю-ковій, йому згадувалися дні, проведені у Вівсяниках, жалюгідний образ пана Хойнацького, котрий тіпався при одному тільки слові своєї жахливої дружини, і злість у його серці поступилася місцем гіере/д; грайливим настроєм.
— Хіба б я не заплатив вельможному панству за те, що воно вволило даремно потрудити себе? Але чим же я тепер заплачу? Що я маю? Я сам тепер став убогіший за хлопа... Нещастя мої пішли відтоді, як вельможний пан мав честь вступити лакеєм у мою господу... Сконала-небіжка! — Хойнацький глибоко зітхнув і, знявши очі до неба, додав примирливим тоном: — Ну, на це я не ремствую... Не йду проти божої волі, і якщо її непорочна душа знадобилася панові богові, то що ж я, бідний чоловік, можу? Тільки стати перед божим провидінням на коліна, тим більше, що по духівниці небіжка Доротея все мені залишила. Але гірше лихо сталося потім,— фізіономія Хойнацького жалісливо скривилася,— налетіли на мене судді, асесори, комісари, обдерли до нитки... Почали запевняти, що я сам убив свою небіжку заради спадщини... я змушений був віддати все, що було, аби тільки уникнути кари...
— Оце так штука! — розреготався Кармелюк, а за ним і всі розбійники.
— Вельможному панству смішно,— провадив Хойнацький, витираючи рукавом очі,— а мені-то як... Через оце все втратив яі пеньонзи, і вшистко... ось навіть і ці коні... Я ж не заплатив за них, сором сказати — напрокат узяв у пана Янчевського, щоб мати змогу їздити, як то подобае благородному шляхтичеві...
— Гай, гай! — усміхнувся Кармелюк.— Ну, жаль мені тебе, пане господарю.