Щирий друг ось її брата. — Іваник кивнув на Стеху. Очі Варвари-ханум спалахнули.
— Знайомого? Якщо він мого віку або старший, то я його напевно знаю... Хто ж це? Як його звати?
— Семен Палій...
— Не чула.
— Звичайно, не чула, знаєш-маєш... Бо він тільки недавно став прозиватися Палієм. А раніш, поки не пішов на Січ та не вступив до низового товариства, звався Семеном Гурком.
— Що?!. — Варвара-ханум враз сполотніла і схопилася за серце. — Як ти сказав, чоловіче? Семен Гурко?..
— Так, Семен Гурко.
— Боже!
У неї затремтіли ноги. Вона замалим не впала. Чора підтримав її.
— Непе, що з тобою?
— Семен... Братик мій дорогий! — прошепотіла жінка. — Отже, живий він, живий... А я гадала, що з мого роду вже нікого й на світі нема, так давно я з дому... Що ж він розповідав? Про кого з наших згадував? Розкажи мені, чоловіче!
Всі були вражені несподіваним відкриттям і ще тісніше обступили жінку-землячку, що відтепер ставала їхньою господинею, від якої залежала не в малій мірі їхня доля. Іваник і Стеха розповіли все, що знали про її брата, про його сім'ю, змалювали, який він зараз на вигляд. Все цікавило жінку. А коли Іваник захоплено розповів про те, як гарно Семен Гурко грає на кобзі і співає, жінка вкрай розчулилась і заплакала.
— Боже мій, це, безперечно, він! Красень на всю Борзну, музика і співак неперевершений... Чи то ж я побачу його коли-небудь? — лебеділа вона крізь сльози.
Врешті так розхвилювалася, що не могла говорити. Чора взяв її під руку і повів з двору.
Мурза Кучук прибув додому ввечері. Хоча він, згідно з мусульманськими законами і звичаями, мав чотирьох жінок, по суті, його єдиною коханою дружиною довгі роки була Варвара, русокоса, голубоока полонянка, що причарувала серце суворого мурзи. Вона одна жила як повноправна господиня в його просторому домі на березі дністровського лиману, поблизу аккерманської фортеці. Інших жінок він давно відіслав у далекі степові улуси доглядати за численними отарами овець і табунами коней.
Міцний, загорілий на степових вітрах, з круглою голеною головою, що міцно сиділа на жилавій короткій шиї, пропахлий після походу кінським потом і димом кочових вогнищ, він швидко ввійшов до жіночої половини будинку і, побачивши на отоманці дружину, що схилилася в задумі на подушки, радісно блиснув білими зубами і розкинув руки для обіймів.
— Салям, дорога Варвара-ханум!
Та Варвара не кинулась, як бувало раніше, йому на груди, не почала гаряче цілувати, ба навіть не підвелася з отоманки. Натомість холодно глянула на чоловіка і відвела очі вбік.
Кучук зупинився.
— Люба моя, що трапилося?
За майже два десятки років спільного життя він навчився безпомилково вгадувати значення кожного погляду, кожного жесту своєї красивої і дуже своєвільної дружини.
— Сам знаєш! — тихо, але значуще відповіла Варвара.
— Що ти маєш на увазі?.. Ще один похід на твою батьківщину? Але ж ти вже повинна б звикнути до цього. Війна — це моє ремесло! Вона приносить мені більше прибутків, ніж скотарство чи рибальство.
— Я вже змирилася з цим...
— Тоді ж що?
Варвара гордо підняла голову, сміливо глянула чоловікові в очі.
— Красуню викрав... Молодої захотілося!..
Кучук деякий час стояв непорушне, жодним порухом не проявляючи своїх почуттів. Однак поволі обличчя його суворішало, ставало непроникним, ніби закам'янілим.
— А-а, он ти про що... Ти даремно сердишся, люба. Мала б до цього часу звикнути, що мусульманам аллах дозволив мати не одну, як у гяурів, а дві і навіть чотири жінки... Ти ж знаєш, що торік Фатьма померла. Отже, я можу взяти собі іншу жінку. Ну, звичайно, старої я не хочу, я віддаю перевагу молодим. Я справді викрав у Немирові одну дівчину. Та що з того?.. Ти можеш не хвилюватися! Я тебе не розлюбив. Ти і надалі залишишся моєю старшою дружиною, матір'ю нашого любого сина Чори, мого єдиного наслідника, якого подарував мені аллах, бо всі інші жінки плодили мені тільки дівчат... Хіба тобі цього замало?
Варвара різко підвелася з отоманки, стала перед чоловіком. Лице її пашіло, очі горіли гнівом.
— Якщо ти, мурзо, гадаєш, що я згоджуся на таке життя, то ти жорстоко помиляєшся! Аллах мені свідок, я так само ніколи не захочу ні з ким розділяти твого кохання, як риба ніколи добровільно не захоче розлучатися з водою!.. Назавжди затям собі це!
Кучук засміявся своїм хижо-диким сміхом, від якого обсипало морозом всіх, хто чув його. Але Варвара не звернула на нього ніякої уваги. Не опускаючи очей, гнівно дивилася на чоловіка, стиснувши на грудях міцні красиві руки.
Мурза раптом урвав сміх, підійшов до жінки майже впритул, обняв за стан і двічі — швидко й міцно — поцілував у губи.
— І все ж тобі доведеться змиритися, ханум, з тим, що сталося! Мені подобається та дівчина, і вона буде моєю!
— Але ж її кохає Чора! — вигукнула Варвара.
— Він ще дитина, — суворо відповів Кучук. — До того ж він — майбутній мурза, і йому не личить першу дружину брати з полонянок.
Щось у його погляді було таке, що змусило Варвару стриматися. Вона в'юном вислизнула з його рук і мовчки лягла на м'яку кошму, застелену пухким барвистим килимом. Думала, що він ляже поруч, пригорне, як раніш, припаде до неї, буде перепрошувати, голубити, цілувати. Але Кучук круто повернувся і вийшов з кімнати.
Вона не ждала цього. Після піврічної розлуки прийти на одну хвилину, сказати, що кохає іншу, що хоче одружитися з нею, — і зникнути... Образа важкою хвилею ударила їй в серце. Ні, вона так легко не здасться! Вона буде боротися — і або переможе, або загине в цій боротьбі!
Сповнена гніву, образи, жалю, що роздирали їй груди. Варвара зціпила зуби, щоб не розридатися, задерев'яніло лежала на м'якій постелі і сухими очима дивилася в густі сутінки, що залягли по кутках. Що робити?..
З відчиненого вікна долинув раптовий шурхіт. Вона підхопилася, злякано спитала:
— Хто там?
У вікні показалася голова Чори.
— Це я, нене... Я все чув!
Хлопець вліз у кімнату і сів поряд з матір'ю. Варвара притягла його до себе, поцілувала.
— Ти підслуховував нашу розмову? Але ж...
— Я не хотів, нене... Так трапилося...
— Ну, гаразд. Це, може, й краще, що ти все чув. Що ж нам робити?
— Не знаю... — розгублено, зовсім по-дитячому відповів Чора.
— А я знаю! — рішуче сказала мати. — Ми повинні боротися за наше щастя!
— Але як?
Варвара помовчала, ніби збиралася з думками. Потім міцно стиснула синову руку.
— Слухай мене уважно, Чоро... Ти повинен відмовитись від тієї полонянки. Адже ти знаєш, що вона тебе не кохає, бо має нареченого... Тож невже ти хочеш мати дружину, яка ненавидітиме тебе все життя?
— Нене! — вигукнув з болем і розпачем Чора.
— Тс-с-с! Помовч... До того ж ти не можеш перечити батькові, вона стане його дружиною.
Чора схопився руками за голову, засичав, мов від болю.
— О аллах! Що ж мені робити?
— Я ось що надумала, — сказала мати. — Ти пам'ятаєш тих двох невільників із Києва?
— Ну, звичайно.
— Так ось — сю ніч приготуєш трьох коней, сакви з їжею, три ярлики мурзи на вільний виїзд з улусів, виведеш тих невільників і дівчину в степ і відпустиш...
— Нене! — вигукнув вражений Чора.
— Тихо, синкуі Так треба... Я знаю, найбільшу жертву приносиш ти — відмовляєшся від свого кохання. Але зате врятуєш матір, батька, а може, й себе... Бо уяви — як тобі буде, коли Стеха стане батьковою дружиною? Мені страшно подумати, які муки терзатимуть твоє серце! І що може трапитися між вами...
Чора мовчав. Мати, як завжди, була права. Однак від усвідомлення того, що мати права, йому не було легше. Його молоде гаряче серце, з якого своїми руками потрібно було вирвати болісно-солодке почуття, лунко, як молотом, стукало в груди і ніяк не хотіло погоджуватися з доводами розуму.
А мати говорила далі:
— І ще одно, Чоро: я хочу зустрітися зі своїм братом...
— Як же це зробити, нене?
— Невільники знають його. І та дівчина знає... Хай передадуть йому моє прохання і ярлики. Я певна, Семен, тобто твій дядько Семен, дізнавшись, що я жива і перебуваю в Аккермані, і маючи ярлик мурзи Кучука, не забариться прибути сюди.
— Я це зроблю, нене, — тихо промовив Чора. — Ну то йди готуйся! А я поговорю з Селімом, щоб сю ніч спав міцніше. Та віднесу йому глечик вина... Чора мовчки обняв матір і вийшов з кімнати.
Залишивши коней у заростях лозняка на березі лиману, Чора повернувся додому. Проходячи мимо освітленого батькового вікна, не втримався — заглянув. Мурза ще не спав. Сидів на ліжку і, підперши правицею підборіддя, дивився прямо перед собою.
Чорі стало страшно. Йому здавалося, що батько помітив його крізь шибку і зараз поженеться за ним. Він відступив у тінь. Став під розложистою молодою абрикосою, стежачи за кожним батьковим рухом. Але мурза і не ворухнувся, сидів непорушне, заглиблений у свої думки.
Чора завмер. Серце його билося бентежно.
Залишилося зробити ще один рішучий крок — вивести невільників і невільницю, посадити на коней і... Та чи зробить він це? Чи вистачить у нього духу власними руками зруйнувати своє щастя? Адже коли сьогодні Стеха поїде на Україну, він уже ніколи не побачить її. Вона стане недосяжною для нього...
Недосяжною?
А хіба ближчою вона буде, якщо стане батьковою дружиною?
Від цієї думки він аж здригнувся і закусив губу. Ні, боляче йому зі всіх боків. Куди не гляне — виходу нема...
А хіба нема? Чекай — чому б не відвезти Стеху таємно в далекий улус, ну, хоча б до старого Ямгурчі, доброго сивобородого аталика Ямгурчі, далекого батькового родича, який, втративши в походах усіх своїх синів, доживає віку? Він так приязно ставиться до нього, свого двоюрідного внука!.. Він залюбки переховав би в себе дівчину до кращих часів і, коли б Чора попросив, зберіг би це в таємниці і від батька, і від матері...
Хлопець аж усміхнувся сам до себе від раптової думки, що осяяла його затуманену, розбурхану душу. Як він не подумав про це раніше?
Світло у вікні погасло: батько ліг спати. Постоявши ще деякий час і пересвідчившись, що всюди тихо, Чора пішов до двору невільників.
Тут теж було темно і тихо. Селім хропів на всі заставки у своїй комірчині. Сторожові собаки, впізнавши хлопця, заскавучали і почали лащитися. Чора зачинив їх у порожню кухню, підпер двері й заглянув у загратоване віконце до невільників.
— Іванику! РожковІ— загукав він приглушеним голосом.