— Однак я затримав вас, мосьпане?
— Ніскільки, ваше сіятельство, це я у вас забираю час.
— Пусте, був радий познайомитись.
— Дякую... Я негайно, коли дозволите, відправлюсь до пана директора училищ. Честь маю... — Котляревський непоспішливим кроком пересік кабінет, біля дверей ще раз повернувся, вклонився.
Майор Смирницький чекав Котляревського у приймальній.
— На випадок потреби, пане капітан, — сказав майор, вручаючи Івану Петровичу невеликий акуратно засургучований пакет, — звертайтесь коли завгодно — завжди до ваших послуг...
Ад'ютант був люб'язний, неможливо було не бачити його щирості, і Котляревський від душі подякував йому за участь у своїй справі і в свою чергу запросив до себе: він гостям радий, а особливо таким, як пан майор, — не часто зустрінеш у глухій провінції, подібній благословенній Полтаві, істинного знавця і шанувальника вітчизняної словесності.
Котляревський поспішав: хотілось ще сьогодні побувати у гімназії, і коли вдасться, то й приступити до своїх обов'язків...
Між тим Лобанов-Ростовський, лишившись в кабінеті один, стояв біля вікна, спостерігаючи, як навпростець через Круглу площу крокує інвалідна команда, а майстрові, зайняті ла пам'ятнику Слави, обертаються, щось говорять услід, і, мабуть, не дуже доброзичливе, їдкувате, бо старший команди раптом обернувся і показав їм кулака. Ось ще турбота — інваліди. А ким заміниш?
Князь вернувся до столу, ще раз прочитав напис на титулі книги: "Глибокошановному їх сіятельству... князю... щиро..." Перегорнув сторінку, ще одну, ще кілька, прочитав рядок, всю строфу, і так, стоячи, сторінку, потім ще одну... Боги. Боги? Але які? В кожному барському домі знайдеш подібних "небожителів". Треба віддати належне пану піїту, людина він далеко не проста. Ловко зумів обійти цензуру, обвести навколо пальця. Видумка, легенда? "Розумний читач все зрозуміє", бо мудрішого читача, ніж весь народ, що населяє край, нема. Це пан піїт знає. Одне заспокоює: народець оцей, слава Всевишньому, поки що темний, як осіння ніч, школи для нього будуть дуже не скоро, мине час, немало води втече у Ворсклі, поки будуть школи. А поки що — князь підвів голову від книги, тонкі губи його зламались в усмішці — потрібно наблизити пана піїта, нехай йде хоч би в доглядачі. Буде перед очима. Зело досвідчений, знаючий, рідко, за нинішнім часом, зустрінеш таку освіченість. Дурні, мабуть, там в Петербурзі, що не взяли на службу, не вміють людину бачити. А він його тут наблизить, довір'я викаже. Правду кажучи, обмаль, дуже обмаль знаючих людей у губернії, а який розумний господар впустить можливість і відмовиться від такої людини? Ні, він, князь, не марнотратець. Не можна нічим гребувати, навіть потенціальним супротивником.
Проте піїт буде завжди у його владі, очей з нього не спустять, і коли що — рука не здригне... Князь відсунув книгу на край столу, дістав коробку з тютюном і запалив; випускаючи дим, загадково усміхався тією саме усмішкою, яка співрозмовникові нічого поганого, здавалось би, і не говорила, та хто знав князя ближче, мусив бути насторожі.
8
Як не поспішав, а довелось затриматить. Зустріч цю не шукав, бо добре знав, якщо трапиться, нічого приємного не принесе вона. І все ж таки не міг не зустрітись, а відтак, і затриматись. Навіть несподівано для себе відчув, як затепліло, відтало на душі: згадалось давно минуле, але завжди дороге.
Біля самого виходу з під'їзду спинилась карета і з неї вийшов якийсь досить-таки натоптаний чиновник в шинелі з подвійним коміром і в зсунутому майже на очі трикутному капелюсі. Ступивши на поріг, чиновник підвів голову — хто посмів йому заступити дорогу? — і отетерів:
— Чи це ти?
— Федір?
Міклашевський похилився наперед, мало не впав, схлипнув, як дитина:
— Іване!
Кілька хвилин так і стояли мовчки, не звертаючи уваги на швейцара, на чиновників, які обминали їх. Потім відсторонились, озирнули один одного. Котляревський іронічно окинув оком опецькувату, майже квадратну фігуру колишнього однокашника:
— А ти вгору йдеш?
— Е, що там... Скажи краще, чи надовго приїхав? Знову втечеш? Дай хоч надивлюся.
— На цей раз лишаюсь і, здається... надовго. Ось тільки-но був нагорі.
— У їх сіятельства? — Федір стишив голос, затримав дихання. — Місце одержав? Чи не до нас, у канцелярію?
— Що мені в канцелярії робити, коли там нині такі служаки, як ти? Ні, мої наміри скромніші.
— Прибіднюєшся... В чині капітана і... Та ні, кепкуєш. Колись же був протоколістом. Міг би і далі піти... вище. Та все ж, куди нині? — Федір аж почервонів від нетерплячки, широкий ніс роздувся, не відпускав руки товариша, зазирав в очі, ніби прагнув зарані заручитись прихильністю: не часто князь приймає, а коли вже прийняв, то і службу дав, потім — чого доброго — доведеться шапку ламати перед колишнім однокашником. — Потайний, однак.
— Чого таїтись... Доглядачем у будинок виховання призначений. Чув про такий?
— В пансіон? — недовірливо перепитав Федір. Випробовує, жартує, мабуть. Хто ж не знає Івана Котляревського? Більшого вигадника в Полтаві ще не було. Федір недовірливо посміхався: мовляв, знайди дурня в іншому місці. Котляревський ствердно кивнув:
— Призначення в кишені... До Огнєва поспішаю. Міклашевський якось дивно — чи то печально, чи полегшено — зітхнув, відпустив руку і зразу втратив інтерес до розмови, нічого більше не спитав, неначе зів'яв, очі зблякли, затяглись тьмяною плівкою.
— Зрозуміло, і то служба. — І кинувся у вестибюль. — З доповіддю біжу. Сам розумієш — жде, незручно... А ти, значить, того... Ну прощай! Зайнятий я... Як білка у колесі... — Не договорив, ступив на шитий килим.
— Поспішай, Федоре!.. Та гляди: тут східці круті, як би не спіткнувся.
Міклашевський не відповів, не озирнувся. Піднімаючись по східцях, притримуючи поли шинелі, щоб не мести ними доріжки, ринув вище і вище, в думках був уже там, у приймальній, стояв перед дверима кабінету, про себе повторюючи слова, які приготував ще напередодні, їх потріб но було сказати так, щоб сподобались правителю, звернули його увагу, і тоді хто зна, як складеться доля, може ж, таки вона змилується — і Федір стане нарешті столоначальником. Про несподівану зустріч у під'їзді він майже не думав: задля чого зайві клопоти? Можливо, пізніше, як небудь на дозвіллі, ненароком він і згадає, і, можливо, навіть пожаліє друга юності; так низько, майже на першій ступені службової драбини опинився один з кращих колись семінаристів, а потім службовців Новоросійської канцелярії, а ось він, Федір Міклашевський, теж семінарист, який не довчився, син давно покійного секунд-майора, нині — помічник столоначальника, і часто до того ж його заступник. З ним, Міклашевським, кожний чиновник губернської канцелярії за честь вважає розкланятись, впіймати погляд, а як шукають його, Міклашевського, прихильності численні відвідувачі із негоціантів, колишніх військових, багатеньких обивателів і навіть — колись би не повірив — відомих у губернії землевласників. Зрозуміло, колишній однокашник теж почне шукати його допомоги, але він, Міклашевський, не в силі і не в праві витрачати час свій на всіх рідних і знайомих. Так що, милі мої, вибачайте.
Котляревський глядів услід важкуватій, але ще досить проворній фігурі в шинелі з подвійним коміром і гірко сміявся над своєю наївністю: невже і справді був колись у нього друг на ймення Федір Міклашевський, бурсак відчайдушний? Невже він, Іван Котляревський, в дні літніх вакацій, розпрощавшись з семінарією, кидав отчий дім і мандрував з цією людиною на дорогах рідного краю, коротав з ним серпневі ночі у відкритому степу, брав участь у шкільних лицедійствах, а пізніше, коли вуса посіялись, бігав на вечорниці до мазурівських дівчат, мріяв про майбутнє, захоплено вибравши десь тихий куток, читав великого Сковороду із таємно роздобутої рукописної книги? Невже все це було? Він, Котляревський, дозволяв собі мріяти разом з оцією брезклою і, незважаючи на видиму проворність, неоковирною у своїй добротній теплій шинелі з подвійним коміром людиною? Це було давно, так давно, що, здається, ніколи й не було зовсім, а тепер ось привиділось. Все кануло в Лету — навіки, назавжди. Колишнього товариша нема, щез, розтанув, як розтанули, розвіялись і ті далекі дні і ночі у рідних степах. Гірко це. Але що зміниш?
А можливо, Федір і не винний? Своєю метаморфозою він, як і багато інших, зобов'язаний нищівному часові, свинцевим обставинам, що сильніші людини? Можливо, і так. І все-таки — винен. Якщо ти людина — будь нею за яких завгодно обставин...
Переступаючи поріг гімназії, вслухаючись у глухий гомін, що наповнював коридор, відчув раптом, як танув біль у серці і з'явилось дивне бажання посміятись над собою: чого розхвилювався, немов той юнак, що й життя не бачив? Він знайшов місце, службу, яку хотів. Чого ж впадати в розпач?
У напівтемному коридорі перевів подих, озирнувся: дивно, однак, ніхто не спинив, .не спитав, для чого він тут, до кого йде і з якої причини, адже він поки що сторонній, хоч незабаром — може, ще сьогодні — буде тут своєю людиною.
Хотів було постукати в одні з дверей, але з кімнати навпроти вийшов зсутулений пан у. чорному сюртуці; вклонившись, Котляревський запитав, де б можна бачити директора училищ пана Огнєва. Чоловік у сюртуці вказав кімнату, із якої тільки-но сам вийшов:
— Пан статський радник ось тут.
— Мені потрібен пан Огнєв, а не... статський радник.
— Це звання носить пан Огнєв.
— Дякую... Не знав.
Учитель — а це, мабуть, був один з учителів гімназії — байдуже поглянув на капітана і, почовгуючи чобітьми, пішов коридором в кінець його, де з напіввідчинених дверей визирала стрижена голова, а побачивши учителя, тої ж миті сховалась.
Яка неприємна похибка: виявляється, директор училищ і статський радник — одна і та сама особа, а ти, пане доглядач, і не знав, а треба ж знати своє майбутнє начальство.
Постукав і, почувши запрошення ввійти, відхилив двері.
Огнєв був у кімнаті один, в накинутій на плечі шинелі, збирався, мабуть, іти. Не важко було здогадатись: він не чекав візитера, бо якось надто високо підвів сивуваті брови:
— Ви, мосьпане? — Зняв з вішалки капелюх. — Ваша справа ще не розглянута. — І зовсім сухо закінчив: — Та, гадаю, запропонувати вам нічого не зможу і в майбутньому.