Ми ходили замріяні, меланхолійні, замислені, наче сонні.
Нас не тішили ані захопливі ігри у густих чагарниках попід Лаврою (Будка ввів нас у свою компанію, яка виявилася зовсім не злочинною і щодня грала у щось цікаве). Нас не манили тихі прогулянки з Валькою та її подругами.
Нас не тішили всі численні радощі "містечка розваг", куди широку дорогу одкривали нам наші троячки.
Іншого, зовсім іншого прагнули серця наші.
Лаштунки, декорації, грими, приклеєні вуса й брови, вогні рампи, прожектори, кінозйомочні апарати і... аплодисменти, аплодисменти (ох як жаль, що на кінозйомках не аплодують), — от чого хотілося нам нестримно, шалено, до болю...
Ми ходили на дорогу і дивилися, чи не їде по нас асистент з кіностудії. Але асистент не їхав. На студію нас більше не запрошували. Ні зйомки, ні перезйомки для нас не було.
Тоді ми йшли і довго ходили містом, зупиняючись біля театрів, дивлячись на яскраві афіші й зітхаючи.
А потім ішли і з горя пропивали свої троячки на газованій воді з сиропом.
І от одного разу, сидячи у павільйоні "Соки-води" на бульварі Дружби народів за склянкою доброго лимонаду, ми... Ну звичайно, це була Явина ідея. Як все геніальне, вона була дуже проста, і дивно, що вона не народилася у нас раніше. Створити театр!.. Свій власний театр у Васюківці! Не який-небудь драмгурток, що готує одну миршаву постановку до свята, а потім розпадається. Ні! Театр! Справжній постійний театр з багатим репертуаром, з швейцаром у гардеробі (дід Салимой — отака кандидатура для цього!), з білетами від карбованця — перший ряд, до двадцяти копійок — гальорка (обов'язково! — безплатно лише паршиві драмгуртки виступають)... Словом, справжній Васюківський художній академічний театр. А що? ВХАТ!
Більше в Києві робити нам не було чого. І хоч ми ще мусили гостювати не менше тижня, ми того ж дня заскиглили, що страшенно скучили за домівкою, вмовили тітку взяти квитки й почали збиратися.
Великі діла чекали на нас у рідній Васюківці.
РОЗДІЛ П'ЯТНАДЦЯТИЙ. Загибель Яви Станіславського і Павлуші Немяровича-Данченка. І все-таки ми живемо! Держись, людство!
І от ми лежимо горілиць на траві, дивимося в небо, де глузливо підморгують нам зірки, і страждаємо. На весь космос, на весь Всесвіт страждаємо. І нащо ми придумали отой ВХАТ на свою голову!
Ну як тепер показатися людям після такої ганьби! Як подивитися їм у вічі...
І це ж не вперше. Уже ж був сигнал! Зла доля підкрадалася до нас заздалегідь.
Вперше відчули ми це тоді, коли в клубі показували новий, щойно випущений на екрани фільм Київської кіностудії імені Довженка "Артем".
Про те, що в цьому фільмі головні ролі революційно настроєних дітей грають артисти Рень і Завгородній, давно знало не тільки наше село, а й троє сусідніх: Піски, Яблунівка і Дідівщина... І оскільки фільм показували спершу в нас — нетерплячі наші родичі з Дідівщини, Яблунівки й Пісок притарабанилися того вечора на возах, мотоциклах і велосипедах у Васюківку.
В клубі нічим було дихати від родичів.
Ми з Явою сиділи в першому ряду в білих сорочках і новеньких рипучих черевиках поруч з головою колгоспу Іваном Івановичем Шапкою і завклубом Андрієм Кекалом. На афіші, яка вже три дні висіла на дверях клубу, величезними літерами було написано, що після перегляду буде "зустріч з учасниками картини...". Андрій Кекало вважав це за "пункт номер один" у плані культроботи на травень місяць. Ми три дні не грали у футбола, — писали конспект зустрічі і хвилювалися.
І от почало крутитися кіно. Ми витягай шиї і завмерли.
Кіно крутилося.
Уже прокрутилося півкартини.
Нас не було...
І раптом ми з жахом побачили, що знайомого нам жандарма Олега Івановича, "нашого жандарма", на смерть убили революційні маси. Ми похололи... Як же це так? Як же він, мертвий, буде затримувати Артема на кладці? І як же тепер буде з нами?
Судомно вчепившись руками в стільці, ми дивилися на екран. Ми ще розраховували на диво — що жандарм оживе (чого лиш не буває в кіно!). Але дива не сталося. Жандарм не ожив. Не було у фільмі ні річки, ні кладки, ні — бемц! беркиць! шубовсть! — ні революційно настроєних дітей бідняків... Не було того епізоду, в якому ми знімалися... Не було зовсім...
І коли в залі нарешті спалахнуло світло, ми сиділи у своїх білих сорочках і нових рипучих черевиках жалюгідні й нещасні. Але наші родичі були хороші родичі, благородні й лагідні. Замість того, щоб сміятися й глузувати, вони навперейми заспокоювали нас.
— Нічого, нічого... Мать, щось у них сталося такеє, що... — казав двоюрідний дядько з Дідівщини.
— А скоріш за все з технічних причин... Через який-небудь брак... Самі ж розказували, як воно марудно знімалося, — казав троюрідний брат з Яблунівки.
— Ага, ага... Плівка засвітилася абощо... Всяке буває, — підпискувала п'ятиюрідна тітка з Пісок.
Лише завклубом Андрій Кекало позирав на нас косо — ми йому зірвали "пункт номер один" у плані культроботи на травень місяць.
Родичі як у воду дивилися. За кілька днів прийшов із Києва лист од Вальки, де вона писала, що режисер Євген Михайлович передає нам сердечне вітання і дуже вибачається, але епізод на кладці довелося, на жаль, вирізати, бо він "не монтувався" (а взагалі вийшло дуже добре, він нам щиро вдячний за допомогу і аж плакав, коли вирізав, — це його слова).
Отакий пшик вийшов у нас з кінематографом...
Здавалося, цей серйозний сигнал з боку примхливої артистичної долі мусив застерегти нас, попередити про небезпеку. Але ми були легковажні шминдрики, гірші за Хлестакова, і не звернули на це уваги. І от тобі маєш. Лежи тепер, і плач, і гризи землю, і вовком вий на рогатий місяць.
І не так нам боляче й гірко за свій особистий провал, за свою особисту ганьбу і сором! Що там наші особисті болі й страждання! Скільки разів переживали, переживемо й тепер!
Головне, що завдає нам найбільших, найболючіших, найнестерпніших страждань, — це те, що ми вчинили, як зрадники, як запроданці, як жалюгідні підлі штрейкбрехери... Ми ж зірвали увесь спектакль, підвели всіх. Багатомісячна робота усього ВХАїу через нас пішла корові під хвіст...
Багато різних гріхів було у нас на совісті. Але ніколи ми не були зрадниками. З найбільшим презирством і огидою ми завжди ставились саме до зрадників. І от...
— У-у, задрипанці нещасні, шмарогузи погані! — крізь зуби лає нас Ява.
— Зазнайки погані, барахольщики нещасні! — крізь зуби лаю нас я.
— Чемайдани безголові, а не артисти.
— Піндики обскубані...
— Авжеж, було соромно стояти і екати по-баранячому, слів не знаючи. Але ми мусили залишатися на сцені і якось виплутуватися.
— Ну так, ми повинні були врешті набратися мужності й спитати суфлера, що нам казати далі. Ну посміялися б люди трохи, і спектакль поїхав би далі. А так...
Нам навіть страшно уявити собі, що зараз відбувається в клубі... Оце, мабуть, вийшла на сцену Галина Сидорівна і сумним голосом сказала, що спектакль одміняється, бо, як усі бачили, Бобчинський і Добчинський втекли, зрадники, з бойового поста. Зал загув обурено. Яких тільки слів не посипалося на наші голови! Рідні матері і то відмовилися від нас у цю хвилину. Що ж робити тепер? Чим зарадити біді? Який вихід знайти з нашого безвихідного становища? Нема виходу...
Кинутися з мосту у воду, втопитися? Ніхто ж не пожаліє навіть... Скажуть — так їм і треба, штрейкбрехерам шмаркатим. Нема виходу. Нема...
... Прийде завтрашній день, і ми дізнаємося, що трохи забагато на себе взяли, трохи переоцінили свою роль у житті суспільства. Ми дізнаємося, що спектакль зовсім не зірвався, що Городничий після нашої втечі не розгубився і сказав: "Так я й знав, що ці нікчемні боягузи Бобчинський і Добчинський перелякаються і втечуть. Добре, що я перед цим зустрів їх на вулиці і вони мені все розказали..." І ловкач Карафолька жваво переказав усе те, що мали говорити ми з Явою. І спектакль пішов-поїхав як по маслу. Актори блискавично перебудовувалися на ходу, всюди потім те, що мали говорити ми, говорив хтось із персонажів. Глядачі нічого навіть не помітили. Наче Гоголь написав "Ревізора" без Бобчинського і Добчинського. Спектакль пройшов з шаленим успіхом. Аплодували так, як ніколи не аплодували жодним справжнім приїжджим артистам... І виконавець ролі Хлестакова Коля Кагарлицький, тихий Коля Кагарлицький, якого навіть не всі сусіди на кутку знали, — в один цей вечір прославився на все село. Прославився так, що ще трохи — і його ім'ям назвали б одну з сільських вулиць. І тоді раптом ми зрозуміли, що для того, щоб домогтися успіху, треба передусім довго-довго і наполегливо працювати (як працював Коля Кагарлицький). Ця стара і така відома істина, яку повторювали, вбивали, втокмачували протягом усього нашого життя нам у голови і батьки, і вчителі, і дитячі письменники і про яку завжди так легковажно думалося: "А, то для дурнів, для неспособних!" — ця стара істина раптом дійшла до нас. Дійшла до самого дна душі. Дійшла так, як доходили правила з математики: раз — і все ясно. Довго з сумом будемо думати ми про жорстоку невблаганність цієї істини.
...Але все це — завтра. Завтра!..
А сьогодні ми ще нічого не знаємо... Ми лежимо голічерева у траві і тихо стогнемо... Покотилася в небі зірка.
Затьохкав у кущах безжурний закоханий соловейко. Неподалік у свинарнику щасливо рохкає спросоння чиясь вразлива свиня, згадуючи щось своє приємно-свиняче.
Десь далеко-далеко, аж у Дідівщині, валують собаки.
Пахне молодою свіжою зеленню, медвяним цвітом і коровами. Прекрасне і неповторне земне життя буяє, несучись у зоряному просторі безмежжя...
Раптом Ява підхоплюється, сідає, обхоплює зігнуті ноги руками і тикається підборіддям у коліна. В очах у нього стрибають бісики.
— Артистів з нас не вийшло — це факт! — рішуче каже Ява. — Я тепер сам нізащо не хочу бути артистом. Хай мені платять у день по сто карбованців — не хочу. Мені така нервова робота не підходить... Провалюватись... переживати... Це дуже шкодить моєму здоров'ю.
— Але ж і Максим Валер'янович провалювався, — несміливо сказав я. — Пам'ятаєш — "Здрастуйте, сер!" — "Та поздоровкайся з сером, осел!.."
— У Максима Валер'яновича, мабуть, нерви були, як канати, а в мене — ні!.. Знаєш, у мене ідея, Павло...
"Павло?" Я вирячився на нього.
Ніколи він не називає мене Павлом.