Славута обережно підняв важкий рукав кольчуги, відламав наконечник стріли і витягнув з рани древко. Потім зняв поручі, закотив рукава кольчуги й сорочки, дістався до рани.
— Ну, що? — спитав Ігор, кривлячись від болю.
— Дякувати долі, кістка ціла, — зрадів Славута. — А рана, хоч і болюча, не страшна. Ось ми тобі зав'яжемо її — і відразу стане легше!
Він дістав з торбини сувій чистого, добре вибіленого полотна, відрізав чималий шмат, один кінець густо помастив маззю, що пахла медом і чистотілом, і перев'язав рану. Потім підв'язав руку перед грудьми.
Ігор відразу сплигнув з воза.
— Куди? — сторопів Славута.
— Як — куди? — здивувався князь і правицею показав на битву, що вирувала, ревла, біснувалася довкола. — Туди!
— З одною рукою? Ти ж поранений!
— Ну й що! Моє місце там! — Ігор повернувся до своїх молодих супутників: — Допоможіть мені сісти на коня!
Ті переглянулись. Як же допомогти? Не піднімати ж князя руками!
Тоді Ждан став на коліно, нахилив плечі, Янь нахилився поруч з Воронцем, і Ігор по їхніх спинах зійшов угору і сів у сідло.
Його побачили воїни, і з сотень грудей вирвався радісний поклик:
— Князь Ігор живий! Князь Ігор з нами! Вперед, браття!
5
Страшно довгим і важким був той суботній день для Ігоревого полку. Проти восьми тисяч руських воїнів билося щонайменше двадцять, а то й тридцять тисяч степовиків, і до них все прибувала й прибувала підмога.
З полудня почала дошкуляти спека. Хоча стояла тільки перша половина травня, сонце пекло немилосердно, по-літньому. Металеві шоломи, кольчуги і лати нагрівалися так, що здавалося, лини на них води — зашкварчать! Суха земля під кінськими копитами здіймалася їдкою курявою, забивала горло, ніс, а піт, змішаний з нею, виїдав очі.
Хоча ніхто не снідав, їсти не хотілося, зате дедалі все більше допікала спрага. І люди, і коні знемагали без води... А її не було!.. Води! Води! За один-єдиний ковток без роздумів кожен віддав би всю вчорашню здобич!
Кілька разів Ігор кидав свої дружини в атаку на північ,
у той бік, де відкривався найближчий шлях до Дінця. В кольчугах і латах, зі списами напереваги безстрашно летіли руські витязі в саму гущу половецьких полків — кололи, рубали, били сокирами та булавами, топтали кіньми, арканили і стягували з сідел... З боєм просунулися далеко в степ, та до Дінця пробитися не зуміли. їм насупроти ставали нові, свіжі загони половецької кінноти, і, здавалося, не було їм ні кінця ні краю.
Найвищої напруги битва досягла в другій половині дня і перед вечором.
Відбивши всі намагання русичів прорватися до Дінця, Кончак зрозумів, що чаша терезів перехилилася на його бік і ключі від перемоги опинилися в його руках. Він посилив натиск з півночі, від Дінця, і з заходу та півдня від Сюурлію, залишаючи більш-менш вільним, прикритим лише слабеньким заслоном, шлях на схід, до невеличкої, довжиною всього в вісім чи дев'ять верст річки Каяли, що текла в глибокій долині з крутими скелястими берегами з півночі на південь і впадала в Сюурлій неподалік від великого озера. Він уже дізнався, що цілком несподівано, замість Святослава Київського з об'єднаною силою всієї Руської землі, зустрів лише одного Ігоря з братією. Дізнався — і злорадно вигукнув:
— Зарвався, Ігорю! Хоча й сміливий ти, хоча й досвідчений воїн, а нині зарвався! Знехтував, злегковажив небезпекою, що чигає на тебе! Отут ми тебе й пристьобнемо! Отут, на Сюурлії чи на Каялі, тобі й кінець буде! Ой-бой!
Вимотавши сили русичів безперервним обстрілом, короткочасними, але гострими і кровопролитними кінними наскоками, а особливо тим, що змусив їх терпіти спеку й безводдя, Кончак перед вечором кинувся всіма силами в атаку.
І знову гаряче небо затьмарилося роями половецьких стріл. Знову задзвеніли шаблі, закричали вої, заіржали коні, застогнали поранені. Шум, тріск, гам, скрегіт, тупіт, крик знялися над кривавим бойовищем і не вщухали ні на хвилину.
З палаючим поглядом і запеченими, почорнілими вустами, з закривавленою пов'язкою на руці Ігор гасав по полю, піддавав воям духу. Мчав від Святослава до Володимира, від ковуїв до Всеволода, а потім до новгород-сіверців — підбадьорював, закликав триматися і щосили пробиватися до Дінця, надихав і добрим словом, і мечем, а головне, одною своєю появою в самій гущі бою.
— Ігор тут! Ігор з нами! — лунало по рядах, і вої з новим завзяттям кидалися в бій, забуваючи і про те, що ось уже який час б'ються вони без їжі та води, що пече їх сонце і палить сухий степовий вітер, що коні ледве тримаються на ногах від утоми й спраги, що майбутнє невідоме. Смерть? Полон?
Вечір приніс легку прохолоду, але не приніс перепочинку. Бій тривав далі. Коли стало особливо важко, примчали Ольстин Олексич та Рагуїл з декількома воєводами.
— Княже, усім нам тут кінець! І вої, і ковуї, і витязі, і вся братія ляжуть трупом! —схвильовано загаркавив Ольстин. — Треба тікати!
— Як же втекти? — не зрозумів Ігор. — Ми оточені!
— Вночі невеликою дружиною можна буде пробитися, княже, — почав пояснювати Рагуїл. — Пересядемо на підмінних коней, знайдемо прогалину серед половецьких полків — і проб'ємося!
— А чорні люди? А вої, у яких немає підмінних коней? Як же вони? Залишити їх?
— Усі ми не врятуємося! Марна надія! Ігор спалахнув.
— Що ви мовите? Одумайтеся! Як же я можу покину ти простих воїнів, а з одними воєводами тікати! Або нам добре, або зле станеться — то всім гуртом! Бо якщо я втечу з воєводами та старшою дружиною, а простих воїнів залишу в руках іноплемінників, то який одвіт дам перед богом? Тоді довіку каратимуся більше, ніж коли б я смерть прийняв! Будемо вночі всі разом пробиватися до Дінця! Такий мій рішенець!
Присоромлені воєводи поскакали до своїх стягів, і бій розгорівся з новою силою — нічний бій!
Вістрям своїм Ігорів полк був націлений на Донець. Мечем і списом прокладали собі шлях сіверські дружини, встилаючи його своїм і ворожим трупом. Коли коні почали падати від знемоги і спраги, воїни спішилися.
Ігор заохочував:
— Браття і дружино, тут зовсім близько! Бувалі люди кажуть, що за той час, скільки потрібно доброму молодцеві, щоб пообідати, ми туди навіть пішки дійдемо! Так піднатужмося, браття! Вперед!
Окремі стяги під натужувалися і глибоко врубувалися в темні й непроглядні полки половецькі, відтискуючи Їх усе далі й далі в поле. Здавалося, ще одне зусилля — і залізний обруч половецький трісне. Ігор кидався до них і захриплим голосом гукав:
— Соколи! Витязі руські! Ну, ще трохи! Ще!
Та прорватися ніде не щастило. Всюди на цьому шляху темною непробивною стіною стояли кочовики, які супроти одного руського воїна виставляли трьох чи чотирьох своїх. І під ранок стало ясно: тут не пробитися.
А на світанні, у неділю 12 травня, трапилося найгірше: раптом почали тікати ковуї. Скориставшись тим, що Кончак з-перед них відтягнув значну частину своїх сил на північ, вони, як тільки загорілася ранкова зоря, прорвали неміцний половецький заслін і кинулися без оглядки в степ. Вони ще не знали, що це була пастка, хитромудре поставлена на них Кончаком.
Над полем пролунав чийсь стривожений голос:
— Ковуї тікають! Ковуї!
Ігор щосили ударив острогами Воронця, помчав услід за втікачами. Ні Янь, ні Ждан на своїх стомлених конях не змогли його наздогнати.
— Верніться, браття! Верніться! — гукав розпачливо Ігор.
Та ковуї, чи то не впізнаючи його, чи, охоплені жахом і бажанням будь-що врятуватися з цього пекла, не хотіли впізнавати, мчали далі, не звертаючи на нього уваги.
Тоді Ігор скинув шолом і ще дужче приострожив Воронця.
Невже ніхто не впізнає князя?
— Воєводо Ольстин! Браття ковуї! — загукав щосили. Та захриплий голос потонув у гучному тупоті копит і дикому лементі, що знявся над головами втікачів. Лише один вершник оглянувся і зупинився. Це був Михалко Гюргович, син ковуйського хана з Остра.
— Прости, княже, — схилив він чорночубу голову. — Злякалися ми! Смерті злякалися!.. Адже половці вважають нас відступниками, зрадниками і в полон не беруть — січуть усіх підряд!
За ковуями здіймалася хмара куряви, а в широку прогалину, що утворилася в оборонному кільці русичів, хлинули загони кочовиків.
Ігор зрозумів: це кінець! Ніяка гать не спинить весняну повінь, якщо вона прорвала собі прірву! Ніяка сила не спинить тепер половців, що скористалися боягузтвом ковуїв і ринули в саму серцевину руського війська!
— Прокляття! — вигукнув він. — Що ж вони наробили! І самі загинуть, і нас усіх віддадуть на поталу ворогові!
— Там Каяла, а за нею — озеро, — пояснив Михалко Гюргович. — Вони хочуть дістатися до води, а звідти, напоївши коней і самі напившись, далі в степ... Якщо пощастить, звичайно...
— Якщо пощастить.... Нещасні! Там далі — Каяла! Чи ж зуміють перебратися через неї... Та, врешті, що нам зараз до них!..
Різкий окрик Яня, що разом зі Жданом наближався до князя, вивів Ігоря з заціпеніння:
— Половці!
Ігор підвів голову. Половці були недалеко. Вони мчали йому навперейми. Вже добре видно оскал кінських морд, хижий блиск очей розпалених боєм верхівців.
— Тікаймо! — пригнувся в сідлі Михалко Гюргович і вдарив князевого Воронця батогом по крупу.
Коні бігли з усіх сил. Та сил було мало. Ні гострі остроги, ні батіг, ні лайка, ні понукання, ні благання, — ну, виручай, друже! — ніщо не могло примусити бігти їх так, як бігли напоєні, нагодовані і не змордовані половецькі коні.
Ось Янь і Ждан. Вони тікають разом з князем, але скоро відстають. Відстав і Михалко Гюргович — Ігор вирвався вперед. Йому залишається один перестріл із лука до своїх. Зовсім близько! Один перестріл!
— Ну, конику, ну, Ворончику, виручай! Воронець мчить. Змучений, знесилений, спраглий, витягується в нитку, хрипко дихає. З нього клоччям спадає на землю піна, болісно зойкає селезінка. Сили його вичерпалися, він спотикається, ледве не падає з ніг...
Тоді з гущавини руського війська виривається високий бородань, хапає першого ж коня, що, втративши господаря, никає по полю, і мчить князеві на виручку. Його розкошлачена борода розвівається на вітрі, в жилавій руці виблискує проти сонця двосічний меч, він здалеку гукає захриплим голосом:
— Князюшко, тримайся! Я Будило! — зістрибує на землю. — Бери мого коня!
Але тут помічає, як передній половчин на повному скаку натягує лука.
— Не стріляй! Це князь Ігор! — кричить щосили Будило і кидається навперейми стрілі, підставляючи їй свої груди.
Стріла пронизує його наскрізь.
Будило голосно охнув, змахнув руками, мов крилами, але на ногах утримався і ще раз крикнув:
— То наш князь! Не вбивай його! — І, збитий копитами половецького огиря, важко упав навзнак додолу.
Половець нарешті зрозумів його, опустив лука і схопився за довгий аркан, що висів при боці.